Вони пливли річкою крові.
Алтань і Чаґхань підстрибнули, вражено скрикнувши. Позаду Унеґень видав довгий нелюдський вереск.
— О боги, — знову і знову повторював Бадзі. — О боги, о боги, о боги.
А потім попереду них попливли тіла.
Жинь стояла паралізована, вражена ірраціональним страхом, що тіла раптом можуть виявитися ворогом, можуть підвестися з води й напасти. Їхній човен повністю зупинився. Вони були оточені трупами. Солдати. Цивільні. Чоловіки. Жінки. Діти. Усі безформно роздуті та знебарвлені. У декого обличчя спотворене, немовби зірване. В інших — просто порожнє, покірне, байдуже. Вони пливли в багряній воді, немовби ніколи й не були живими тілами, здатними дихати.
Чаґхань потягнувся, щоб оглянути сині губи молодої дівчини. Його вуста холоднокровно стиснулися, немовби він вивчав слід, а не торкався податливого тіла.
— Ці тіла пробули в річці багато днів. Чому їх ще не віднесло до моря?
— Дамба Ґолінь Ніїс, — припустив Унеґень. — Вона їх заблокувала.
— Але ж нам до міста ще багато миль… — Жинь не договорила.
Запала тиша.
Алтань підвівся на носі свого човна.
— Вимітайтеся. Переходимо на суходіл.
Дорога до Ґолінь Ніїс була безлюдною. Цара та Унеґень пройшли попереду й доповіли, що не знайшли ані сліду ворожих військ. Хоча свідчення присутності Федерації траплялися на кожному кроці — притоптана трава, покинуті згарища вогнищ, прямокутні латки на землі там, де встановлювали намети. Жинь була впевнена, що солдати Федерації залягли, чекаючи на них, влаштували засідку, але що ближче вони підходили до міста, то ясніше вона розуміла, що це безглуздо. Федерація не могла знати про їхній прихід і вже точно не встановлювала б вигадливої пастки для такого малого загону.
Але вона воліла б потрапити в засідку. Тиша була ще гірша.
Якщо Ґолінь Ніїс досі в облозі, Федерація мала б чатувати. Вони були б готові до сутичок. Виставили б вартових, аби бути впевненими, що сили опору всередині не зможуть отримати підкріплення.
Мали б бути сили опору.
Але, схоже, Федерація просто зібралася й пішла. Вони навіть не потурбувалися лишити основний патруль. А це означало, що Федерація не переймалася тим, хто міг прийти в Ґолінь Ніїс.
Це означало: місто і те, що за його мурами, було не варте того, щоб його охороняти.
Коли Цике нарешті змогли зайти у відчинені масивні ворота, їх, немов удар в обличчя, зустрів жахливий сморід. Жинь упізнала запах. Вона вже відчувала його в Сінеґарді та Кхурдалайні. Тепер вона знала, чого чекати. У душі ще жевріла наївна надія на щось інше, але Жинь усе одно не змогла осягнути до кінця видовища, яке чекало в стінах міста.
Усі вони застигли у воротах, не бажаючи ступити ще бодай кроку вперед.
Тривалий час жоден не міг заговорити. А потім Жамса впав на коліна й почав давитися сміхом.
— Кхурдалайн, — важко промовив він. — Ми всі настільки захопилися тим, щоб утримати Кхурдалайн…
Він перевернувся, його боки трусилися від сміху, він бив кулаком по землі.
Жинь заздрила йому.
Голінь Ніїс перетворився на місто трупів.
Тіла зумисне розклали так, немовби Федерація хотіла лишити привітання наступним, хто зайде в місто. Від винищення віяло якоюсь дивною вправністю, садистською симетрією. Трупи склали акуратними купами, навіть рядами, утворюючи піраміди з десяти, дев’яти, а тоді з восьми тіл. Трупи склали штабелями біля стіни. Трупи розмістили на вулиці охайними рядами. Трупи виднілися скрізь, скільки ставало зору.
Ніщо людське не рухалося. Єдиними звуками в місті було завивання вітру в руїнах, дзижчання мух та крики стерв’ятників.
У Жинь очі налилися слізьми. Сморід стояв нестерпний. Вона глянула на Алтаня, але його обличчя перетворилося на маску. Він стоїчно повів їх головною вулицею до центру міста, немовби на власні очі хотів побачити повний масштаб руйнувань.
Ішли мовчки.
