— Немає могутніших за мене, — сказав Чаґхань і почав промовляти щось своєю мовою, грубою, гортанною, якою колись говорив Дзян, мовою, у якій Жинь тепер упізнала мову Внут­рішніх держав.

Його очі засяяли золотим.

Жінка затремтіла, немов стояла в епіцентрі землетрусу, а потім несподівано її охопило полум’я. Вогонь підсвітив її обличчя зсередини, наче розжарене вугілля, наче бурштин, який ось-ось мав вибухнути.

Жінка розлетілася на шматки.

Чаґхань схопив Жинь за зап’ясток і смикнув. Вона знову стала нематеріальною і стрімко полетіла головою вперед у просторі, де все здавалося нереальним. Жинь не вирішувала, куди вони прямували, і могла зосередитися тільки на тому, щоб лишитися цілою, лишитися собою, аж доки Чаґхань зупиниться й вона зорієнтується, не втративши себе зовсім.

Це був не Пантеон.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вони опинились у тьмяній кімнаті завбільшки як Алтанів штаб, з низькою, склепінчастою стелею, що змусила їх нахилитися. Куди б Жинь не глянула, скрізь виднілися мозаїки з маленьких кахлів із зображеннями невідомих або незрозумілих їй сцен. Рибалка тягнув повні сіті озброєних воїнів. Хлопець був обвитий драконом. Довговолоса жінка плакала над зламаним мечем і двома тілами. У центрі кімнати стояв великий шестикутний вівтар. На ньому були вигравіювані шістдесят чотири знаки давньонікарської писемності.

— Де ми? — запитала Жинь.

— У безпечному місці, яке я обрав, — сказав Чаґхань. Він був виснажений. — Вона виявилася значно сильнішою, ніж я очікував. Я переніс нас до першого місця, яке спало на думку. Це Пророкувальня. Тут ми можемо розпитати про твою Жінку. Ходімо до вівтаря.

Ідучи за ним, Жинь зачудовано роззиралася, пробігалася пальцями по ретельно викладених кахлях.

— Це частина Пантеону?

— Ні.

— То це реальне місце?

— Реальне у твоєму розумі, — відповів Чаґхань. — А він не менш реальний за все інше.

— Дзян ніколи мене такого не вчив.

— Це тому, що ви, нікарці, такі примітивні, — сказав Чаґхань. — Досі мислите в рамках суворої бінарності між матеріальним світом і Пантеоном. Ти вважаєш, що прикликати богів — це ніби покликати собаку з двору до будинку. Але ви не можете осягнути світ снів як фізичне місце. Боги — живописці. Ваш матеріальний світ — полотно. А Пророкувальня — це кут, під яким ми бачимо кольори на палітрі. Насправді це не місце, а точка зору. Але ти тлумачиш її як кімнату, бо твій людський розум не може осягнути її якось інакше.

— А як же вівтар? Мозаїки? Хто їх створив?

— Ніхто. Ти все одно не розумієш. Це ментальні конструкції, щоб ти могла осягнути вже написані ідеї. Талву бачить цю кімнату зовсім інакше.

— Талву?

Чаґхань кивнув підборіддям на щось перед ними.

— Ти повернувся так скоро, — почувся спокійний чужий голос.

У тьмяному світлі Жинь не помітила створіння, яке стояло за шестикутним вівтарем. Воно повільно обійшло коло й низько вклонилося Чаґханю. Істота не скидалася на будь-що колись бачене Жинь, радше на тигра, але з хутром пів метра завдовжки. В істоти було жіноче обличчя, лев’ячі ноги, свинячі зуби й дуже довгий хвіст, який міг належати мавпі.

— Вона богиня. Хранителька Гексаграм, — сказав Чаґхань і так само низько вклонився. Він потягнув Жинь на підлогу разом із собою.

Талву схилила голову до Чаґханя.

— Час питань для тебе вичерпався. Але ти… — вона глянула на Жинь. — Ти ніколи й нічого в мене не питала. Можеш іти далі.

— Що це за місце? — запитала Жинь у Чаґханя. — Що воно… вона… може мені розповісти?

— Пророкувальня зберігає Гексаграми, — відповів він. — Гексаграми — це шістдесят чотири комбінації ліній, розірваних або суцільних, — він указав на краснопис по боках вівтаря, і Жинь побачила, що кожен знак і справді складався з шести ліній. — Постав Талву своє запитання, викинь Гексаграму — і вона прочитає для тебе значення ліній.

— Вона може розповісти мені про майбутнє?

