Жинь не знала, що й сказати на це.

Перемога нікарців виграла їм час, але не гарантувала міста. Розвідка з Другого підрозділу доповіла, що Федерація відправила підкріплення через мале море, доки головні сили наступу чекали на його прибуття.

Коли Федерація атакує вдруге, нікарці не зможуть утримати місто. Сінеґард повністю евакуювали. Імперську бюрократію перенесли до столиці воєнного часу Ґолінь Ніїс, а це означало, що безпека Сінеґарда вже не була пріоритетною.

— Академію ліквідовують, — сказав Кітай. — Нас усіх розподілили по підрозділах. Нян відправили в Одинадцятий, Венку — в Шостий, у Ґолінь Ніїс. Неджу нікуди не відсилали, доки він… Ну, ти знаєш, — Кітай замовк. — Учора я отримав наказ долучитися до Другого. Молодшим офіцером.

Кітай завжди мріяв вступити до цього підрозділу. За інших обставин його можна було б привітати з таким наказом. Але тепер святкування видавалося недоречним. Та Жинь усе одно спробувала.

— Це чудово. Ти ж саме туди й хотів, правда?

Кітай знизав плечима:

— Солдатів катастрофічно бракує. Про престиж уже не йдеться. Людей почали набирати просто в селах. Але буде добре служити під командуванням Ірдзяха. Я вирушаю завтра.

Жинь поклала йому руку на плече.

— Бережи себе.

— І ти також, — Кітай відкинувся назад, спершись на руки. — Маєш якісь міркування щодо того, коли тебе звідси випустять?

— Тобі відомо більше за мене.

— До тебе так ніхто й не прийшов поговорити?

Жинь похитала головою.

— Після Дзюня ніхто. Дзяна вже знайшли?

Кітай співчутливо глянув на неї, й вона знала відповідь ще до того, як він заговорив. Відповідь була такою ж, як і багато днів до того.

Дзяна ніде не було. Він не загинув, просто зник. Після завершення бою про нього ніхто не чув. Руїни східної стіни ретельно обшукали, прагнучи знайти тих, кому вдалося вижити, але там не було ані сліду майстра вірувань. Вони не мали ані доказів його смерті, ані бодай якоїсь зачіпки, надії на те, що він вижив. Дзян немовби розчинився в порожнечі, яку сам же й прикликав.

Після того як Кітай разом із Другим підрозділом вирушив до Ґолінь Ніїс, до Жинь уже ніхто не приходив. Вона проводила час у сні. Тепер постійно хотілося спати, а надто після їжі, і коли вона засинала, сон був глибокий, без сновидінь. Жинь розмірковувала, чи не підмішували їй щось у їжу та напої. Чомусь вона була майже вдячна за це. Гірше лишитися наодинці зі своїми думками.

Жинь не була в безпеці тепер, коли їй вдалося прикликати бога. Вона не почувалася могутньою. Її замкнули в підвалі. Командири не довіряли. Половина її друзів помирали або вже загинули, майстер зник у порожнечі, а її саму замкнули заради її ж безпеки й заради безпеки всіх навколо.

Якщо це означає бути спірлійкою (якщо вона таки спірлійка), Жинь не знала, чи воно того варте.

Вона спала, а коли вже не змогла змусити себе заснути, скрутилася в кутку й заплакала.

На шостий день ув’язнення Жинь прокинулася лише після того, як відчинилися двері головної зали. Зазирнув Ірдзях, перевірив, чи вона вже прокинулася, а потім швидко зачинив за собою двері.

— Майстре Ірдзяху, — Жинь розправила туніку й підвелася.

— Тепер я генерал Ірдзях, — сказав він. Не схоже, щоб його це дуже тішило. — Поранення ведуть до підвищення.

— Генерале, — виправилася вона. — Прошу вибачити.

Він знизав плечима й жестом указав їй сісти.

— Зараз це вже небагато важить. Як ти?

— Утомлена, пане. — Жинь сіла на підлогу, схрестивши ноги, бо в підвалі не було стільців.

Після миті вагання Ірдзях також сів на підлогу.

— Отже, — він поклав руки на коліна. — Подейкують, що ти спірлійка.

— Як багато ви знаєте? — стишено запитала Жинь.

Чи знає Ірдзях, що вона прикликала полум’я? Чи знає він, чого Дзян її навчив?

— Після Другої війни я виховував Алтаня, — сказав Ірдзях. — Я знаю.

Жинь відчула глибоке полегшення. Якщо Ірдзях знає, який Алтань, на що здатні спірлійці, тоді, звісно ж, він заступиться за неї, переконає Міліцію, що вона не становить загрози, принаймні для нікарських солдатів.

