— Міркую, як він може дивитися крізь це? — спитала якось Марті. — Я вважала, що це неможливо.
— Думаю, він розтягується, стоншується. Цікаво, чи знає про небезпеку?
Небезпека. Це слово завжди викидало його з видіння.
— Нині ти не за своєю консоллю?
На мить Айдаго вирішив, що це ще видіння, що це сказала та дивна жінка, а тоді зрозумів, що то була Одраде. Її голос долинав зблизька. Він обернувся і побачив, що не зачинив за собою люк. Вона слідом за ним увійшла до Трюму й тихо підкралася, уникаючи латок розсипаного піску, який міг заскрипіти під ногами і видати її наближення.
Одраде здавалася втомленою й роздратованою. «Чого вона думала, що я буду за своєю консоллю?»
Наче у відповідь на його невимовлене питання, вона сказала:
— Останнім часом я так часто застаю тебе за консоллю. Чого ти шукаєш, Дункане?
Він мовчки труснув головою. «Чого я зненацька відчув загрозу?»
У товаристві Одраде таке відчуття було рідкісним. Хоча він пам’ятав інші такі випадки. Якось це сталося, коли вона кинула підозріливий погляд на його руки над консоллю. «Страх, пов’язаний з моєю консоллю. Чи я зрадив так свою ментатську жадобу даних? Вони здогадуються, що я приховав там свою таємну особистість?»
— Я геть не маю права на приватність? — Гнів і напад.
Вона повільно похитала головою, наче казала: «Міг би вигадати щось краще».
— Це твій другий візит сьогодні, — звинуватив він.
— Мушу сказати, Дункане, що в тебе гарний вигляд. — Знову порожня фраза.
— Так кажуть твої спостерігачі?
— Не будь дріб’язковим. Я прийшла побалакати з Мурбеллою. Вона сказала, що ти тут.
— Як я здогадуюся, ти знаєш, що Мурбелла знову вагітна. — Було це намаганням умилостивити її?
— За що ми тобі вдячні. Я прийшла сказати, що Шіана знову хоче тебе відвідати.
«Чому про це мала б сповіщати Одраде?»
Її слова викликали в його пам’яті образ дівчинки з Дюни, приблуди, що стала повною Превелебною Матір’ю (як кажуть, наймолодшою в історії). Шіана, його повірниця, яка десь там, назовні, наглядає за великим піщаним червом. Чи він врешті-решт зробився вічним? Чого б це Одраде зацікавилася відвідинами Шіани?
— Шіана хоче поговорити з тобою про Тирана.
Вона побачила здивування, яке викликали ці слова.
— Що я можу додати до знань Шіани про Тирана? — зажадав він. — Вона — Превелебна Мати.
— Ти близько знав Атрідів.
«Ах. Вона полює на ментата».
— Але ти сказала, що вона хоче поговорити про Лето, а про нього небезпечно думати як про Атріда.
— Так, але він був ним. Більше, ніж будь-хто інший, наблизився до стану первинної стихії, а все ж він один із нас.
Один із нас! Нагадала, що вона теж Атрідка. Звертання до його нескінченного обов’язку перед родиною!
— Ти так кажеш.
— Чи не досить із нас цих дурних ігор?
Його охопила обережність. Знав, що вона це помітила. Превелебні Матері збіса чутливі. Він втупився в неї, не сміючи озватися, знаючи, що навіть це може сказати їй надто багато.
— Ми вважаємо, що ти пам’ятаєш життя не одного гхоли. — А коли він знову промовчав, додала: — Нумо, нумо, Дункане! Ти ментат?
З тону, яким вона це сказала — як звинувачення, так і питання, — він зрозумів, що затаювання добігло кінця. Це було майже полегшенням.
— А якщо так?
— Створюючи тебе, тлейлаксу змішали клітини багатьох гхол Айдаго.
Айдаго-гхола! Він не хотів думати про себе на такий абстрактний лад.
— Чого Лето зненацька став таким важливим для вас? — У цій відповіді не було й натяку на спробу уникнути зізнання.
— Наш черв став піщаною фореллю.
— А вона росте й розмножується?
— Вочевидь.
— Якщо ви її не зупините чи не ліквідуєте, Капітула може перетворитися на нову Дюну.
— Ти це вирахував, чи не так?
— Ми разом із Лето.
— То ти пам’ятаєш багато життів. Захопливо. Це робить тебе схожим на нас. — Який непохитний її погляд!
— Думаю, ми дуже відрізняємося. — Слід збити її з цієї колії!
— Ти повернув собі ці спогади під час першої зустрічі з Мурбеллою?
«Хто це розгадав? Люцілла? Вона була там і могла здогадатися, поділившись потім підозрами з Сестрами». Він мусить відкрито порушити смертельно небезпечне питання.
— Я не новий Квізац Хадерах.
— Ні? — Об’єктивне вивчення, якого вона навіть не приховувала. Він подумав, що це жорстоко.
— Ти знаєш, що ні! — Він змагався за своє життя і знав про це. Не так з Одраде, як із іншими, які за ним стежили й переглядали записи комунікаторів.
— Розкажи мені про свої серійні спогади. — Це був наказ Матері Настоятельки. Годі йому не підкоритися.
— Я знаю ці… життя. Вони були як одне.
— Дункане, це нагромадження може бути дуже цінним для нас. Ти пам’ятаєш аксолотлеві контейнери?
Це питання занурило його в туманні здогади, зондування, що змусили уявити дивні речі, пов’язані з тлейлаксу, — великі гори людської плоті, неясні, побачені недосконалими очима новонародженого, розпливчасті й розмазані обриси, щось дуже близьке до спогадів про проходження родовим каналом. Як це могло узгоджуватися з контейнерами?
— Скителі забезпечив нас знаннями, потрібними для створення власної аксолотлевої системи, — промовила Одраде.
Системи? Цікаве слово.
— Це означає, що ви скопіювали також тлейлаксанське виготовлення прянощів?
— Скителі хоче виторгувати за це більше, ніж ми йому даємо. Та з часом настане черга прянощів, хай там як.
Одраде почула твердість у своєму голосі й задумалася, чи помітив він її невпевненість. «Нам може забракнути на це часу».
— Сестри, відправлені вами в Розсіяння, у скрутному становищі, — сказав він, даючи їй спробувати дрібку свого ментатського мислення. — Щоб їх забезпечити, черпаєте зі свого запасу прянощів, а він не бездонний.
— Вони мають наше знання про аксолотль і піщану форель.
Можливість створення незліченних Дюн у нескінченному Всесвіті так його шокувала, що він промовчав.
— Розв’яжуть проблему забезпечення меланжем за допомогою контейнерів, червів чи того й того, — сказала вона. Могла промовити це щиро. Це випливало зі статистичних прогнозів. Якась із груп Превелебних Матерів, посланих у Розсіяння, мусить це звершити.
— Контейнери, — сказав він. — У мене були дивні… сни. — Він ледь не сказав «міркування».
— І правильно, що були. — Вона стисло розповіла йому, що часткою системи було жіноче тіло.
— І для виробництва прянощів теж?
— Ми думаємо, що так.
— Огидно!
— Це дітвацтво, — дорікнула вона йому.
У такі моменти він відчував до неї сильну неприязнь. Колись докоряв їй, що Превелебні Матері усунулися зі «спільного потоку людських емоцій», а вона дала йому точнісінько таку ж відповідь.
Дітвацтво!
— На це, схоже, немає ліків, — сказав він. — Ганебна вада мого характеру.
— Ти задумав дебатувати зі мною на моральні теми?
Йому здалося, що він почув гнів у її голосі.
— Навіть не етичні. Ми працюємо за іншими правилами.
— Правила часто є претекстом для ігнорування співчуття.
— Невже я чую слабке відлуння совісті у Превелебної Матері?
— Це було б сумно. Мої Сестри послали б мене у вигнання, якби вирішили, що я керуюся совістю.
— Вас можна підштовхувати, але не керувати вами.
— Дуже добре, Дункане! Відкрито ставши ментатом, ти значно більше мені подобаєшся.
— Я не довіряю твоїм уподобанням.
Вона голосно засміялася.
— Зовсім як Белл!
Він дивився на неї, остовпівши, поринувши в її сміх. Цей сміх змусив його зненацька здогадатися, як утекти від своїх наглядачів, вирватися з постійних бене-ґессеритських маніпуляцій і жити власним життям. Шлях виходу пролягав не крізь механізми, а крізь вади Сестринства. Абсолюти, якими, на думку Сестер, вони оточили й тримали його, насправді були виходом!
«Шіана теж це знає! Ось приманка, якою вона помахує мені перед носом!»