— Ніхто не може пророкувати майбутнє, — сказав Чаґхань. — Воно завжди змінюється, завжди залежить від окремих виборів. Але Талву може розповісти тобі про сили, залучені до гри. Про форму речей, якої не видно неозброєним оком. Про колір минулих подій. Майбутнє — це модель, залежна від рухів теперішнього, але Талву може прочитати для тебе течії, як досвідчений моряк читає океан. Тобі лише треба озвучити запитання.

Жинь починала розуміти, чому Чаґхань наганяє на всіх такий страх. Він як Дзян, незагрозливий та дивакуватий, доки не зрозумієш, яка глибока сила криється за тендітним фасадом.

«Як Дзян сформулював би запитання?» Вона якийсь час перебирала слова. А потім виступила вперед, до Талву.

— Що Фенікс хоче, аби я знала?

Талву майже всміхалася.

— Кинь монети шість разів.

Раптом на шестикутному вівтарі з’явилися три монети, складені одна на одну. Не схожі на монети Нікарської імперії: надто великі, радше шестикутні, ніж знайомі Жинь круглі таелі та злитки. Вона підняла їх, оцінюючи вагу. Монети виявилися важчими, ніж здавалося. На аверсі кожної був вигравіюваний упізнаваний профіль Червоного Імператора, а на реверсі — напис давньонікарською, якого Жинь не могла розшифрувати.

— Кожен кидок монет визначає лінію на Гексаграмі, — сказав Чаґхань. — Ці лінії — моделі, вписані у всесвіт. Це давні комбінації, описи форм, які існували задовго до того, як ми народилися. Для тебе вони не матимуть сенсу. Але Талву прочитає їх, а я розтлумачу.

— А чому це ти маєш тлумачити?

— Бо я Провидець. Мене цього вчили, — відповів Чаґхань. — Вихідці з Внутрішніх районів не прикликають богів униз, як це робиш ти. Ми піднімаємося до них. Наші шамани годинами сидять у трансі, вивчаючи таємниці космосу. Я провів у Пантеоні більше часу, ніж ти у своєму світі. Досі я розшифрував удосталь Гексаграм, щоб знати, як вони описують форму нашого світу. І якщо ти спробуєш розтлумачити їх сама, то лише заплутаєшся. Дозволь тобі допомогти.

— Гаразд, — Жинь кинула три монети на шестикутний вівтар.

Усі три впали реверсом догори.

— Перша лінія — суцільна, — прочитала Талву. — Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються.

— І що це означає? — запитала Жинь.

Чаґхань похитав головою:

— Та що завгодно. Кожна лінія набуває відтінку значення залежно від інших. Закінчи Гексаграму.

Жинь знову кинула монети. Усі аверси.

— Друга лінія — розірвана, — прочитала Талву. — Суб’єкт сходить на своє місце під сонцем. Фортуна прихильна.

— Це ж добре? — поцікавилася Жинь.

— Залежить від того, до кого прихильна, — сказав Чаґхань. — Суб’єкт — це не обов’язково ти.

На третьому кидку випало два аверси й один реверс.

— Третя лінія — розірвана. День добігає кінця. На сонце, що сідає, накинули сітку. Це віщує невдачу.

Жинь відчула, як спиною пробіг холодок. Кінець доби, сонце, що сідає, в цій країні… Заледве Чаґхань мусив це розтлумачувати.

— Ми не переможемо в цій війні? — запитала вона в Талву.

— Я лише читаю Гексаграми, — сказала Талву. — Нічого не підтверджую й не заперечую.

— Мене тривожить сітка. Це пастка, — сказав Чаґхань. — Ми щось пропустили. Нам щось уготували, але ми цього не бачимо.

Чаґханеві слова спантеличили Жинь не менше, ніж сама лінія, але він наказав їй знову кинути монети. Два реверси й один аверс.

— Четверта лінія — суцільна, — прочитала Талву. — Суб’єкт іде, охоплений вогнем і смертю, від нього відречуться всі. Немовби вихід, немовби вхід. Немовби горить, немовби помирає, немовби відбракований.

— З цим усе більш-менш зрозуміло, — сказав Чаґхань, хоча в Жинь до цієї лінії було більше запитань, ніж до інших. Вона розкрила рота, але він похитав головою. — Кидай ще раз.

Талву глянула вниз.

— П’ята лінія — розірвана. Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі.

Схоже, Чаґханя це здивувало.

— Справді?

— Гексаграми не брешуть, — сказала Талву. У її голосі не було емоцій. — Брехня лише в тлумаченні.