Квити? Квити? Вона засміялася.

— Через тебе мене мало не вигнали з Академії!

— А ти мене мало не вбила, — сказав він.

Від цих слів Жинь замовкла.

— Я тебе боявся, — продовжив Неджа. — І натупив. Я був дурнем. Зіпсованою дитиною. Я був справжньою колькою в дупі. Я вважав себе кращим за тебе, а це не так. Вибач.

Жинь була надто приголомшена, щоб відповідати, тож відвернулася.

— Мені не можна з тобою говорити, — холодно промовила вона до стіни.

— Гаразд, — випалив Неджа. — Вибач, я намагався. Тоді я облишу тебе.

Він схопив свою тарілку, підвівся і швидко пішов геть. А вона його не спинила.

Без Неджі нести нічну варту було самотньо й нудно. Цике по черзі стояли на варті, але тієї миті Жинь була переконана, що Алтань доручив їй це як покарання. Який сенс витріщатися на берегову лінію, де нічого не відбувається? Якби до них наближався ще один флот, Царині птахи помітили б його ще за декілька днів.

Жинь роздратовано сплела пальці, притиснувшись до стіни та намагаючись зігрітися. «Дурепа», — подумала вона, глянувши на свої руки. Мабуть, їй не було б так холодно, якби вона просто могла прикликати маленький вогник.

Жинь почувалася жахливо. Її коробило від самої думки про Алтаня чи Неджу. У глибині душі вона знала, що облажалася, що, мабуть, зробила те, чого робити було не варто, але не могла знайти вихід із цієї дилеми. Вона навіть не була до кінця впевнена, у чому ж проблема, знала лише, що вони обоє зляться на неї.

А потім Жинь почула приглушене дзижчання, спочатку настільки слабке, що навіть подумала, ніби їй здалося. Але потім воно швидко стало гучнішати, немовби швидко наближався рій бджіл. Шум досяг піку й перетворився на крики людей. Жинь скосила очі — неспокій був не біля берега, а в середмісті позаду неї. Вона зістрибнула зі свого посту й побігла на інший бік стіни глянути вниз. Вулиці наводнили цивільні, немовби потоком панічно сплетених тіл. Жинь окинула оком натовп і побачила Цару й Унеґеня, які вискочили з казарм. А потім спустилася зі стіни й кинулася в потік тіл, проштовхуючись крізь натовп, щоб дістатися до них.

— Що відбувається? — Жинь схопилася за руку Унеґеня. — Чому вони біжать?

— Уявлення не маю, — сказав Унеґень. — Знайди інших.

Цивільна — стара жінка — спробувала оминути Жинь, але спіткнулася. Жинь присіла біля неї, але жінка вже піднялася й стрімко кинулася вперед. Жинь ніколи не бачила, щоб так рухалася стара людина. Чоловіки, жінки та діти оминали Жинь з усіх боків, дехто був босий, дехто напівроздягнутий, але в усіх на обличчі застиг однаковий вираз жаху та шалене прагнення вийти за ворота міста.

— Та що в дідька коїться? — З опухлими очима, без сорочки, крізь натовп до них проштовхувався Бадзі. — Велика Черепахо, ми евакуюємося?

Щось урізалося Жинь у коліно. Вона глянула вниз і побачила дитину, крихітну, уполовину меншу за Кесеґі. Хлопчик був без штанів. Він наосліп чіплявся їй за литку, голосно репетуючи. Мабуть, у сум’ятті загубив батьків. Жинь потяглася вниз і взяла його на руки, як раніше тримала Кесеґі, коли той плакав.

Вона вдивлялася в натовп, шукаючи когось, хто міг загубити дитину, і побачила високо в небі три великі вогняні кулі, формою схожі на трьох маленьких драконів. Певно, Алтанів сигнал.

Крізь шум Жинь почула його сиплий голос.

— Цике, до мене!

Вона передала дитину в руки першого-ліпшого цивільного, який трапився їй на очі, і почала пробиратися до Алтаня. Дзюнь теж був там, із десятком своїх воїнів. Серед них стояв і Неджа. Він намагався не дивитися Жинь у вічі.

Алтань здавався ще лютішим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє.

— Я попереджав вас не евакуювати мирне населення, не повідомивши нам про це.

— Це не я, — сказав Дзюнь. — Вони від чогось тікають.

— Від чого?

— Та якби ж я знав, — випалив Дзюнь.

Алтань важко й роздратовано зітхнув, потягнувся в орду тіл і навмання когось звідти висмикнув. Це була молода жінка, трохи старша за Жинь, лише в нічній сорочці. Вона голосно вереск­нула, протестуючи, а потім міцно стисла щелепи, побачивши їхню форму Міліції.

