Ментат-інструктор оригінального Айдаго сформулював тимчасові слова для цієї першої, пробної, конструкції: «Стеж за послідовними рухами на своєму внутрішньому екрані».
Починаючи від того першого невпевненого занурення в ментатські сили, Айдаго міг прослідкувати наростання вразливості на зміни у своєму способі спостереження, щоразу стаючи ментатом.
Беллонда була для нього найсуворішим випробуванням. Боявся її пронизливого погляду і нещадних питань. Ментат досліджує ментата. Він реагував на її випади делікатно, тримав дистанцію, був терплячим. «Ну, а чого тобі тепер?»
Наче він не знав.
Носив терплячість, мов маску. Але страх приходив природно, не було нічого поганого в тому, щоб показувати його. Беллонда не приховувала, що охоче побачила б його мертвим.
Айдаго змирився з фактом, що невдовзі спостерігачі розгледять єдино можливе джерело тих умінь, які він був змушений використовувати.
Справжні вміння ментата приховуються у тій ментальній конструкції, яку називають великим синтезом. Вона вимагає терплячості, якої не можуть навіть уявити не-ментати. Ментатські школи визначали це як витривалість. Стаєш первісним слідопитом, спроможним відчитувати дрібні знаки, крихітні відхилення в довкіллі та йти за ними слідом. Водночас залишаєшся відкритим на масштабні рухи як довкола тебе, так і всередині. Це творило наївність, базисну поставу ментата, схожу на таку, як у Правдомовців, але куди розлогішу.
— Ти відкритий до всього, що може зробити Всесвіт, — казав його перший інструктор. — Твій розум не комп’ютер, це інструмент реагування на те, що висвітлюють твої чуття.
Айдаго завжди міг розпізнати, коли Беллондині чуття були відкритими. Стояла собі, дещо задивлена всередину, а він знав, що небагато упереджень затуманюють її розум. Його оборона полягала в її базисному ґанджі: відкритість чуттів вимагала перфекціонізму, що був чужим Беллонді. Питання, які вона ставила, не були найкращими, і він міркував про це. Чи використала б Одраде ментата з ґанджем? Це суперечило іншим її вчинкам.
«Я шукаю питань, які формують найкращі образи».
Роблячи це, ніколи не думаєш про себе як про спритника, наче маєш певну формулу, що забезпечує певний розв’язок. Залишаєшся однаково вразливим як на нові питання, так і на нові схеми. Тестування, перетестування, формування і переформування. Постійно в русі, ніколи не зупинятися, ніколи не вдовольнятися. Це твоя власна приватна павана[4], вона схожа на танець інших ментатів, але завжди зберігає твою унікальну поставу й кроки.
«Ти ніколи насправді не стаєш ментатом. Тому ми називаємо це “нескінченним рухом до мети”». — Ось слова вчителів Айдаго, випалені в його свідомості.
Нагромаджуючи спостереження за Беллондою, він дедалі сильніше цінував думку тих великих майстрів-ментатів, які його навчали. «З Превелебних Матерів виходять не найкращі ментати».
Схоже, жодна бене-ґессеритка не була спроможна повністю відірватися від тієї абсолютної в’язі, яку вона здобула в Агонії прянощів: вірності своєму Сестринству.
Його вчителі застерігали від абсолютів. Вони призводять до серйозних вад у ментатові.
«Усе, що ти робиш, усе, що ти відчуваєш і кажеш, — це експеримент. Жодна дедукція не є остаточною. Ніщо не зупиняється аж до смерті, а може, навіть і тоді, бо кожне життя творить нескінченні хвилі. Індукція вибухає всередині, і ти стаєш чутливим до неї. Дедукція несе й передає ілюзії абсолюту. Кóпни правду і розколи її!»
Коли Беллондині питання стосувалися їхніх з Мурбеллою стосунків, він бачив неясні емоційні реакції. Розвага? Ревнощі? Міг прийняти розвагу (ба навіть ревнощі) з огляду на нездоланні сексуальні вимоги цього взаємного узалежнення. Невже екстаз насправді такий могутній?
Того пополудня він блукав своїми кімнатами, почуваючись переміщеним, наче щойно тут опинився і вони ще не стали йому домом. «Це емоції говорять у мені».
