— Наскільки серйозно?

— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я сама була напівпритомною, коли це сталося. Генерал ударив його — мабуть, двічі. Поранення черевної порожнини. Це так важливо?

Жинь і сама була збентежена швидким одужанням Неджі, але не розуміла, чому Енькі розпитує про це.

— Удари не зачепили життєво важливих органів, — додала вона, хоча щойно ці слова зірвалися з язика, збагнула, настільки невірогідно вони прозвучали.

— Дві рани в черевній порожнині, — повторив Енькі. — Дві рани від дуже досвідченого генерала Федерації, який зазвичай не промахується. І за лічені місяці він став на ноги й почав ходити?

— Знаєш, зважаючи, що один із нас у буквальному розумінні живе в бочці, таке везіння Неджі не видається аж настільки абсурдним.

Схоже, Енькі це не переконало.

— Твій друг щось приховує.

— То запитай у нього сам, — роздратовано сказала Жинь. — Ти щось хотів?

Енькі задумливо насупився, але кивнув.

— Тебе хоче бачити Алтань. У своєму штабі. Негайно.

У штабі Алтаня панував безлад.

Книжки та пензлі валялися на підлозі. Мапи були недбало розкидані на столі, плани міста вкривали кожен сантиметр стін. Їх густо заповнював нерозбірливий зубчастий почерк Алтаня та розкреслені схеми стратегій, зрозумілих лише йому. Деякі важливі райони Алтань обвів так сильно, що тепер вони були ніби вигравіювані на стіні ножем.

Коли Жинь увійшла, за столом сидів лише сам Алтань. Під очима в нього залягли такі сині кола, що тепер вони дужче скидалися на синці.

— Викликав? — запитала вона.

Алтань відклав пензля для письма.

— Ти надто багато часу проводиш із синком Воєначальника Дракона.

Жинь спохмурніла.

— І що ж це означає?

— Це означає, що я цього не дозволю, — сказав Алтань. — Неджа — один із людей Дзюня. І тобі мало би стати розуму йому не довіряти.

Жинь розкрила була рота, а потім закрила, намагаючись збагнути, чи Алтань це серйозно. Нарешті вона промовила:

— Неджа не з П’ятого. Дзюнь не може наказувати йому.

— Дзюнь — його майстер, — сказав Алтань. — Я бачив його нарукавну пов’язку. Він обрав Бій. Він вірний Дзюню, він усе йому розказуватиме…

Жинь дивилася на Алтаня, не вірячи власним вухам.

— Неджа просто мій друг.

— Ніхто й ніколи не буде тобі другом. Якщо ти в Цике. Він шпигує за нами.

— Шпигує за нами? — повторила Жинь. — Алтаню, ми в одному війську.

Алтань підвівся й ударив руками по столу.

Жинь позадкувала.

— Ми не в одному війську. Ми Цике. Ми Химерні Діти. Ми сила, якої не повинно існувати, і Дзюнь хоче, щоб ми зазнали поразки. Щоб я зазнав поразки, — сказав він. — Усі вони цього хочуть.

— Інші підрозділи нам не вороги, — тихо промовила Жинь.

Алтань міряв кроками кімнату, мимовільно заламуючи руки, вдивляючись у свої мапи, немовби міг командувати військами, яких не існувало. Він видавався неврівноваженим.

— Усі нам вороги, — сказав Алтань, радше сам до себе, ніж до неї. — Усі хочуть нашої смерті, щоб ми зникли… Але я так не помру…

Жинь зглитнула.

— Алтаню…

Він різко смикнув головою в її бік.

— Ти можеш прикликати полум’я?

Жинь кольнула провина. Хай як вона старалася, все одно не могла дотягнутися до бога, не могла прикликати його так, як у Сінеґарді.

Однак не встигла вона відповісти, як Алтань роздратовано пхикнув.

— Звісно, не можеш. Ти досі думаєш, що все це гра. Досі думаєш, що ти ще в Академії.

— Ні, я так не думаю.

Алтань перетнув кімнату, підійшов до Жинь, схопив за плечі й струсонув так сильно, що вона голосно скрикнула. Але він лише притягнув її ближче, і вони стали лице до лиця, очі до очей. Його зіниці були криваво-червоні.

— Хіба це так важко? — наполягав він. Стиснув її дужче, пальці боляче впилися Жинь у ключицю. — Скажи, чому для тебе це так важко? Для тебе це не нове, ти вже робила це раніше, то чому ж не можеш зараз?

— Алтаню, мені боляче.

Він стиснув ще дужче.

— Бляха, та ти могла хоча б спробувати…

— Я пробувала! — не стрималася вона. — Це нелегко, ясно? Я не можу просто… Я не ти.