— Що відбувається? — наполегливо запитав Алтань. — Від чого ви тікаєте?

— Чимей, — сказала вона ледве чутно й налякано. — У середмісті чимей, неподалік від міської площі…

Чимей? Це слово було туманно знайомим. Жинь пригадала, де востаннє його бачила — у бібліотеці, мабуть, в одному з дурнуватих фоліантів, які Дзян змушував її читати під час ґрунтовного дослідження всіх таємних знань людства. Жинь подумала, що, мабуть, то чудовисько, якась міфологічна істота з дивними здібностями.

— Та невже? — скептично промовив Дзюнь. — Звідки ви знаєте, що то чимей?

Жінка глянула йому просто в вічі.

— Бо воно зриває з трупів обличчя, — неспокійно відказала вона. — Я бачила тіла, я знаю… — вона не договорила.

— На що воно схоже? — запитав Алтань.

Жінка здригнулася.

— Я не бачила зблизька, але наче… на велику чотириногу істоту. Завбільшки з коня, а руки як у мавпи.

— Істоту, — повторив Алтань. — Ще щось?

— У нього чорне хутро, а очі… — вона зглитнула.

— Що — очі? — тиснув Дзюнь.

Жінка відступила.

— Як у нього, — сказала вона й показала на Алтаня. — Червоні, як кров. Яскраві, як полум’я.

Алтань відпустив молоду жінку назад у натовп, і вона одразу щезла в потоці людей.

Двоє командирів перезирнулися.

— Треба когось туди відправити, — сказав Алтань. — Хай хтось уб’є тварюку.

— Так, — одразу погодився Дзюнь. — Мої люди займаються натовпом, але я можу зібрати загін.

— Загін нам не потрібен. Вистачить і одного з моїх людей. Ми не можемо відіслати всіх. А раптом муґенці використають цю можливість, щоб напасти на нашу базу? Це могла бути диверсія.

— Я піду, — миттю зголосилася Жинь.

Алтань похмуро глянув на неї.

— Ти знаєш, як упоратися з чимей?

Вона не знала. Вона тільки-но згадала, що таке чимей, але то були лише підручники в Академії, й вона заледве пам’ятала прочитане. Однак Жинь була впевнена, що це вже більше, аніж знав будь-хто з підрозділів чи з Цике, бо ж нікого більше не змушували читати таємні бестіарії в Сінеґарді. І вона не збиралася показувати своє незнання перед Алтанем, та ще й у присутності Дзюня. Вона впорається з цим завданням. Мусить упоратися.

— Я знаю не менше за інших, пане. Я читала бестіарій.

Якусь мить Алтань обмірковував щось, а потім коротко кивнув.

— Іди проти натовпу. Тримайся доріжок.

— Я також піду, — зголосився Неджа.

— Це не обов’язково, — миттю озвався Алтань.

Але Дзюнь сказав:

— З нею має бути хтось із Міліції. Просто про всяк випадок.

Алтань пильно глянув на Дзюня, і Жинь зрозуміла, у чому річ. Дзюнь хотів, щоб хтось її супроводжував: раптом вона побачить щось, про що Алтань не повідомив би Дзюню.

Жинь повірити не могла, що політика між підрозділами важить стільки навіть зараз.

Алтань хотів заперечити. Але час був зовсім не слушний. Він пройшов повз Неджу до натовпу й забрав смолоскип у цивільного, який саме йшов поруч.

— Гей! Мені він потрібен!

— Стули пельку, — наказав Алтань і відштовхнув цивільного.

А тоді передав факел Жинь і відтягнув її до прилеглої вулиці, де вона могла б уникнути натовпу.

— Іди.

Жинь і Неджа не змогли б дістатися середмістя, якби почали продиратися крізь потік охоплених панікою людей. Але будівлі в цьому районі були низькими та з пологими дахами, тож на них можна легко вилізти. Жинь і Неджа побігли по дахах, вогонь на їхніх смолоскипах розгойдувався. Досягнувши кінця кварталу, вони спустилися додолу й мовчки перетнули ще один квартал.

Нарешті Неджа запитав:

— Що таке чимей?

— Ти чув, що сказала жінка, — різко відповіла Жинь. — Велика тварюка. З червоними очима.

— Ніколи про таких не чув.

— То, може, й не варто було йти зі мною, — вона завернула за ріг.

— Я також читав бестіарії, — сказав Неджа, наздогнавши її. — Ні слова про чимей.