Неджа тихо застогнав від жаху.

Руки Жинь нарешті відреагували на її накази. Вона спробувала підняти Неджу, але ноги підкосилися від страху. Вона не могла стояти.

Генерал нависнув над ними. Підняв алебарду.

Майже збожеволівши від паніки, Жинь замахнулася мечем угору — великою, шаленою аркою. Її клинок марно брязнув по тулубу генерала, закованому в обладунки.

Генерал зімкнув пальці в рукавиці навколо тонкого леза й смикнув його в неї з рук. Його пальці лишили жолобки на сталі.

Тремтячи, Жинь відпустила меч. Генерал підняв її за комір і жбурнув об залишки стіни. Вона вдарилася головою об камінь; в очах спершу почорніло, потім з’явилися плями світла, а потім усе розпливлося. Вона повільно кліпнула й затуманеним зором побачила, як генерал повільно піднімає алебарду над обм’яклою постаттю Неджі.

Жинь розкрила рота, щоб закричати, і тієї ж миті генерал устромив гострий кінець Неджі в живіт. Неджа голосно високо скрикнув. Другий удар його заглушив.

Схлипуючи від страху, Жинь полізла в кишеню по макове зерно. Вона витягла жменю, поклала до рота й ковтнула саме тієї миті, коли генерал помітив, що вона ще рухається.

— Ні, ти не можеш, — гаркнув він, піднімаючи її за сорочку. Він підтягнув її близько до обличчя, вишкірившись страхітливою половинчастою посмішкою. — Більше ніякого нікарського відьомства. У мертвих посудинах не живуть навіть боги.

Жинь нестямно трусило в його руках, сльози лилися по обличчю, вона силкувалася вдихнути. Голова пульсувала там, де він ударив її об камінь. Жинь почувалася так, немовби пливла, немовби купалася в темряві, чи то від макових зерен, чи від травми голови. Вона або помирала, або мала зустрітися з богами. А може, все водночас.

«Будь ласка, — молилася вона. — Будь ласка, прийди до мене. Я зроблю що завгодно».

А потім вона занурилася в порожнечу. Вона знову була в тому тунелі, що вів на небеса, здіймалася вгору, закручуючись із шаленою швидкістю до невідомого місця. Межі поля зору почорніли, а потім стали вже знайомо червоними, стали багряною пеленою, яка повністю запнула очі, немовби скляні лінзи.

Внутрішнім оком вона побачила, як перед нею з’явилася Жінка. Вона простягнула до неї руки, але…

— Геть із дороги! — закричала Жинь. У неї не було часу на стражницю, не було часу на застереження: вона мала дістатися до богів, їй був потрібен її бог.

На диво, Жінка підкорилася.

А потім, подолавши перепону, Жинь знову здійнялася вгору й опинилася в тронній залі богів, у Пантеоні.

Усі постаменти були порожні, окрім одного.

Жинь побачила свого бога в усій його полум’яній красі. У свідомості пролунав величний і страхітливий голос. Той голос відлунював через весь усесвіт.

«Я можу дати тобі силу, якої ти прагнеш».

Жинь нестямно намагалася вдихнути, але генерал лише сильніше стискав її шию.

«Я можу дати силу здолати цілі імперії. Палити своїх ворогів, доки їхні кістки не перетворяться на попіл. Я дам усе це тобі, і навіть більше. Ти знаєш ціну. Знаєш умови».

— Будь-що, — прошепотіла Жинь. — Що завгодно.

«Усе».

Кімнатою прокотилося щось схоже на порив вітру. Жинь здалося, що вона почула якесь ґелґотання.

Жинь розплющила очі. Вона вже не марила. Вона потяглася рукою вгору і схопила зап’ясток генерала. Вона була смертельно слабка, і стискання, мабуть, вийшло не сильнішим за доторк пір’їни. Але генерал заревів від болю. Він кинув її, а коли підняв руки, щоб ударити, вона побачила, що обидва його зап’ястки поцятковані червоними пухирями.

Жинь зігнулася, підняла лікті над головою, утворюючи жалюгідний щит.

І перед нею вивергнувся великий струмінь полум’я. Жаром їй пахнуло в обличчя. Спотикаючись, генерал позадкував.

— Ні… — його рот широко розкрився від невіри. Він дивився на неї так, ніби бачив когось іншого. — Тільки не ти.

Жинь силкувалася підвестися. Перед нею так само лилося полум’я, якого вона не контролювала.

— Ти ж мертва! — закричав генерал. — Я ж тебе вбив!

