Двері відчинив Сергій.

Ступив крок назад, вимушено вклонився.

— Познайомся, — сказав Костюк. — Це — Валентина Миколаївна.

— Сергій.

Руки він не подав.

Валя скинула плащ, віддала Костюку.

— Заходь, — сказав той.

Вони зайшли до великої кімнати, в якій були вчора і в якій Костюк сказав їй про одруження.

Валя не впізнала цієї кімнати.

Всюди на стінах і на книжкових шафах були розвішані фотографії дружини Костюка, повитягувані Сергієм із сімейних архівів. На письмовому бюро стояв розгорнутий альбом із фотографіями. Костюк повільно обвів кімнату очима.

Двадцять років їхнього життя на фотографічному папері: розміри 9×12, 13×18, 18×24. Унібром, бромпортрет, глянсований і матовий папір. Перший щасливий рік їхнього подружнього життя: її зачіска — накручені кучері, яких тепер ніхто не носить, його піджак із набитими ватою плечима; худі щасливі обличчя. Ось її портрет, який він дуже любив: вони були тоді на Десні, Сергійкові минав другий рік: вона вийшла з води, з мокрого волосся збігала вода, краплі води світились на обличчі; її зніяковіла усмішка. Вона завжди всміхалась так, наче чогось соромилась. Сергійко дибав на своїх товстеньких ліжках, намагався втекти від неї. Ось фото, зроблене в п'яту річницю їхнього шлюбу: вона тоді вже гладко зачісувала назад волосся, так їй було до лиця. В тому році він захистив кандидатську дисертацію. Бігме, якими молодими вони були тоді… Фотографії з Ялти та Москви. Взимку в Ботанічному саду — поруч із нею Сергій на санках. Вона сміється, щось кричить в об'єктив. Сміється. Кричить. Останнє її фото — хвора, схудла жінка.

Він глянув на Сергія. Той скоса зиркнув на батька, відвернувся.

Костюк дістав із холодильника пляшку шампанського, поставив на стіл.

У передпокої задзеленчав дзвінок.

— Це, мабуть, Люда, — сказав Сергій. — Ти нічого не маєш проти?

— Ні.

Сергій пішов відчиняти двері.

Валя дивилась на фотографії. Як спотворює людей одяг. Той, що вважався колись наймоднішим. Вона вперше побачила молодого Костюка. Він був чужий. То був не Костюк, а лише перший несміливий ескіз Костюка. Чужа жінка поруч із ним. Якою вона була? Єдине, що розуміла Валентина, — це свою разючу несхожість із цією жінкою. Чужий хлопець, який дивився на неї спідлоба. Його син. Все чуже. На одній з фотографій у цієї жінки були сердечком намальовані губи. Валя не фарбувала губ. Їй стало гидко, бо не можна порівнювати себе з мертвими. З мертвими не сперечаються — вони завжди праві.

В кімнату ввійшла Люда. В синіх джинсах та чорному светрі вона здавалася зовсім тоненькою; і дитяча припухлість наче зникла з її обличчя. Біляве волосся було зв'язане на потилиці стрічкою. Вона уважно подивилась на Валентину, потім на фотографії, розвішані по кімнаті, Нарешті повернулась до Сергія.

— Сідайте до столу, — сказав чужим, дерев'яним голосом Костюк. — Повечеряємо,

Він розкладав прибори. Чомусь ніяк не міг полічити ножі — взяв два зайвих.

— Як ідуть ваші заняття? — спитала Валя Сергія.

— Спасибі, нічого, — сказав він.

— Ви граєте на роялі?

— Трошки.

Вони сіли так: Костюк — на те місце, де завжди сидів його батько. Ліворуч від нього сіла Валя, праворуч — Люда. Навпроти — син.

— Андрію Петровичу, — сказала Люда. — Ви мене візьмете до себе в клініку? Працювати?

— Ти в інститут не збираєшся?

— Ні. Дядько сказав, що як отримаю атестат, він більше мене не годуватиме.

— Звичайно, візьму.

— Ким?

— Машиністкою.

— Машиністкою? — здивувалася Люда.

— Працюватимеш коло машин. Апарат штучного кровообігу.

— Це в операційній?

— Так.

— А медсестрою — не можна? Коло хворих дітей. Я дітей люблю.

— Санітаркою. Потім підеш на сестринські курси.

Костюк здер срібну фольгу з пляшки шампанського, став відкручувати дротики, якими була обплетена шийка пляшки.

Валентина побачила вазу з квітами, що стояла на роялі. Звичайна біла фаянсова ваза. На вазі фотоспособом був видрукуваний портрет дружини Костюка. Запилюжена, роками стояла ваза в буфеті. Сергій знайшов і її. «Як на кладовищі, — подумала Валя. — На кладовищі чужої любові. На кладовищі спогадів. Досить із мене».

— Я піду, — сказала вона. — Мені ще треба в редакцію.

Костюк не сказав ні слова.

Валя звелась, вийшла до передпокою. Костюк вийшов слідом за нею. В ту ж мить вона почула постріл і здригнулась. То вистрілило шампанське,

— Валю, — сказав Костюк. Вона побачила зморшки на його обличчі, сивину й важкі безсилі руки.

Він простягнув руку по свою куртку, але вона зупинила його.

— Не треба. Не проводжай. Я сама.

Поцілувала його. «Тільки б не заплакати», — подумала вона.

— Пробач, коханий. Це я винна. Не треба було приходити. Так усе було гарно. Прощай.

Вона повільно спускалась по сходах, шукаючи в кишенях плаща ключ від машини. Якщо ключа не знайде — кине машину тут, коло його дому. Ні за що не повернеться. Ключ знайшла в сумочці. Йшла повільно, як людина, що пригадує щось надто важливе. Не поспішаючи, відчинила дверцята, спустила бічне скло. Повернула ключ запалювання і натиснула педаль акселератора. Мотор заревів на великих обертах. Різко кинула педаль зчеплення, і машину рвонуло з місця. Машина й швидкість були зараз єдиним її порятунком. Вискочити на порожнє шосе. Їхати на захід — туди, де сідає сонце. Обабіч шосе — сіра смуга лісу. Захід червоним листям буде липнути до вітрового скла автомобіля. Вітер. Самотність у машині. Довгі тіні зустрічних ваговозів. Запалені підфарники. Подивилась на показник бензину: три чверті бака. Поки не зовсім стемніло — вискочити на шосе. Знала, як поїде: площа Перемоги, Брест-Литовське шосе. Святошино. Житомирське шосе. За ніч вона може доїхати до Кам'янця-Подільського. Вночі приємно їхати. Заправиться в Житомирі. В багажнику лежить порожня каністра. Скаже батькам, що скучила за ними. Побуде два дні й повернеться до Києва.

Почався весняний дощ. Неоновими світляними струмками вкрився мокрий асфальт. Вона пригальмовувала тепер, не витискаючи зчеплення, аби не повело машину. Дощ біг дзюрком крізь відчинену шибку, й ліве плече змокріло. Та шибку не підняла. Такий теплий квітневий вечір. І перед тобою порожнє шосе.

Швидкість і повна самотність — ось що зараз було їй потрібне.

О четвертій годині ранку Костюка розбудив різкий телефонний дзвінок.

Костюк заснув о другій годині. Весь вечір і півночі дзвонив до Валентини. Телефон не відповідав. Костюк важкою ходою міряв кабінет. Випалив пачку сигарет, а коли сигарети кінчились, взявся докурювати недопалки, від чого відчув гіркий присмак попелу в роті. Спробував був сісти за статті, підготовані співробітниками до збірки «Проблеми торакальної хірургії», та швидко кинув цю роботу. Статті видались йому дрібними, малозначущими, його все в них дратувало: казенно-науковий знеосіблений стиль, відсутність яскравих ідей, невирішеність тих проблем, за які брались автори. Нарешті, вкрай змучений, ліг спати. То був не сон, радше забуття. Коли задзвонив телефон, він одразу підхопився, наче чекав на цей дзвінок, наче зовсім не змикав очей. Серце билось швидко й сильно — як на фронті, коли вночі починався обстріл і треба було бігти до поранених.

— Слухаю.

Він ледве не гукнув у трубку: «Валю, це ти?»

Дзвонив Микола Іванович Собінов.

— Привезли донора, — сказав він голосом, в якому не було ні збудження, ні якихось інших почуттів. — Ми в реанімаційному відділенні. Машину за вами вислали.

— Що з донором?

— Це жінка. Автомобільна катастрофа. Перелом основи черепа. Майже безнадійна.

«Як холодно, як холодно, як холодно», — подумав Костюк. У нього зуб на зуб не попадав. Швидко одягнувся, накинув на себе теплий светр. Закип'ятив воду в чайнику, налив півсклянки окропу, кинув ложку розчинної кави — й, не додаючи цукру, випив гірку каву. Вибіг на вулицю. Машини ще не було. Все після дощу було вогке й холодне. З дерев у Ботанічному саду вітер струшував останні краплі дощу. Костюк подумав, що сьогодні — ніч, коли народжується листя. Ніч 16 квітня. На хіднику, що прилягав до огорожі Ботанічного саду, з'явилась парочка, їхні кроки здалеку лунали вздовж лінії будинків, але голосів не було чутно. Хлопець і дівчина ступали кілька кроків, потім зупинялись і цілувались; вони наблизились до Костюка й, не звертаючи на нього найменшої уваги, пригорнулись одне до одного, застигли в довгому поцілунку. Костюку стало ще холодніше. Його проймав дрож. Він подивився на годинник. Не встиг розгледіти стрілки на циферблаті, як із боку вулиці Толстого засвітились фари. То йшла по нього машина.