У Чаґханя раптом затрусилася рука. Дерев’яні намистини його браслета зацокотіли, відлунюючи в тиші кімнати. Жинь стурбовано глянула на нього, але він лише похитав головою і подав знак закінчувати. Обважнілими від страху руками Жинь кинула монети вшосте й востаннє.

— Лідер залишає свій народ, — прочитала Талву. — Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво.

Світлі очі Чаґханя розкрилися дуже-дуже широко.

— Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку, — оголосила Талву. — Є відданість і конфлікт. Прийде те, що існує лише пліч-о-пліч. Лихо та перемога. Свобода і смерть.

— Але Фенікс… Жінка…

Жинь не отримала жодної бажаної відповіді. Талву взагалі їй не допомогла, лише попередила, що насувається ще більше нещастя і що в неї замало сили, аби його відвернути.

Талву підняла пазуристу руку.

— Твій час запитань сплив. Повертайся через місяць і зможеш створити ще одну Гексаграму.

Не встигла Жинь заговорити, як Чаґхань квапливо став навколішки й потягнув за собою Жинь.

— Дякую вам, Просвітлена, — сказав він і пробурмотів до Жинь: — Нічого не кажи.

Кімната попливла, щойно Жинь стала на коліна з крижаним поштовхом, немовби її занурили в холодну воду, Жинь усвідомила, що проштовхується назад до матеріального тіла.

Глибоко вдихнула. І розплющила очі.

Поруч із нею Чаґхань підтягнувся, щоб сісти. Його світлі очі були величезними, глибокими в затінених очницях. Погляд мовби досі зосереджувався на чомусь дуже далекому, зовсім не тутешньому. Повільно він повернувся в себе, а коли нарешті помітив присутність Жинь, на його обличчі майнула глибока стривоженість.

— Нам треба до Алтаня, — сказав він.

Якщо Алтань і здивувався, коли Чаґхань увірвався до складу Сіхан, тягнучи за собою Жинь, то ніяк не виказав цього. Він здавався занадто виснаженим, щоб його взагалі щось тривожило.

— Скликай Цике, — сказав Чаґхань. — Треба йти звідси.

— На основі яких даних? — запитав Алтань.

— Була Гексаграма.

— Я думав, що цього місяця ти вже не зможеш поставити запитання.

— Запитання було не моє, — відповів Чаґхань. — А її.

Алтань навіть не глянув на Жинь.

— Ми не можемо піти з Кхурдалайна. Ми потрібні тут як ніколи. Ми за крок до того, щоб утратити місто. Якщо Федерація проб’ється через нас, то зайде в центральну частину країни. Ми останній фронт.

— Ти воюєш у битві, яку Федерації не треба вигравати, — мовив Чаґхань. — Гексаграма розповіла про велику перемогу й велике руйнування. Кхурдалайн був марними зусиллями для обох сторін. Просто зараз муґенці хочуть інше місто.

— Це неможливо, — сказав Алтань. — Вони не могли так швидко дістатися до Ґолінь Ніїс. Маршрут річкою Ґолінь надто вузький, щоб рухатися військовими колонами. Вони мусили б шукати переходу через гори.

Чаґхань підняв брови.

— Закладаюся, вони його знайшли.

— Ну гаразд. Добре, — Алтань підвівся. — Я тобі вірю. Ходімо.

— Отак просто? — здивувалась Жинь. — Навіть не розібравшись?

Алтань вийшов із кімнати й швидко закрокував коридором. Вони квапилися, щоб не відставати. Алтань спускався сходами складу, доки не опинився перед камерою в підвалі, де тримали полоненого Федерації.

— Що ти робиш? — запитала Жинь.

— Розбираюся, — сказав Алтань і розчинив двері.

У камері дуже смерділо випорожненнями.

Полоненого прикували до стовпа в кутку кімнати, руки та ноги зв’язали, рота заткнули шматком тканини. В’язень був непритомний і навіть не ворухнувся, коли Алтань грюкнув дверима, перетнув кімнату та присів поруч.

Його побили, одне око запливло насиченим відтінком пурпурового, а навколо зламаного носа запеклася кров. Але найгіршої шкоди завдав газ: шкіра полоненого була навіть не пурпурова, а вкрита пухирями ядучо-червоного висипу. Його обличчя взагалі не скидалося на людське, а було радше страхітливим місивом кольорів. Побачивши полоненого таким обпеченим та понівеченим, Жинь відчула якусь дикунську втіху.

Алтань торкнувся двома пальцями відкритої рани на щоці полоненого і легенько, проте різко натиснув.

— Прокидайся, — промовив він вільною муґенською. — Як почуваєшся?

Застогнавши, полонений повільно розплющив опухлі очі. Коли він побачив Алтаня, то кашлянув і сплюнув йому під ноги.