Жинь повільно підвелася, з її долонь струменем било полум’я, затоплюючи все, чого воно торкалося, не даючи втекти. Генерал застогнав від болю, коли вогонь лизнув його відкриті рани, лишаючи діри на обличчі й по всьому тілі.

— Я бачив, як ти згоріла! Я бачив, як ви всі згоріли!

— Та не я, — прошепотіла Жинь і простягнула до нього руки долонями вгору.

Полум’я з натиском рвонулося назовні. Жинь відчувала напруження, немовби зсередини, десь із самого нутра, її щось розривало. Це відчуття проходило крізь неї, не шкодячи, але й не даючи поворухнутися. Вона слугувала каналом. Жинь контролювала полум’я не більше, ніж ґніт свічки. Воно горнулося до неї, огортало її.

Внутрішнім оком вона бачила Фенікса, який розгойдувався на своєму постаменті в Пантеоні. Спостерігав. Сміявся.

Крізь полум’я Жинь не бачила генерала, лише його силует, обриси обладунків, які прогиналися і складалися досередини. Стоячи навколішки, він скидався радше на груду понівеченої плоті, вугілля й металу, аніж на людину.

— Зупинися, — прошепотіла вона. — Будь ласка, зупинися.

Але полум’я не вщухало. Груда, на яку перетворився генерал, хитнулася й завалилася назад. Куля полум’я, поступово меншала, а потім і зовсім згасла.

У Жинь пересохли губи, розтріскалися. Кровили, коли ворушила ними.

— Будь ласка, зупинися.

Внутрішнім оком вона бачила, як Фенікс відсахнувся, немовби роздратований. Він розгорнув крила в шаленому розмаху, а потім згорнув їх.

Шлях до Пантеону закрився.

Жинь хитнулася й упала.

Час уже не мав значення. Навколо точилася битва, а потім уже ні. Жинь огорнула порожнеча, відділяючи її від усього, що коїлося навколо. Доки існував він, не існувало більше нічого.

— Вона горить, — почула Жинь голос Нян. — Гарячка… Я перевірила отруту в ранах, але нічого.

«Це не гарячка, — хотілося сказати Жинь. — Це бог». Вода, якою Нян скроплювала її чоло, не змогла б загасити пожежі, що досі вирувала в ній.

Жинь спробувала попросити покликати Дзяна, але вуста не корилися. Вона не могла говорити. Не могла рухатися.

Вона думала, що може бачити, але не знала, чи то був не сон, бо коли наступного разу розплющила очі, то вздріла таке прекрасне обличчя, що мало не заплакала.

Вигнуті брови, порцелянова гладкість. Вуста ніби кров.

Імператриця?

Але Імператриця була далеко, з Третім підрозділом, досі прямувала з півночі. Вони не могли прийти так швидко, до світанку.

Чи, може, вже світанок? Жинь здалося, що вона побачила перші промені світанкового сонця, ранкову зорю після довгої, жахливої ночі.

— Як її звуть? — наполегливо поцікавилася Імператриця.

«Її? Імператриця говорить про мене?»

— Жунінь, — почувся голос Ірдзяха. — Фан Жунінь.

— Жунінь, — повторила Імператриця. Її голос був ніби порвана струна в настільній арфі, різкий та пронизливий, але водночас прекрасний. — Жунінь, глянь на мене.

Жинь відчула пальці Імператриці на своїй щоці. Холодні, ніби сніг, ніби зимовий вітер. Вона розплющила очі, глянула на Імператрицю, зазирнула в її гарні очі. Як у когось можуть бути такі прекрасні очі? Зовсім не схожі на гадючі. То були не зміїні очі, а дикі, темні, дивні і прекрасні, наче в олениці.

І видіння… вона бачила хмару метеликів, шовкові стрічки на вітрі. Вона бачила світ, у якому є лише краса, колір та ритм. Жинь зробила б що завгодно, аби навічно лишитися в тому мареві.

Імператриця різко вдихнула, і видіння розвіялося.

Вона міцніше обхопила обличчя Жинь.

— Я бачила, як ти горіла, — сказала вона. — Думала, що помираєш.

— Я не мертва, — спробувала вимовити Жинь, але її язик був надто неповоротким, тож вона спромоглася лише на якесь белькотіння.

— Ш-ш-ш-ш, — Імператриця приклала крижаного пальця до її вуст. — Не говори. Усе гаразд. Я знаю, що ти є.

А потім вона притиснулася холодними вустами до її чола. То була така ж прохолода, яку Дзян навіяв на неї під час Випробувань. Полум’я всередині Жинь згасло.