— Я… Я не можу розказати, як туди дістатися. Але можу провести, — сказала вона. — Я пам’ятаю.

Дівчинка провела їх декілька кроків до рогу вулиці, а потім зупинилася.

— Ось тут тварюка з’їла мого братика, — сказала вона. — А потім зникла.

— Зачекай-но, — мовив Неджа. — Ти ж казала, що приїхала сюди з сестрою.

Кхудалі глянула на Неджу тими ж таки широко розплющеними благальними очима.

— Мабуть, що так, — сказала вона.

А потім усміхнулася.

Однієї миті то була маленька дівчинка, а вже наступної довготелеса тварюка. Усе її тіло, за винятком обличчя, вкривало грубе чорне хутро. Непропорційні кінцівки діставали до землі, немов мавпячі руки Суні. Голова була дуже маленькою, ще головою Кхудалі, від чого тварюка здавалася навіть страхітливішою. Вона простягла до Неджі товсті пальці й підняла його за комір у повітря.

Жинь витягла меча й рубонула істоту по ногах, по руках, по тулубу. Але жорстке хутро чимей було ніби плащ із залізних голок і відбивало меч краще за будь-який щит.

— Обличчя, — крикнула вона. — Цілься в обличчя.

Але Неджа не рухався. Його руки марно висіли вздовж тулуба. Зачарований, він вдивлявся в крихітне обличчя чимей, обличчя Кхудалі.

— Що ти робиш? — закричала Жинь.

Чимей повільно повернула голову, щоб глянути на неї. Відшукала поглядом очі Жинь.

Жинь спіткнулася й позадкувала, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Коли вона глянула в ті очі, чарівні очі, страхітливе тіло чимей попливло перед зором. Вона вже не бачила чорного хутра, не бачила тіла тварюки, її шорсткого тулуба, заляпаного кров’ю. Лише обличчя.

То було не обличчя тварюки. То було обличчя чогось прекрасного. Якусь мить воно було нечітким, мовби не могло вирішити, ким хоче бути, а потім стало лицем, якого вона не бачила вже декілька років.

М’які смагляві щоки. Скуйовджене чорне волосся. Один молочний зуб трохи більший за всі інші, одного бракує.

— Кесеґі? — пробурмотіла Жинь.

Вона випустила факел з рук. Кесеґі невпевнено всміхнувся.

— Ти мене впізнала? — запитав він солодкавим дитячим голосом. — Після стількох років?

У Жинь тьохнуло серце.

— Ну звісно ж, я тебе впізнала.

Кесеґі з надією дивився на неї. А потім розкрив рота й закричав, і цей крик був нелюдським. Чимей кинулася на неї, Жинь затулила обличчя руками, але тварюку щось зупинило.

Неджа вирвався з її рук і тепер висів у неї на спині, де вже не бачив обличчя чимей. Він ударив тварюку ножем, але лезо лише клацнуло десь біля її ключиці. Він спробував знову, цього разу цілячи в обличчя. Обличчя Кесеґі.

— Ні! — закричала Жинь. — Кесеґі, ні…

Неджа промахнувся, лезо зрикошетило від залізного хутра. Він заніс зброю для другого удару, але Жинь кинулася вперед і встромила свого меча між клинком Неджі і чимей.

Вона мусить захистити Кесеґі, вона не дозволить Неджі його вбити… Він же лише дитина, така безпомічна, така мала…

Минуло три роки, відколи вона поїхала. Вона покинула його з парою торгівців опіумом, а сама вирушила до Сінеґарда і за три роки не надіслала жодного листа, за три неможливо довгі роки.

Здавалося, це було так давно. Ніби в іншому житті.

То чому ж Кесеґі досі такий малий?

Жинь похитнулась, у голові їй туманилося. Відповідати на це запитання було ніби намагатися розгледіти щось у густому тумані. Вона знала, що є якась причина, чому все це — безглуздя, але не могла зібрати докупи, що саме… але з Кесеґі перед нею було щось не так.

То не її Кесеґі.

То взагалі не Кесеґі.

Жинь силкувалась отямитися, швидко моргала, намагаючись розігнати туман. «Ідіотко, це ж чимей, — казала Жинь собі. — Вона грає на твоїх почуттях. Ось як вона це робить. Ось як вона вбиває».

І тепер, згадавши, вона збагнула, що з обличчям Кесеґі не так. Його очі були не лагідні й карі, а яскраво-червоні, немов сліпучі жарини, вони приковували до себе погляд…

Із завиваннями чимей таки вдалося скинути Неджу зі спини. Він перекрутився в повітрі й ударився об вуличну стіну. Голова бухнула об камінь. Неджа зісковзнув додолу й уже не ворушився.

