— Як хочеш, — холодно відповів Сергій.

— Лягай спати.

— На добраніч.

Сергій пішов у свою кімнату й швидко вимкнув світло.

Костюк подався до ванної кімнати. Там довго стояв веред дзеркалом — дивився на своє обличчя. Проклята пика, подумав він. Як в алкоголіка. І ці зморшки. Невже молода гарна жінка може покохати людину з таким обличчям?

Він видавив із тюбика на суху щітку зубну пасту «Мері». Сунув щітку в рот і відчув охолоджуючий присмак пасти.

Потер щіткою зуби й коли витяг щітку — побачив, що вона червона. Кровотеча з ясен. Так інколи починається лейкоз.

Відігнав думку про смерть, як про щось нереальне.

Прийняв гарячий душ, тіло розпарилось, вода змила втому, як куряву; підставивши обличчя під тугі водяні цівки, стояв, поки минув головний біль.

Потім пішов до кабінету. По дорозі зазирнув до кімнати Сергія. Син спав розкрившися, розкинувши руки, як у дитинстві. Костюк накинув на нього ковдру.

Ліг і заснув одразу, провалившись в темряву.

Степан Карлович Майзель ніяк не міг пригадати, що нагадувало йому обличчя хворого Маркевича: щось невимовно близьке й знайоме стояло перед його очима, бентежило спогади, та в останню мить, коли, здавалось, мало прийти осяяння, все зникало, й Майзель знову мучився над загадкою того обличчя. А загадкового наче нічого не було в обличчі цієї тридцятитрьохрічної людини: дуже худе, видовжене, з рідкою рудуватою борідкою й вусами, лагідні очі й астенічна, здивована усмішка; обличчя, на яке хвороба наклала свій знак. Маркевич був худий, як скелет, а край печінки промацувався нижче пупка. Це була остання стадія декомпенсації серцевої діяльності, й Маркевичу лишалось жити лічені дні: варто було початись набряку легенів — і навряд чи хтось зміг би його врятувати.

Степан Карлович зранку почувався зле: кінчався березень, стояв відлижний, мокрий день — один із тих, коли відбуваються швидкі перепади атмосферного тиску, — й дихати було важко. Поки добирався з Куренівки до клініки, мусив Степан Карлович два рази виходити з тролейбуса, щоб ковтнути свіжого повітря. Діставшись до клініки, Степан Карлович випив валокордин і став почуватись краще. Його заспокоювали знайомі коридори, по яких ходив колись Микола Дмитрович Стражеско, запах пеніциліну й камфори на сестринських постах, де кипіли в стерилізаторах шприци, тиша в ординаторській (Степан Карлович приходив на роботу завчасно, коли лікарів ще не було).

Степан Карлович зробив обхід двох інфарктних палат, довго сидів коло Маркевича, думав. Нарешті подзвонив до директора інституту, попросив дати на деякий час службовий автомобіль.

Шоферу наказав їхати в клініку Костюка.

Коли машина видерлась на гору, Степан Карлович замилувався Києвом — попри всі новобудови, незмінною лишалась первісна структура старого Києва… Згадав, як ще зовсім молодим лікарем бігав сюди, в туберкульозне відділення, до Теофіла Гавриловича Яновського. Тут недалеко, на кладовищі, лежали його батьки, вчителі й друзі. Вже почали вмирати навіть його учні — і це кладовище, куди доводилось останніми роками все частіше приходити, стало невід'ємною частиною його існування — такою ж звичною, як кабінет, де треба поливати квіти й годувати рибок, як садок, де любив поратись коло дерев, як сарайчик, в якому жив і де малював свої картини. Він знав, де його поховають — недалеко від старої церкви, там, де лежали Карл Йоганович та Катерина Прокопівна, в тіні старої липи. Він знав, хто буде йому сусідом — професор Мельничук, архітектор Збарський і якась невідома йому «Г. А. Миронова — дружина полковника інженерної служби», як свідчив напис; золоті літери на надгробках, чорний граніт, фаянсові портрети колишніх людей.

Коли машина проїжджала повз дуби Інженерного гаю, Степан Карлович пригадав, як зустрічався тут із своєю дружиною — тоді ще коханкою; він виходив пізно ввечері з клініки, вона його чекала, й вони провели на цих схилах кілька пристрасних ночей — коротких липневих ночей; тоді це була київська глухомань, місця віддалені й відлюдні. Тут, на цій горі, кінчилось життя його батьків, і тут почалось життя його старшого сина.

