— Алтаню ніколи й не дозволяли бути людиною, — сказав Чаґхань, і його голос звучав несподівано лагідно. — Ще з дитинства його зробили активом Міліції. Твої майстри в Академії годували його опіумом за напади на однокласників і тренували до цієї війни, як собаку. А тепер на його плечі лягла найважча керівна посада, яка тільки існує в Міліції, і ти дивуєшся, чому він не завдав собі клопоту попіклуватися про твого малого улюбленця?
Жинь ладна була вдарили Чаґханя за ці слова, але стрималась і зціпила зуби.
— Я прийшла не для того, щоб обговорювати Алтаня.
— Тоді навіщо ж ти прийшла?
— Покажи, на що ти здатний, — сказала вона.
— Любонько, я здатний багато на що.
Жинь наїжачилася.
— Відведи мене до богів.
Чаґхань мав самовдоволений вигляд.
— Я думав, що ти без проблем можеш прикликати богів.
— Я не можу робити цього так само легко, як Алтань.
— Але ти можеш це робити.
Вона стиснула кулаки.
— Я хочу робити це так само, як Алтань.
Чаґхань підняв брову.
Жинь глибоко вдихнула. Чаґханю не обов’язково знати, що трапилося в штабі Алтаня.
— Я намагалася — місяцями. Думаю, що тепер зрозуміла, не впевнена, але щось… Хтось мене блокує.
Чаґхань напустив на обличчя легку зацікавленість, схилив голову. Так він до болю нагадував Дзяна.
— Тобі докучають?
— Жінка.
— Та невже?
— Ходи зі мною, — сказала вона. — Я покажу.
— Чому зараз? — він схрестив руки на грудях. — Що сталося?
Жинь не відповіла.
— Мені треба навчитися робити те, що може він, — рішуче заявила вона. — Прикликати таку ж силу, на яку здатен він.
— І ти не поділилася цим зі мною раніше, бо…
— Бляха, бо тебе тут не було!
— А коли я повернувся?
— Я корилася пересторогам свого майстра.
Чаґхань говорив так, немовби зловтішався:
— І ці перестороги вже для тебе не важливі?
Жинь стиснула щелепи.
— Я зрозуміла, що майстри неминуче стримують своїх учнів.
Чаґхань повільно кивнув, хоча з його обличчя не можна було нічого зрозуміти.
— І якщо я не зможу позбутися цього… привида?
— То хоча б зрозумієш, — вона простягла руки. — Будь ласка.
Цього прохання було достатньо. Чаґхань ледь кивнув, а потім запросив її сісти поруч. Жинь спостерігала, як він зняв заплічний мішок і розгорнув на кам’яній підлозі. Усередині був просто неймовірний запас психоделіків, охайно розкладених у понад двадцяти маленьких кишеньках.
— Ось це добули не з макових рослин, — сказав він, змішуючи порошки у скляній піалі. — Цей наркотик значно сильніший. Легке передозування спричинить сліпоту. А ще трохи — і помреш за лічені хвилини. Ти мені довіряєш?
— Ні. Але це неважливо.
Злегка форкнувши, Чаґхань струсонув піалу. Він висипав суміш на долоню, лизнув вказівний палець і встромив його в наркотик так, щоб кінчик укрився тонким шаром темно-синього порошку.
— Відкрий рота, — наказав він.
Жинь придушила спалах вагання й підкорилася.
Чаґхань притиснув кінчик пальця їй до язика.
Вона заплющила очі. Відчула, як психоделік просочується в слину.
Напад був раптовим і нищівним, немовби темна хвиля океанічної води раптово накрила Жинь із головою. Її нервова система повністю вийшла з ладу, вона втратила здатність сидіти й упала Чаґханеві до ніг.
Тепер вона була цілком уразлива перед ним. «Він може просто зараз убити мене, — туманно подумала Жинь. Вона не знала чому, але ця думка першою сяйнула у свідомості. — Може позбутися мене зараз, якщо схоче».
Але Чаґхань лише став навколішки поруч із нею, обхопив її обличчя за щоки і притиснувся до неї чолом. Його очі були розширені, дуже широкі. Жинь втупилася в них, зачарована. Вони були тьмяним простором, вікном у засніжений пейзаж, і вона провалювалася крізь них…
А потім вони вихором здійнялися вгору.
Жинь не знала, чого чекати. За два роки навчання Дзян жодного разу не проводив її у вимір духів. Вона завжди була у своїй свідомості сама, лише її душа в порожнечі мандрувала до богів.