— Ти що, мала дитина? — запитав Алтань, немовби просто з цікавості. Він не кричав, але його голос став задушливо монотонним, ретельно контрольованим і смертельно тихим. І Жинь зрозуміла, що він розлючений. — Чи, може, ти ідіотка, яка прикидається солдатом? Ти сказала, що потребуєш часу. Я дав тобі місяці. На Спірі від тебе вже відреклися б. Твоя родина кинула б тебе в океан із чистісінького сорому.

— Вибач, — прошепотіла Жинь.

І миттю пожалкувала. Алтань не хотів вибачень. Він хотів її принизити. Хотів, щоб вона згорала від сорому, почувалася такою нікчемною, що більше несила було б це терпіти.

І вона почувалася. Як йому вдалося змусити її почуватися такою малою? Тепер вона здавалася собі ще марнішою, ніж у Сінеґарді, коли Дзюнь принизив її перед усіма. Це було гірше. Це було в тисячу разів гірше, бо, на відміну від Дзюня, Алтань важливий для неї. Алтань — спірлієць, Алтань — її командир. Його схвалення їй потрібне як повітря.

Він жорстко відштовхнув її.

Жинь боролася з бажанням торкнутися ключиці, знаючи, що скоро там з’являться два синці від пальців Алтаня, формою схожі на сльозини. Вона важко зглитнула, відвела очі й нічого не сказала.

— Ти називаєш себе солдатом, навченим у Сінеґарді? — голос Алтаня опустився майже до шепоту, і це було гірше, ніж якби він кричав. Їй хотілося б, щоб він кричав. Усе було б кращим за це холодне білування. — Ти не солдат. Ти тягар. Доки ти не зможеш прикликати вогонь, мені від тебе ніякої довбаної користі. Ти тут, бо, можливо, ти спірлійка. Але поки що я не побачив доказів. Виправ це. Доведи, чого ти варта. Виконуй свою трикляту роботу або вимітайся.

Жинь стримувала сльози, аж доки не вийшла зі штабу. Коли зайшла до їдальні, очі були ще червоні.

— Ти плакала? — вимогливо запитав Неджа, сівши навпроти неї.

— Іди геть, — пробурмотіла вона.

Він нікуди не пішов.

— Розкажи, що трапилося.

Жинь закусила нижню губу. Вона не повинна розмовляти з Неджею. А скаржитися на Алтаня було б подвійною зрадою.

— Це Алтань? Він щось тобі сказав?

Вона багатозначно відвернулася.

— Зажди-но. Що це? — Неджа потягнувся до її ключиці.

Жинь відкинула його руку та обсмикнула форму.

— І ти так просто сидітимеш і миритимешся з цим? — з недовірою запитав Неджа. — Я пам’ятаю дівчину, яка вдарила мене в обличчя за те, що я погано відгукнувся про її вчителя.

— Алтань інакший, — сказала Жинь.

— Не настільки, щоб так із тобою розмовляти, — відповів Неджа. Він ковзнув поглядом по її ключиці. — Це таки Алтань. Тигрячі цицьки. У П’ятому його вважають божевільним, але я ніколи не думав, що він справді опуститься до такого.

— Не тобі судити, — випалила Жинь. Чому Неджа думає, що тепер може виконувати роль її повіреного? — Ти роками кепкував із мене в Сінеґарді. І доброго слова не сказав, доки у двері не постукали муґенці.

На свою честь, Неджа справді мав винуватий вигляд.

— Жинь, я…

Жинь перебила його раніше, ніж він вимовив бодай слово.

— Я сирота війни з півдня, а ти заможна дитина з Сінеґарда, і ти мучив мене. Неджа, ти перетворив моє життя в Сінеґарді на пекло.

Було добре вимовити це вголос. Було добре бачити вражений вираз на обличчі Неджі. Вони оминали цю тему, відколи Неджа прибув у Кхурдалайн, поводилися так, немовби в Академії завжди були друзями, бо порівняно з реальними битвами, у яких вони тепер брали участь, це була просто дитяча ворожнеча. Але якщо він хоче обмовляти її командира, вона нагадає йому, з ким саме він говорить.

Неджа грюкнув рукою по столу, зовсім як Алтань, але цього разу вона не позадкувала.

— Ти не єдина була жертвою! — сказав він. — Під час нашої першої зустрічі ти мене вдарила. Врізала по яйцях. А потім спровокувала в класі. Перед Дзюнем. Перед усіма. Як, гадаєш, було мені? Бляха, наскільки це було ганебно? Послухай, вибач, гаразд? Справді, вибач, — каяття в голосі Неджі здавалося щирим. — Але я врятував тобі життя. Хіба тепер ми не квити хоч трохи?