За роки його ув’язнення це приміщення набрало обжитого вигляду. Це була його печера, колишній комплекс для супервантажу: великі кімнати зі злегка заокругленими стінами — спальня, кабінет-бібліотека, вітальня, викладена зеленою плиткою лазничка з сухою та мокрою системами очищення і довга тренувальна зала, яку він ділив із Мурбеллою.
Кімнати містили унікальну колекцію артефактів, а ще тут повсюди були сліди його присутності: це слінгокрісло, поставлене під належним кутом до консолі і проєктора, що з’єднують його з Кораблесистемами, ці рідуліанські записи на низькому столику. А от іще сліди життєдіяльності — темно-коричнева пляма на робочому столі. Невитравна пляма від розлитої їжі.
Так і не знайшовши спокою, він пішов до своєї спальні. Світло було притемненим. Його здатність розпізнавати знайоме спрацьовувала і для запахів. Від ліжка пахло наче слиною — залишок сексуальної колізії з минулої ночі.
«Це відповідне слово: колізія».
Повітря не-корабля — фільтроване, відновлене і підсолоджене — часто викликало в нього нудьгу. Жоден отвір з лабіринту не-корабля назовні не залишався відкритим надовго. Інколи він мовчки сидів і принюхувався, сподіваючись відчути слабкий слід повітря, що не відповідало б вимогам цієї в’язниці.
«Існує шлях утечі!»
Він вийшов зі своїх апартаментів і пішов коридором. Скористався пандусом у кінці переходу і спустився на найнижчий рівень корабля.
«Що насправді відбувається у світі просто неба?»
Ті крихти, які Одраде розповідала йому про події, викликали в нього жах і відчуття, наче він пійманий у пастку. «Нікуди тікати! Чи мудро з мого боку ділитися своїми страхами з Шіаною? Мурбелла лише сміялася. “Я захищу тебе, коханий. Всечесні Матрони не скривдять мене”. Ще одна ілюзія.
Але Шіана… як швидко вона вивчила мову жестів і стала співучасницею його таємної змови. Змови? Ні… Сумніваюся, що якась Превелебна Мати діятиме проти своїх Сестер. Навіть леді Джессіка врешті-решт повернулася до них. Та я не проситиму Шіану діяти проти Сестринства, а тільки щоб вона захистила нас від Мурбеллиного безглуздя».
Оскільки мисливиці мали величезні сили, можна було передбачити лише знищення. Ментатові достатньо було глянути на їхнє руйнівне насилля. А вони принесли і ще щось, натяк на справи там назовні, у Розсіянні. Що це за Футари, про яких знічев’я згадувала Одраде? Частково люди, частково тварини? Таким був здогад Люцілли. «А де ж сама Люцілла?»
Невдовзі він опинився у Великому Трюмі — приміщенні для вантажу в кілометр завдовжки, у якому перевезли останнього гігантського піщаного черва Дюни, доставленого на Капітулу. Тут досі витали пахощі прянощів і піску, наповнюючи його спогадами про далеке й давно мертве минуле. Він знав, чого так часто приходить до Великого Трюму, інколи навіть без свідомого наміру, як оце щойно. Це місце водночас і притягувало, і відштовхувало. Ілюзія необмеженого простору зі слідами куряви, піску і прянощів викликала ностальгію за втраченою свободою. Та було і ще щось. Саме тут воно завжди з ним і відбувалося.
«Відбудеться й сьогодні?»
Відчуття перебування у Великому Трюмі без попередження зникне. Тоді… мережа, що мерехтить на розплавленому небі. Коли видіння надходило, він усвідомлював, що насправді не бачить мережі. Його мозок перекладає зрозумілою мовою те, чого не можуть визначити чуття.
«Мерехтлива мережа розходиться хвилями, як нескінченне полярне сяйво».
Тоді мережа розступалася, і він бачив двох людей — чоловіка й жінку. Якими звичайними вони ввижалися, а все-таки надзвичайними. Бабуся й дідусь у старовинному вбранні: комбінезон на лямках для чоловіка, довга сукня і головний шарф для жінки. Працювали у квітковому саду! Він подумав, що це мусить бути чимось більшим за ілюзію. «Я це бачу, але це не те, що я бачу насправді».
Врешті-решт вони завжди його помічали. Він чув їхні голоси.
— Він знову тут, Марті, — казав чоловік, привертаючи до Айдаго увагу жінки.