З Чаґханем вона почувалася так, немовби від неї відірвалася частина, немовби він затис її в долоні й тягнув куди сам хотів. Жинь була нематеріальна, не мала тіла чи форми, але Чаґхань — мав. Він лишався таким же цілісним і реальним, як і раніше, а може, навіть ще реальнішим. У матеріальному світі він здавався виснаженим і змарнілим, а у вимірі духів — міцним та справжнім…
Тепер вона зрозуміла, чому Чаґханю й Царі судилося бути двома половинками цілого. Цара приземлена, матеріальна, повністю зіткана з земного. Називати їх якірними близнюками неправильно — це вона тільки якір для свого неземного брата, який дужче належав виміру духу, аніж світу плоті й крові.
Жинь уже добре знала шлях до Пантеону. І перед нею знову матеріалізувалася Жінка. Але цього разу щось змінилося. Цього разу Жінка нагадувала не привида, а труп: половина її обличчя була ніби зірвана й відкривала кістку, а обладунки вщент обгоріли.
Жінка благально простягнула до Жинь руку.
— Він з’їсть тебе живцем, — сказала вона. — Полум’я поглине тебе. Знайти нашого бога означає знайти на землі пекло, юна воїтелько. Ти горітимеш і горітимеш, і ніколи не знайдеш спокою.
— Як цікаво, — промовив Чаґхань. — Хто ти?
Жінка завертілася навколо нього.
— Ти знаєш, хто я, — сказала вона. — Я Зрадниця і Проклята. Я спокута. Я останній шанс цієї дівчини на спасіння.
— Розумію, — пробурмотів Чаґхань. — То он де ти ховаєшся.
— Про що ти? — наполегливо запитала Жинь. — Хто вона?
Але Чаґхань говорив повз неї, звертаючись безпосередньо до жінки.
— Ти мала б бути в Чулуу Корікх.
— Чулуу Корікх не зможе мене втримати, — просичала Жінка. — Я спірлійка. Мій прах вільний. — Вона простягнула руку й погладила Жинь по зраненій щоці, немовби мати пестить своє дитя. — Ти ж не хочеш, щоб я пішла. Я тобі потрібна.
Жинь здригнулася від її дотику.
— Мені потрібен мій бог. Мені потрібна сила й потрібен вогонь.
— Якщо прикличеш його зараз, то приведеш пекло на землю, — застерегла Жінка.
— Кхурдалайн — це пекло на землі, — сказала Жинь. Вона бачила, як Неджа кричав у тумані, і її голос затремтів.
— Ти не знаєш, що таке справжні страждання, — розлючено наполягала Жінка.
Жинь стиснула кулаки, раптом оскаженівши. Справжнє страждання? Вона бачила, як її друзів проштрикували алебардами, пронизували хмарою стріл, рубали мечами, палили на смерть в отруйному тумані. Вона підпалила Сінеґард. Вона бачила, як Федерація захопила Кхурдалайн мало не за одну ніч.
— Я бачила більше, аніж справедливу частку страждань, — просичала Жинь.
— Я намагаюся врятувати тебе, дитя. Чому ти цього не розумієш?
— А як же Алтань? — виклично запитала Жинь. — Чому ти ніколи не пробувала спинити його?
Жінка схилила голову.
— Он воно що. Ти заздриш тому, на що він здатний?
Жинь розкрила рота, але нічого не сказала. Ні. Так. Яке це мало значення? Якби вона була такою ж сильною як Алтань, він не зміг би її стримати.
Якби вона була такою сильною, як Алтань, то змогла б урятувати Неджу.
— Той хлопець за межами спокути, — сказала Жінка. — Той хлопець зламаний, як і решта. Але ти, ти досі чиста. Тебе ще можна врятувати.
— Я не хочу, щоб мене рятували! — закричала Жинь. — Я хочу сили! Алтаневої сили! Я хочу стати наймогутнішою шаманкою всіх часів, тож мене ніхто не врятує!
— Ця сила може випалити світ, — сумно промовила Жінка. — Ця сила знищить усе, що ти будь-коли любила. Ти переможеш ворога, а перемога перетвориться на попіл у роті.
Чаґхань нарешті повернув собі спокій.
— Ти не маєш права тут лишатися, — сказав він. Його голос ледь тремтів, але він підняв тонку руку до Жінки, проганяючи її цим жестом. — Твоє місце у вимірі мертвих. Повертайся до мертвих.
— Навіть не намагайся, — глузливо посміхнулася Жінка. — Ти не зможеш мене прогнати. Свого часу я здолала значно могутніших шаманів за тебе.