Костюк дуже здивувався, побачивши Степана Карловича. Та вдав, що так воно й має бути і що він тільки й чекав на відвідини професора Майзеля.

Майзель повільно роздягався. Повісив на плечики пальто, поклав у шафу капелюх, акуратно склав шарф.

Сів на диван, пожував повітря. Сидів дуже рівно, наче на груди йому поклали дошку.

— Хочу вам сказати, Андрію Петровичу, без усяких передмов: правильно ви тоді дали мені привселюдного ляпаса… Так мені й треба, старому дурню.

— Що ви, — сказав Костюк. — Я потім дуже шкодував. Непорядно бити людину його минулим.

— Ні, ні, ні! Треба час од часу бити! Бо людина, на жаль, швидко все забуває. А між іншим, Сантаяна казав: хто не пам'ятає минулого, приречений на те, щоб пережити його вдруге.

Костюк мовчав.

— Я багато передумав за цей час, — вів далі Майзель. — І хочу вам сказати, що я проти пересадок, не тому, що маю щось проти вас особисто або вашої клініки. Цей ваш доцент, цей…

— Мовчан.

— Так, Мовчан. Він просто дурень. Справа не в тім. Розумієте, мені здається, що слово «прогрес» гіпнотизує людство. Люди просто перестали помічати, як на один справді великий, справді прогресивний крок вони роблять десять небезпечних, хибних кроків. Це може завести нас надто далеко. Спочатку це непомітно — пересадити роговицю на оці, пересадити кістку, кістковий мозок, нирку. Потім серце. Потім головний мозок. Потім душу! Потім раптом виявляється, що людинка — гай-гай! Вже не вінець творіння, вже втратила свою біологічну суверенність. Вона вже не належить сама собі. Вона вже банк, як тепер кажуть. Банк крові, банк кісток, банк серця. І мені, старому терапевту, страшно думати про майбутнє такої людини. Уявіть собі, що раптом, не дай боже, починається війна. Ви уявляєте, як можуть бути використані пересадки злочинцями, які не мають ніяких моральних перепон?

— З нелюдською метою можна використати швейну машину. Ви перебільшуєте, Степане Карловичу. Свого часу переливання крові викликало масу різних коментарів та побоювань. Але хіба сьогоднішня медицина стала менш гуманною, ніж медицина часів Янського?^[13]

— Андрію Петровичу, — сумно сказав Майзель, — зрозумійте мене. Я маю свої переконання, ви свої. Нам, мабуть, ніколи не домовитись. Але я, на жаль, відстоював на засіданні проблемної комісії свої погляди неприпустимими методами. Проклята демагогія в'їлася в кожну мою клітину. Мені гірко усвідомлювати, що я вів дискусію на такому рівні. Пробачте.

— Не треба, Степане Карловичу, — зворушено сказав Костюк. Він пригадав, як Майзель приходив колись, у далекі довоєнні роки, до батька, приносив мамі квіти, а малому Андрійкові — неодмінно іграшки. А одного разу, коли. Андрійко був уже підлітком, Майзель подарував йому людський череп. І сказав при цьому: «Я бачу, ти захоплюєшся машинами. Але машина — творіння людських рук, у ній нема ніяких таємниць. Смішно вивчати те, що видумала людина. Хай займаються машинами ті, хто не може пізнати щось вище й складніше. Я хочу, щоб ти вивчав людину. Людина має ще багато таємниць. В людині ще не відкриті ні Північний, ні Південний полюси. Я хочу, хлопчику, щоб ти став лікарем. Добрим лікарем». Андрій пишався подарунком — не кожен підліток має справжній череп.

— У мене до вас є ще цілком конкретна справа, — сказав Майзель. — У мене лежить один хворий. Прізвище його Маркевич. Йому тридцять три роки. Ми нічим не можемо йому допомогти. Якщо хтось зможе — то тільки ви.

— Клапани?

— І клапани, й міокард. Прошу — візьміть його до себе.

— Гаразд, Степане Карловичу. Привозьте, покладемо. А якщо його зможе врятувати тільки трансплантація? Ви дасте своє благословення?

— Не спокушайте мене, — сказав, встаючи, Майзель. — Бо я все одно скажу вам на прощання, як Галілей: а все ж таки вона крутиться! Навіть якщо ви й проведете кілька пересадок — це не вирішить проблему. Згадайте моє слово — через десять років від пересадок людських сердець відмовляться.