Чимей кинулася в тіні й зникла.

Жинь підбігла до розпростертої постаті Неджі.

— Чорт, чорт… — Вона притисла руку йому до потилиці. На долоні лишилася кров. Жинь обмацала рану, рухаючись по краях порізу, і з полегшенням збагнула, що вона відносно неглибока, а на голові дуже кровлять навіть несерйозні поранення. З Неджею все буде гаразд.

Але куди зникла чимей?..

Жинь почула якийсь шелест над головою. Озирнулася, але надто повільно.

Чимей стрибнула вниз і приземлилася їй на спину, страшенно міцно вхопивши за плечі. Жинь шалено звивалася, розмахуючи мечем. Але випади були марні, хутро чимей нагадувало непробивний щит, клинок міг хіба що трохи його подряпати.

Величезною рукою чимей схопила меча й зламала його. Зневажливо форкнула і швиргонула уламки в темряву. А потім обхопила руками шию Жинь, повисши в неї на спині, немовби дитина, гігантська страхітлива дитина. Її руки стискали Жинь горло. Очі Жинь мало не вилізли з орбіт. Вона не могла дихати. Впала на коліна й відчайдушно поповзла до кинутого смолоскипа.

Жинь відчувала на шиї гаряче дихання чимей. Істота шкрябнула її по обличчю, смикнула вустами й ніздрями так, як це могла б зробити дитина.

— Пограйся зі мною, — вимагала тварюка голосом Кесеґі. — Чому ти зі мною не граєшся?

«Не можу дихати…»

Жинь намацала пальцями смолоскип. Схопила його й наосліп штурхнула вгору.

Палючий кінець із гучним шипінням поцілив у незахищене обличчя чимей. Тварюка верескнула й відчепилася від Жинь. Вона голосила від болю, корчилася на землі, її кінцівки вигиналися під неймовірними кутами.

Жинь також закричала, її волосся зайнялося. Вона накинула каптур і потерла тканину на голові, щоб загасити полум’я.

— Сестричко, будь ласка, — важко дихала чимей. У стані болю їй якимось чином вдавалося звучати ще подібніше до Кесеґі.

Жинь уперто повзла до істоти, зумисне відвернувшись від очей. Міцно затиснула в правій руці смолоскип. Вона мусила знову його запалити. Схоже, що вогонь — єдиний спосіб нашкодити тварюці.

— Жинь.

Цього разу чимей заговорила голосом Алтаня.

Цього разу Жинь не стрималася й підвела очі.

Спочатку в істоти було просто Алтаневе обличчя, але потім вона стала Алтанем, який лежав горілиць на землі, й зі скроні в нього стікала цівка крові. В істоти були Алтаневі очі. Алтанів шрам.

Поранений, обсмалений, він зі злістю дивився на Жинь.

Відбивши спробу чимей зірвати з неї обличчя, Жинь пришпилила її до землі, притиснувши руки колінами.

Жинь мусила спалити це обличчя. Обличчя — джерело сили цієї тварюки. Чимей зібрала до біса подібних рис із кожної вбитої людини, кожного зірваного обличчя. Вона живилася людськими рисами й тепер намагалася відібрати в Жинь її особистість.

Жинь штурхнула її смолоскипом в обличчя.

Чимей знову закричала. Алтань знову закричав.

Вона ніколи не чула Алтаневого крику наяву, однак була певна, що він був би саме таким.

— Будь ласка, — ридав Алтань, у голосі чулася щирість. — Прошу, не треба.

Жинь зціпила зуби й міцніше стиснула в руці смолоскип, дужче притискаючи його до голови чимей. Їй у ніздрі вдарив сморід паленої плоті. Жинь закашлялася, дим розривав її зсередини, проте не зупинилася. Намагалася відвести погляд, але очі чимей не відпускали. Вона не могла відвернутися. Істота змушувала її дивитися.

— Ти не можеш мене вбити, — просичав Алтань. — Ти мене кохаєш.

— Я тебе не кохаю, — сказала Жинь. — І я можу вбити будь-кого.

Страхітлива сила чимей була в тому, що чим довше вона горіла, тим дужче скидалася на Алтаня. Серце Жинь бухкало в грудях. «Очисть розум. Заблокуй думки. Не думай. Не думай. Не…»

Але вона не могла відмежуватися від схожості чимей з Алтанем. Вони були однакові. Вона кохала цю істоту, кохала Алтаня, і він збирався її вбити. Якщо тільки вона не вб’є його першою.