— Ти не читав давніх текстів. З архівного підвалу, — зауважила вона. — Доби Червоного Імператора. Там було лише кілька згадок, та все ж. Хтось зображає їх як дитину з червоними очима. Іноді як чорну тінь. Ця тварюка зриває обличчя своїх жертв, а решту трупа лишає неушкодженою.
— Моторошно, — сказав Неджа. — І нащо їй обличчя?
— Точно не знаю, — визнала Жинь. Вона порпалася в пам’яті, шукаючи ще бодай якусь згадку про чимей. — У бестіарії не зазначалося. Думаю, вона їх колекціонує. Якщо вірити книжкам, то чимей може прикинутися ким завгодно, близькими тобі людьми, тими, кому ти ніколи не нашкодиш.
— Навіть тими, кого воно не вбило?
— Напевне, — припустила вона. — Бо ж воно тисячі років збирає обличчя. Зі стількома рисами можна прикинутися будь-ким.
— І що? Як це робить її небезпечною?
Жинь озирнулася на нього через плече.
— Ти зміг би спокійно проштрикнути когось із обличчям своєї матері?
— Я знав би, що це нереально.
— Десь у глибині розуму ти знав би, що це нереально. Але чи зміг би зробити це тієї ж миті? Дивитися в материні очі, слухати її благання й устромити їй ножа в горло?
— Якби знав, що це жодним чином не моя мати, — сказав Неджа. — Чимей здається страшною, лише якщо застає тебе зненацька. Але не тоді, коли ти знаєш.
— Сумніваюся, що так, — сказала Жинь. — Ця тварюка не просто налякала одного чи двох людей. Вона нажахала пів міста. Ба більше, у бестіарії не сказано, як її вбити. Немає жодних історичних записів про перемогу над чимей. З цією ми битимемося наосліп.
Вулиці в центрі міста були спокійними: двері зачинені, попід будівлями стояли вози. Там, де мав бути галасливий ринок, було курно й тихо.
Але не порожньо.
На вулицях валялися тіла з різними ушкодженнями.
Жинь схилилася над найближчим трупом і перевернула його. Тіло було ціле, за винятком голови. Обличчя немовби пожували в найстрахітливіший спосіб. Очниці порожні, носа бракувало, губи начисто зірвані.
— Ти не жартувала, — визнав Неджа й затулив рота рукою. — Тигрячі цицьки. Що станеться, коли ми її знайдемо?
— Мабуть, я її вб’ю. А ти можеш допомогти.
— Ти зухвало самовпевнена у своїх бойових навичках, — сказав Неджа.
— В Академії я надерла тобі зад. Я реально оцінюю свої бойові навички.
Хвалькуватість допомагала. Відганяла страх.
Через метрів півтора-два Неджа перевернув ще одне тіло. На ньому була темно-синя форма Збройних сил Федерації. П’ятикутна жовта зірка праворуч на грудях визначала належність до офіцерського рангу.
— Бідолаха, — сказав Неджа. — Хтось не отримав послання.
Жинь оминула Неджу й простягла смолоскип уперед над закривавленим проходом. На бруківці були розкидані скалічені тіла цілого ескадрону Федерації.
— Не думаю, що його відправила Федерація, — повільно промовила Жинь.
— Можливо, весь цей час тримали тварюку під замком, — припустив Неджа. — Можливо, не знали, на що вона здатна.
— Федерація ніяк не могла цього зробити, — сказала вона. — Ти бачив, якими обачними вони були з катапультами в Сінеґарді. Вони б не випустили тварюку, не маючи змоги її контролювати.
— То вона просто прийшла сама? Чудовисько, якого ніхто не бачив століттями, вирішило з’явитися знову в місті, яке в цей час в облозі?
Жинь мала тривожну підозру щодо того, звідки взялася чимей. Вона вже бачила чудовисько раніше — на ілюстраціях звіринцю Нефритового Імператора.
«Я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце».
Відкривши в Сінеґарді ту порожнечу, Дзян прорвав діру в матерії між їхнім світом і суміжним. А тепер, коли Хранителя Воріт не стало, крізь цю діру пробралися демони.
«Така ціна. Завжди є ціна».
Тепер Жинь розуміла, що він мав на увазі.
Вона виштовхала ці думки зі свідомості й схилилася, щоб ретельніше оглянути тіла. Це було безглуздо. Звісно, їх усіх не могли застати зненацька. Якби вони билися з чудовиськом, то вмерли б із витягнутими мечами. Мали б бути ознаки боротьби.
— Як гадаєш, де… — почала була вона, та Неджа холодною рукою затиснув їй рота.
— Прислухайся, — прошепотів він.
Жинь нічого не почула. Але потім на іншому боці ринкової площі зсередини перевернутого воза почувся неясний шум, немовби щось трясли. А потім струшування затихло, поступившись іншому звуку, схожому на ридання.
Жинь підійшла ближче, витягнувши вперед факел, щоб роздивитися.
— Ти з глузду з’їхала? — Неджа схопив її за руку. — То може бути сама тварюка.
— І що ж нам тепер робити, тікати від неї? — Жинь відмахнулася від нього й поволі пішла до воза.
Неджа вагався, але Жинь чула, що він ішов позаду. Коли вони дійшли до воза, Неджа глянув їй у вічі крізь вогонь від смолоскипа, і вона кивнула. Жинь витягла меча, і вони разом зірвали з воза накриття.
— Іди геть!
Під накриттям була не тварюка, а маленька дівчинка, зростом Неджі десь до пояса. Дівчинка скрутилася в глибині воза. Вона була вбрана в тонку закривавлену сукню. Побачивши їх, вона пронизливо закричала і сховала голову в колінах. Від жаху все її тіло здригалося в схлипуваннях.
— Геть! Геть від мене!
— Опусти меч, ти її лякаєш! — Неджа вийшов уперед, затуливши Жинь собою, щоб дівчинка її не бачила. Він переклав смолоскип у другу руку і м’яко торкнувся плеча малої.
— Гей. Гей, усе добре. Ми прийшли тобі допомогти.
Дівчинка схлипнула.
— Страшне чудовисько…
— Знаю. Чудовиська тут немає. Ми, гм, ми його налякали. І тобі не зашкодимо, обіцяю. Можеш глянути на мене.
Дівчинка повільно підняла голову й зустрілася поглядом із Неджею. Її очі на заплаканому личку були величезні, широко розплющені й налякані.
Коли Жинь зазирнула в ті очі через плече Неджі, її кольнуло якесь дуже дивне відчуття, несамовите бажання будь-якою ціною захистити маленьку дівчинку. Це відчуття було немовби фізична потреба, немовби чужорідний материнський інстинкт. Вона ладна була померти, аби лише не дозволити завдати шкоди невинному дитяті.
— Ти не чудовисько? — проскиглила дівчинка.
Неджа простягнув до неї руки, щоб витягти.
— Ми повністю люди, — м’яко сказав він.
Дівчинка схилилася йому в руки, і схлипування стихли.
Жинь вражено дивилася на Неджу. Здавалося, він точно знав, як поводитися з дітьми, припасував тон і мову тіла, щоб якомога більше її заспокоїти.
Неджа передав Жинь смолоскип, а другою рукою гладив дівчинку по голові.
— Дозволиш мені допомогти тобі вибратися звідси?
Дівчинка несміливо кивнула й підвелася. Неджа схопив її за талію, витягнув із розбитого воза і обережно поставив на землю.
— Ось. З тобою все буде гаразд. Можеш іти?
Вона знову кивнула і, тремтячи, потягнулася до його руки. Неджа міцно схопив її, обгорнувши тонкими пальцями крихітну долоньку.
— Не хвилюйся, я нікуди не піду. У тебе є ім’я?
— Кхудалі, — прошепотіла вона.
— Кхудалі. Тепер ти в безпеці, — пообіцяв Неджа. — Ти з нами. А ми — вбивці чудовиськ. Але нам потрібна твоя допомога. Будеш сміливою для мене?
Кхудалі важко зглитнула й кивнула.
— Гарна дівчинка. А тепер можеш мені розповісти, що трапилося? Усе, що пам’ятаєш.
Кхудалі глибоко вдихнула й, затинаючись, заговорила тремтливим голосом:
— Я була з батьками і сестрою. Ми просто їхали на возі додому. Міліція попереджала не затримуватися допізна, тому ми хотіли повернутися вчасно, а потім… — Кхудалі знову почала схлипувати.
— Усе гаразд, — швидко сказав Неджа. — Ми знаємо, прийшла тварюка. Мені просто треба, щоб ти розказала якомога детальніше. Усе, що згадається.
Кхудалі кивнула.
— Усі кричали, але солдати нічого не робили. А коли воно пройшло поруч із нами, Федерація лише спостерігала. Я сховалася у возі. Я не бачила обличчя тварюки.
— Ти бачила, куди вона пішла? — різко запитала Жинь.
Кхудалі позадкувала і сховалася за Неджу.
— Ти її лякаєш, — тихо промовив Неджа, жестом показуючи Жинь відійти. Він знову повернувся до дівчинки. — Можеш показати, в який бік вона попрямувала? — м’яко запитав він. — Куди вона пішла?