— Щодо тебе ухвалили рішення, — продовжив Ірдзях.

— Я не знала, що мене обговорювали, — відповіла вона, просто щоб заповнити паузу.

Ірдзях втомлено їй усміхнувся, але усмішка не торкнулась очей.

— Скоро ти отримаєш наказ про переведення.

— Справді? — Жинь виструнчилася, несподівано відчувши захват. Її випускають. Нарешті. — Пане, я сподівалася, що зможу приєднатися до Другого разом з Кітаєм…

Ірдзях перебив її.

— Ти не приєднаєшся до Другого. І не приєднаєшся до жодного з дванадцяти підрозділів.

Піднесений настрій миттю змінився страхом. Раптом Жинь відчула в повітрі ледь помітне дзижчання.

— Що ви маєте на увазі?

Ірдзях неспокійно постукував пальцями, а потім сказав:

— Воєначальники вирішили, що краще відправити тебе до Цике.

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього.

Цике? Горезвісний тринадцятий підрозділ, загін найманців Імператриці? Убивці без почестей, репутації та слави? Бойова одиниця, така жорстока, така мерзенна, що Міліція радше вдаватиме, що її не існує?

— Жинь? Ти розумієш, що я кажу?

— Цике? — повторила Жинь.

— Так.

— Ви відправляєте мене до загону виродків? — її голос надломився. Жинь раптом захотілося розплакатися. — Химерних Дітей?

— Цике — такий самий підрозділ Міліції, як і всі інші, — квап­ливо відказав Ірдзях. Його тон удавано пом’якшав. — Це не менш почесний загін.

— Вони невдахи та вигнанці! Вони…

— Вони служать Імператриці так само, як і армія.

— Але я… — Жинь ковтнула важкий клубок, — я вважала себе гарним солдатом.

Вираз обличчя Ірдзяха пом’якшав.

— О Жинь. Ти і є гарний солдат. Ти неймовірний солдат.

— То чому я не можу служити в справжньому підрозділі?

Вона гостро відчула, як по-дитячому це прозвучало. Але їй здавалося, що за таких обставин вона має право поводитися як дитина.

— Ти знаєш чому, — тихо промовив Ірдзях. — Спірлійці не билися з дванадцятьма провінціями ще з часів останньої Макової війни. А до того, якщо й билися, то співпраця завжди була… нелегкою.

Жинь знала історію. Вона розуміла, що мав на увазі Ірдзях. Коли спірлійці востаннє билися пліч-о-пліч із Міліцією, їх вважали дикунами-варварами, такими ж, якими зараз вважали Цике. Спірлійці шаленіли й билися у своїх таборах. Вони були ходячою загрозою для всіх поблизу, байдуже, друзів чи ворогів. Вони виконували накази, але неосмислено, їм ставили цілі та завдання, але тому офіцеру, який пробував виконати з ними складніші маневри, можна було тільки поспівчувати.

— Міліція ненавидить спірлійців.

— Міліція боїться спірлійців, — виправив Ірдзях. — Нікарцям завжди було важко мати справу з тим, чого вони не розуміють, а Спір нікарців завжди бентежив. Сподіваюся, тепер ти розумієш чому.

— Так, пане.

— Це я порекомендував тебе в Цике. І зробив це заради тебе, дитино, — Ірдзях прикував її прямим поглядом у вічі. — Суперництво між Воєначальниками так і не зникло до кінця, навіть після союзу під проводом Імператора Драконів. Можливо, їхні солдати й ненавидять тебе, але дванадцять Воєначальників будь-яким коштом хочуть прибрати до своїх рук спірлійку. Хоч до якого підрозділу ти приєдналася б, він неминуче отримав би несправедливу перевагу. А решті підрозділів не сподобалася б така зміна балансу сил. Якби я відіслав тебе до якогось із дванадцяти підрозділів, над тобою нависла б серйозна загроза від інших одинадцяти.

— Але… — Жинь не думала досі про таке. — У Міліції вже є спірлієць. Є Алтань.

Ірдзях смикнув борідкою.

— Хочеш зустрітися зі своїм командиром?

— Що? — Жинь кліпнула, не розуміючи.

Ірдзях обернувся й покликав когось із-за дверей:

— Ну, заходь.

Двері відчинилися. Зайшов високий та гнучкий чоловік. Він був не у формі Міліції, а в чорній туніці без знаків розрізнення. За спиною в нього виднівся срібний тризуб, закріплений ременем.