«Ось мить, коли я це збагну».
Вона побачила, як оральний шприц погойдується над її ротом. Беллондина рука підсунула його.
— Ми несемо свій Грааль у нашій свідомості, — промовила Одраде. — Якщо здобудеш цей Грааль, неси його обережно.
Шприц торкнувся її губ. Мурбелла заплющила очі, але відчула пальці, що відкривали їй рота. Холодний метал торкнувся зубів. Закарбовані в пам’яті слова Одраде нагадали їй:
«Уникай надмірності. Надмір виправлень — і от у тебе на руках постійний безлад, необхідність робити більше й більше виправлень. Коливання, осциляції. Фанатики — чудові творці осциляцій.
Наш Грааль. Містить у собі лінійність, бо кожна Превелебна Мати несе ту саму детермінацію. Ми разом вічно зберігатимемо його».
Гірка рідина потекла їй до рота. Мурбелла конвульсивно ковтнула. Відчула, як вогонь спливає її горлом униз, до шлунка. Болю не було, лише трохи запекло. Вона замислилася, чи це й усе. Відчула тепло в шлунку, не більше.
Повільно, так повільно, що вона відрахувала кілька ударів серця, тепло потекло назовні. Коли дісталося кінчиків пальців, відчула, що її тіло здригається в конвульсіях. Спина вигнулася дугою над вистеленим столом. Щось м’яке, але надійне прийшло на зміну шприцу в її роті.
Голоси. Вона чула їх і знала, що це людська розмова, але не могла розрізнити слів.
Сконцентрувавшись на голосах, вона усвідомила, що втратила контакт зі своїм тілом. Плоть десь звивалася і був біль, але вона перебувала далеко від цього.
Долоня торкнулася її долоні, міцно стиснула. Розпізнала дотик Дункана, зненацька з’явилися тіло і страждання. Легені боліли, коли вона вдихала. Не боліли, коли видихала. Тоді відчула, що вони якісь пласкі і наче не до кінця наповнені. Почуття сутності в живому тілі стало тонкою ниткою, що звивалася крізь інші сутності. Вона відчувала довкола себе інших людей, їх було набагато більше, ніж міг помістити маленький амфітеатр.
У полі зору з’явилася інша людина. Мурбелла почувалася, як у фабричному човнику… в космічному човнику-шатлі. Шатл був примітивним. Надто багато ручних пристроїв керування. Надто багато блимання світла. За штурвалом жінка — дрібна й неохайна, спітніла від роботи. Довге каштанове волосся зав’язане у вузол, світліші пасма звисають довкола вузьких щік. Єдиний її одяг — коротка сукня блискучих кольорів — червоного, синього, зеленого.
«Механізми».
Мурбелла усвідомлювала, що за межами доступного їй простору містилися величезні механізми. Сукня жінки різко контрастувала із сірим і тягучим відчуттям механізмів. Жінка говорила, але її губи не ворушилися.
— Слухай-но, ти! Коли настане твій час перейняти контроль, не ставай руйнівницею. Я тут, щоб допомогти тобі уникнути руйнівників. Ти це знаєш?
Мурбелла намагалася заговорити, але не могла видобути голосу.
— Не старайся так сильно, дівчино! — сказала жінка. — Я тебе чую.
Мурбелла спробувала відвести погляд від жінки.
«Де це місце?»
Один оператор, величезний склад… фабрика… усе автоматизоване… павутина ліній зворотного зв’язку, сконцентрованих у цьому крихітному приміщенні зі складним керувальним приладдям.
— Хто ти? — спитала Мурбелла, думаючи, що вона шепоче, і почула ревіння власного голосу. Сильний біль у вухах!
— Не так голосно! Я твоя провідниця від могаляти, та, що не допускає до тебе руйнівників.
«Захисти мене, Дуре! — подумала Мурбелла. — Це не якесь місце, це я».
З цією думкою кімната керування зникла. Мурбелла була мандрівницею у порожнечі, приреченою ніколи не знати спокою, ніколи не знаходити притулку ні на хвилину. Усе, крім польоту її думок, стало нематеріальним. Вона складалася не із субстанції, а з тонкого зчеплення, в якому розпізнала свідомість.
«Я збудувала себе з імли».
З’явилися Інші Пам’яті, фрагменти досвідів, про які вона знала, що це не її власні. Обличчя цікаво зиркали на неї, домагаючись уваги, але жінка з-за штурвала шатла відтягла її геть. Мурбелла відчула потребу спитати, але не могла викласти це питання зв’язно.