— Неправильна відповідь, — сказав Алтань і впився нігтем у поріз.

Полонений заволав. Алтань відпустив.

— Чого ти хочеш? — твердо запитав полонений. Його муґенська була груба та невиразна, значно крикливіша за відполірований акцент, який Жинь вивчала в Сінеґарді. Цю говірку вона зрозуміла не одразу.

— Щось мені підказує, що Кхурдалайн узагалі не був основною ціллю, — буденно промовив Алтань, присівши. — Можливо, ти захочеш нам розповісти, як усе є.

Полонений посміхнувся огидною закривавленою посмішкою, яка викривила його опіки.

— Кхурдалайн, — повторив він, перекочуючи нікарське слово в роті, немовби грудку слизу. — Та кому здалася ця гівняна діра?

— Коротше, — сказав Алтань. — Куди прямує основне військо?

Полонений сердито зиркнув на нього і пхикнув.

Алтань підняв руку й ударив його по вкритій пухирями половині обличчя. Жинь замружилася. Цілячи у виразки полоненого, у відкриті рани, Алтань завдав йому ще сильнішого та гострішого болю.

— Де інша група? — повторив Алтань.

Полонений сплюнув кров Алтаневі під ноги.

— Відповідай! — закричав Алтань.

Жинь підстрибнула.

Полонений підняв голову.

— Нікарська свиня, — глумливо промовив він.

Алтань схопив полоненого за волосся на потилиці. Другим кулаком ударив у вже підбите око. Знову. І знову. Кров бризкала в різні боки, ляпала на брудну підлогу.

— Припини, — пискнула Жинь.

Алтань розвернувся.

— Вийди або заткнися, — прогарчав він.

— З такими темпами він знепритомніє, — сказала вона, її серце калатало в грудях. — А в нас немає часу приводити його до тями.

Якусь мить Алтань дивився на неї шаленими очима. А потім коротко кивнув і повернувся до полоненого.

— Сядь.

Полонений пробурмотів щось, чого ніхто не зміг розібрати.

Алтань копнув його під ребра.

— Сядь!

Полонений сплюнув ще грудку крові Алтаню на взуття. Його голова схилилася вбік. Алтань зумисне повільно витер ступню об землю, а потім присів перед полоненим. Він підчепив його підборіддя двома пальцями і прихилив до свого обличчя в майже інтимному жесті.

— Агов, до тебе звертаюся, — сказав Алтань. — Агов. Прокинься.

Він ляскав полоненого по щоках, доки його очі тремтливо не розплющилися.

— Я тобі нічого не скажу, — глузував далі полонений.

— Скажеш, — промовив Алтань. Його голос різко, гостро контрастував із попереднім криком. — Ти знаєш, що таке спірлійці?

Полонений звів брови докупи, спантеличений.

— Що?

— Звісно, знаєш, — м’яко сказав Алтань. Його голос перейшов у низьке оксамитове мурчання. — Звісно, ти чув розповіді про нас. Звісно, острів не забули. Мабуть, ти був ще дитиною, коли твій народ винищив Спір, адже так? А ти знав, що він зробив за одну ніч? Убив усіх до одного чоловіків, жінок і дітей.

На скронях полоненого намистинами виступив піт, стікав униз і змішувався зі свіжими цівками крові. Алтань клацнув пальцями перед очима полоненого.

— Бачиш це? Бачиш мої пальці? Так або ні.

— Так, — сипло озвався полонений.

Алтань нахилив голову.

— Кажуть, твій народ боявся спірлійців. Саме тому генерали наказали, щоб жодна спірлійська дитина не вижила, адже боялися того, ким ми могли стати. А знаєш чому?

Полонений невиразно дивився поперед себе.

Алтань знову клацнув. На великому і вказівному пальцях спалахнуло полум’я.

— Ось чому, — сказав він.

У полоненого від страху очі на лоба ледь не полізли.

Алтань підніс руку до його обличчя так, щоб язики полум’я загрозливо лизали пухирі, залишені газом.

— Я палитиму тебе шматок за шматком, — сказав Алтань так м’яко, як міг би звертатися до коханої. — Почну зі стоп. Годуватиму тебе однією порцією болю за раз, щоб ти не втрачав свідомості. Твої рани припікатимуться, щойно з’явившись, тож від втрати крові ти не помреш. Коли стопи обгорять, повністю почорніють, я перейду до пальців на руках. А потім відламуватиму їх один за одним. Я нанижу ці обгорілі обрубки на нитку й повішу тобі на шию. А коли завершу з кінцівками, то перейду до яєчок. Я пектиму їх так повільно, що ти збожеволієш від болю. А потім ти заспіваєш.