Що глибше заходили в місто, то вишуканішою ставала робота рук Федерації. Неподалік від міської площі Федерація виклала неймовірно спаплюжені трупи, розмістивши їх у таких страхітливих позах, що несила було бачити. Трупи, прибиті цвяхами до дощок. Трупи, підвішені на гаках за язики. Трупи, розчленовані в усіх можливих варіаціях: безголові, безрукі, безногі, з такими ушкодженнями, яких можна завдати, лише поки жертва ще жива. Відрубані пальці, складені купкою біля обрубків рук. Ціла шеренга кастрованих чоловіків, з розкритих щелеп яких витончено звисали відрубані пеніси.
«Комусь за велику радість стинати голови ворогам».
Стятих голів тут було в надлишку. Їх акуратно виставили, настромивши на палі, і вони ще не настільки зотліли, аби перетворитися на черепи, але й людських облич було вже не розрізнити. На головах, де ще було вдосталь плоті для виразу, застигло однакове страхітливе отупіння, немовби вони ніколи й не жили.
«Немовби горить, немовби помирає».
Можливо, спершу лише з прагнення чистоти чи простої допитливості Федерація спробувала запалити декілька пірамід із трупів. Однак вони так і не довели справу до кінця. Може, не хотіли марнувати олію. Може, запах став нестерпним. То було жахливе видовище: тіла наполовину обгоріли, волосся перетворилося на попіл, а верхні шари шкіри обвуглилися. Але найгіршим було те, що під прахом залишалося щось беззаперечно людське.
«Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі».
На площі вони знайшли скелети химерно низького зросту — не трупи, а скелети, які виблискували білістю. Спершу ті здалися їм дитячими кістками, однак Енькі розпізнав у них тулуби дорослих. Він нахилився й торкнувся ґрунту там, де скелет був закріплений у землі. Верхня половина тіла була оббілована так чисто, що кістки вигоріли на сонці, натомість нижня половина, закопана в ґрунті, лишилася неушкодженою.
— Їх закопали, — сказав він з огидою. — Закопали по пояс і лишили собакам.
Жинь не розуміла, чому Федерація шукала стількох різних способів завдати страждань. Але кожен новий поворот немовби перегортав сторінку в книзі жахів, варварської дикості, обмеженої лише винахідливістю. Ціла родина послідовно настромлена на спис — люди досі тримались одне за одного. Немовлята на дні чанів, зі шкірою жахливого малинового відтінку, які плавали у воді, немовби їх живцем зварили.
За весь час єдиними живими створіннями, яких вони зустріли, були собаки, неприродно розжирілі від пожирання трупів. Собаки та ще грифи.
— Накази? — нарешті запитав Унеґень в Алтаня.
Усі як один глянули на свого командира.
Відколи вони проминули міські ворота, Алтань не вимовив ані слова. Його шкіра набула примарного сірого відтінку. Можливо, він нездужав. Він дуже пітнів, ліва рука тремтіла. Коли вони дійшли до ще однієї купи обвуглених трупів, Алтань забився в конвульсіях, упав на коліна й не міг іти далі.
Для Алтаня це був не перший геноцид.
«Повторення Спіру», — подумалося Жинь. Мабуть, Алтань уявляє різанину на Спірі, уявляє, як його народ вирізали за одну ніч, немов худобу.
Минуло багато часу, доки Чаґхань нарешті простягнув до Алтаня руку.
Алтань схопився за неї й підвівся. Він зглитнув, заплющив очі. На його обличчя цікавим маревом знову ковзнула маска відокремленості, немовби поверхневий фасад байдужості, замикаючи всередині будь-яку вразливість.
— Розійтися, — наказав Алтань. Його голос звучав неможливо рівно. — Знайти тих, хто вижив.
Оточені смертю, останнє, чого вони хотіли, це розійтися.
Суні розкрив було рота, щоб заперечити.
— Але Федерація…
— Федерації тут немає. Вони пішли далі вглиб країни ще тиждень тому. Загинули наші люди. Знайдіть мені тих, хто вижив.
Біля Південних воріт вони знайшли свідчення останньої відчайдушної битви. Хто переміг, було очевидно. З трупами Міліції повелися так само вишукано, як і з цивільними. Тіла розмістили посеред площі акуратними невеликими купами, ретельно склавши їх одне на одне.
Жинь побачила на землі розірваний, обпалений та заляпаний кров’ю прапор Міліції. Руку прапороносцю відтяли по зап’ясток, а решта тіла, з порожніми, незрячими очима, лежала за півтора-два метри.