— Це життя з твого минулого. — Говорила жінка з-за штурвалу шатла, але її голос став безтілесним і долинав із невизначеного місця.
— Ми потомки людей, що робили огидні речі, — сказала жінка. — Не любимо зізнаватися, що серед наших предків були варвари. Та Превелебна Мати мусить у цьому зізнатися. Ми не маємо вибору.
Мурбелла вже здобула хист запитувати подумки. «Чому я мушу…»
— Розмножуються переможці. Ми їхні потомки. Перемоги часто здобувалися за високу моральну ціну. Варварство — ще занадто слабке визначення деяких речей, які робили наші предки.
Мурбелла відчула на щоці знайому долоню. Дункан! Дотик повернув страждання. «Ох, Дункане! Ти завдаєш мені болю!»
Крізь цей біль вона відчувала прогалини в життях, що відкривалися їй. Частина була закритою.
— Лише те, що ти спроможна зараз прийняти, — сказав безтілесний голос. — Інші прийдуть пізніше, коли ти станеш сильнішою… якщо виживеш.
«Селективний фільтр. — Слова Одраде. — Необхідність відкриває двері».
Від інших сутностей долинали невгамовні зойки. Лементи: «Бачиш? Бачиш, що діється, коли ти ігноруєш здоровий глузд?»
Агонія наростала. Вона не могла втекти від цього. Кожен нерв охопило полум’я. Вона хотіла плакати, викрикувати погрози, благати порятунку. Агонія супроводжувалася сум’яттям емоцій, але вона їх ігнорувала. Усе, що відбувалося, було нанизано на тонку нитку існування. Нитка могла обірватися!
«Я помираю».
Нитка нап’ялася. От-от урветься! Опиратися марно. М’язи не слухалися. Та, імовірно, у неї не зосталося жодних м’язів. Вона й так не хотіла їх мати. Це було пекло, що ніколи не закінчиться… навіть якщо нитка розірветься. Уздовж нитки палав вогонь, його язики лизали її свідомість.
Чиїсь долоні трусили її, тримаючи за плечі. «Дункане… ні». Кожен рух був болем поза межами всього, що вона вважала можливим. Це заслуговувало називатися Агонією.
Нитка вже не напиналася. Відступала назад, стискалася. Стала дрібкою, сосискою абсолютного болю, поза яким нічого не існувало. Відчуття існування стало неясним, прозираним… прозорим.
— Бачиш? — долинув здалеку голос її провідниці-могаляти.
«Я щось бачу».
Це було не зовсім бачення. Далеке усвідомлення інших. Інших сосисок. Інших Пам’ятей, упакованих у шкірки загублених життів. Тяглися за нею вервечкою, довжини якої вона не могла визначити. Напівпрозорий туман. Його завіса час від часу рвалася, і вона бачила проблиски подій. Ні… не самих подій. Пам’яті.
— Стань співсвідком цього, — сказала провідниця. — Бачиш, що діяли наші предки. Зробили недостатнім найгірше прокляття, яке ти спроможна вигадати. Не виправдовуй це потребами тих часів! Просто пам’ятай: невинних нема!
«Огидно! Огидно!»
Вона більше не могла цього витримувати. Усе стало віддзеркаленнями і розриванням туману. Десь була слава, яку — Мурбелла знала — вона могла здобути.
«Відсутність цієї Агонії».
Ось воно. Скільки слави було б у цьому!
Де ж цей прославлений стан?
Губи торкалися її чола, її вуст. «Дункан!» Вона потяглася вгору. «Мої руки вільні!» Її пальці занурилися в таке знайоме волосся. «Це дійсність!»
Агонія відступила. Лише тоді вона усвідомила, що пройшла крізь біль, страшніший, ніж можна описати словами. Агонія? Спалила Мурбеллину психіку, перетворила її. Вона ввійшла в Агонію одною особою, а вийшла іншою.
«Дункан! — Розплющила очі, і от просто над нею його обличчя. — Я й досі його кохаю? Він тут. Він — якір, за який я чіплялася у найгірші моменти. Та чи я його кохаю? Чи зберегла я рівновагу?»
Відповіді не було.
Звідкись заговорила Одраде — Мурбелла не могла побачити звідки.
— Зніміть із неї це вбрання. Рушники. Вона вся мокра. І принесіть належну одіж.
Шум біганини, тоді знову Одраде:
