Холодний вітер з Даугави, де похмуро застиг крижаний брухт, зігнав усіх зайвих людей з перону ризького вокзалу. Змерзлі провідники тупцяли біля вагонів поїзда Рига — Одеса, нетерпляче поглядаючи на бетонну вежу з дзиґарем… То сіявся на перон сніг, твердий, як сіль, то суворо чистим ставало повітря, ледь-ледь пронизане сутінню. Але швидко над Балтикою згасло короткочасне сонце, день залишив по собі лише непевні світляні просмуги, а з-понад Полярного кола вже надійшла ніч. У вагонах заблимало електричне світло — неначе запалили свічки чи гасові лампи — таким кволим здавалося воно зовні.

Проминувши тунель, Костюк вийшов на перон. Він з полегкістю залишив позаду шум великого залу, в якому голоси лунали вогко й лунко, як у лазні, а мармур наче пахнув солдатськими шинелями. В місті враз засвітились неони. Навпроти готелю «Аврора» спалахнули прожектори, вихопивши з темряви великий кінорекламний щит. Порожньо було на пероні, лише за кілька метрів попереду йшла дівчина в темній хутряній шубці та високих, до колін, замшевих чобітках. Вона озирнулась, Костюк відчув, як ніби хтось застережливо й твердо поклав руку йому на плече. Спокійно. Спокійно. Зараз усе скінчиться. Вона сяде в четвертий вагон, а ти підеш далі, у дванадцятий.

Він дивився на дівчину, очікував, коли вона ступить праворуч, зупиниться коло провідника й вийме з сумочки квиток, а він піде далі, заспокоєний та байдужий. Але вона пройшла повз четвертий вагон, навіть не глянувши на скляний номер, що тьмяно світився вгорі. Причепили електровоз, і з цієї миті місто почало вмирати для Костюка, зникаючи в темряві й спогадах. Закіптюжена цегла Домського собору опинилася обіч кам'яниць Гамбурга, а зруби одноповерхових дерев'яних будиночків на центральній вулиці міцно пов'язали в його уяві це місто з купецьким Іркутськом; уклались нові просторові відношення, непорівняльні речі стали поруч у невластивих вимірах, ніби з-під байдужої геометричної оболонки визирнули їхні справжні обличчя. Відсунулося в забуття усе зайве, всі принади для туристів — середньовічні вогкі лабіринти вуличок Старого міста, елегантні пам'яткові салони, в яких чемні продавщиці зверхньо дивляться на відрядженців, вимовляючи своє «пожалюйста», кав'ярні — гірші, ніж у Будапешті й кращі, ніж у Києві, — все це відійшло, як і рутина конференції з її нудним ритуалом, і залишилася тільки та вдова з золотим медальйоном на шиї, що відшукала його в перерві між засіданнями. Вона прочитала його спогади, де Костюк писав, як майор Софронов заганяв їх у вагони, як шукав серед них політруків та євреїв, як бив чобітьми він, майор Софронов — колишній майор авіації. Щоб не бруднити руки, вій ходив у шкіряних рукавицях із крагами по самі лікті — бородатий здоровань у синій авіаційній пілотці. «Де він? — плакала жінка. — Що з ним? Це мій чоловік». Вона з надією зазирала Костюку в очі; а він мовчав.

Вони вбили майора, як тільки поїзд одійшов од Ясинуватої. Був початок листопада, на землю вже лягала зима. Їх загнали у відкриті пульманівські вагони з-під вугілля. Вони задавили майора ремінцем, і сніжинки вже не танули на його спухлому обличчі. Потім, відпочивши, вони випхали його тіло через борт пульмана. Теплі речі зняли. Майор важко звалився на насип. Він лежав у забруднених вугільним пилом кальсонах та подертій сорочці. Вартові, які їхали в останньому вагоні, дали для порядку кулеметну чергу.

Незнайомка підійшла до дванадцятого вагона.

Костюк одразу впізнав її, одразу, як тільки побачив її обличчя, і навіть раніше, коли вона ще не озирнулася, — вже тоді якесь передчуття з'явилося в ньому, наче хтось — той, хто потім поклав твердо руку йому на плече, — наче хтось стиха подав йому умовний знак. Костюк нелегко запам'ятовував обличчя — вони просівалися крізь його пам'ять, як вода крізь решето, не затримуючись, бо їх було надто багато, й пам'ять, захищаючись, не пускала їх углиб, і тисячі людей, з якими зустрічався Костюк, розвіялись, не полишивши в його пам'яті навіть тонких корінців; він байдуже до цього ставився — це було невід'ємною частиною його професії. Через те він так здивувався, коли запам'ятав обличчя цієї дівчини, котру випадково й на одну лише мить зустрів у Києві в магазині канцелярських товарів на Червоноармійській вулиці, якраз навпроти Рогнідинської вулиці. Він запам'ятав усе до найменших подробиць: як вона вагалась, як зосереджено прикладала до руки годинник «Полёт» у цьому маленькому, тісному магазині, де якісь люди поквапливо купували згортки туалетного паперу.

Костюк відчув тоскний біль під лівою лопаткою, його почало злостити це хвилювання, але він не міг себе опанувати, бо незнайомка легко зайшла у вагон, він ступив слідом за нею, вдихнувши особливий вагонний запах дешевої випраної білизни й сигарет; хтось штовхався, виходячи з вагона, хтось уже допитувався, коли поїзд приходить до Києва, а дівчина в темній хутряній шубці повільно посувалася вперед.

Костюк ішов за два кроки від неї. Тверді жовна проступили на його обличчі. Відчув, що зараз станеться щось надто важливе в його житті, і чекання цієї неминучості, майже приреченості, було нестерпне: він добре знав усі примхи долі, всі іронічні, легковажні й страшні повороти сюжетів, що часто розігрувалися перед його очима; всяка випадковість, що раптово входила у систему його розміреного життя, викликала спротив і підозру; звичайно, ми поїдемо в різних купе, подумав Костюк. Це було як заклинання: вона пройде повз шосте купе зараз, стривай, вона пройде, пройде, і завтра я забуду її, як забуду цю конференцію в Ризі та цей поїзд. Так зустрічаються, далебі, герої дешевих мелодрам, а не тверезі люди, котрі навіть можуть вираховувати ймовірність подібної зустрічі: вона дорівнює одиниці на півтора мільйона, тобто практично нулеві.

Незнайомка пройшла повз шосте купе.

Костюк розгублено зайшов у порожнє купе. Сів, сердито кинувши на столик єдину річ, яку віз із Риги, — у картонній коробці латиську дерев'яну ляльку в червоній з чорними смугами сукні та червоно-чорному ковпаку. Скидаючи пальто, почувався, старим, нікчемним і подумав, що життя в принципі скінчилося. Треба було летіти літаком. Бо вагон брудний, провідник скидався на відставного кавалергарда, і в цьому теж було щось бридке, а найгірше було попереду: розмови з попутниками, їхні спостереження. за погодою, їхні запитання — увесь цей тривіальний кількагодинний курс залізничного людинознавства. Треба було летіти літаком; це надто велика розкіш — розтринькувати рештки свого життя по цих вагонах — повільних, рипучих і брудних.