— А що ж вирішить проблему?

— Протез серця або органи тварин. Свиняче серце до цього ідеально надається.

— Я не збираюсь робити гібрид людини з свинею, — сказав Костюк, подаючи Майзелю пальто. — Це й без мене робиться.

Він почув, як важко дихає старий.

— На жаль, вас не зупинити, — сказав Майзель, дивлячись світлими очима просто у вічі Костюкові. Він підвів руки, й Костюк побачив, як вони тремтять.

— Хіба оцими моїми руками зупинити той божевільний поїзд, який через непорозуміння зветься прогресом? Скажу вам відверто, Андрію Петровичу, що мене лякають не так конкретні технічні досягнення, як народження нової людини з новою свідомістю. Особливо добре я зрозумів це, прочитавши твір вашого Голуба. Ви — тільки провісник, предтеча. За вами прийдуть куди страшніші діточки й онуки.

— Що ж у них страшного? Нормальні хлопці.

— Страшне те, що ці нормальні хлопці переконані в своєму праві міряти цінність кожної людини та кожної події. Вони беруться з точністю до десятої процента визначити, що таке зло, що таке добро, що таке життя й що таке смерть. Такі люди дуже небезпечні. Бо вони аморальні. Вони підміняють загальнолюдські принципи цифрами. Ну, а якщо раптом вони на своїх машинках підрахують, що громадяни Ікс, Ігрек, Зет не мають права на існування? Що вони не мають ніякої біологічної чи соціальної цінності? Що тоді? Ці ваші милі хлопці накажуть цим нещасним громадянам умерти? Або зробити з них мінеральне добриво. Хоч якась користь буде. Га?

— Е, Степане Карловичу, надто ви демонізуєте мене й цих хлопців. Їй-богу, ми зовсім не такі страшні. Ми просто хочемо навести порядок у тому хаосі, яким поки є наше життя. Побудувати за допомогою цифри все на розумних засадах. А ви з цього робите кримінальний злочин.

— Дай боже, щоб майбутнє було таке рожеве, як ви його малюєте, — зітхнув Майзель. — Бажаю вам успіху. Між іншим, забув вам сказати: лауреат Нобелівської премії Вернер Форссман, головний лікар Євангелічного госпіталю в Дюссельдорфі, заявив, що пересадки серця межують із злочинами нацистських лікарів у Освенцімі. Я пішов.

Костюк провів його на двір, до машини.

— Весна, — сказав Степан Карлович. — Ви тільки подивіться, як гарно! У вас чудесний двір.

Костюк подивився навкруги: нічого гарного. Крижане багно, рештки снігу, глей, чорноземля, сіро-жовті корпуси лікарні, водогінна башта в парку; коло центрального входу — темні постаті людей. Ні зелені, ні птахів.

Майзель, обережно нахилившись, щоб не збити капелюха, сів у машину. Після розмови з Костюком почувався добре. Сам навіть здивувався — чому в нього такий сонячний настрій?

В клініці Степан Карлович проконсультував кількох хворих, а потім зайнявся дисертацією свого аспіранта. Аспірант гугняво, як четьї мінеї, читав літературний огляд, а Степан Карлович куняв. Він заплющував очі, дихання ставало рівне, як у сплячої дитини, а голова повільно хилилась на груди. Коли підборіддя вже впиралося в груди, починала гнутися спина, й голова небезпечно наближалася до столу; тоді Степан Карлович рвучко підводив голову, на якусь мить розплющував очі — і знову все починалося спочатку. Співробітники звали це «синдромом Майзеля». Аспірант, що погано знав Майзеля, бачачи, що його архіцікава дисертація відзначається неабияким снотворним впливом, ображено замовк, мовляв, щоб не перешкоджати шефові — цій старій калоші, цьому склеротичному дідуганові. Та Степан Карлович сердито сказав: «Читайте далі», — а коли розділ було дочитано до кінця, Майзель вразив аспіранта своїми влучними, безпомилковими зауваженнями. Казали, що навіть коли Майзель хропе на вчених радах, якісь мозкові центри все одно діють і фіксують усе, що говориться.

Додому добрався Степан Карлович десь коло п'ятої години. Знову розболілося серце, і він йшов із однією думкою — швидше доповзти до сарайчика і лягти поспати. Степан Карлович свято вірив у цілющі властивості сну і в те, що в сні нічого поганого статися з ним не може.

Та не встиг ступити на поріг свого сарайчика, як хвіртка відчинилась і до нього підійшов захеканий чоловік, неголений і переляканий.

— Професоре, допоможіть. Жінка в мене вмирає, подивіться. Погано їй.

— Що з нею?

— Хворе серце, погано їй. Рятуйте, професоре.

Він витер ніс пошарпаним рукавом пальта. Майзель хотів був відмовитись, та побачив, що чоловік цей накинув пальто на натільну сорочку, шия й груди в нього відкриті.

Мовчки пішов Майзель на вулицю. Чоловік бігом поспішав за ним і пояснював, що живуть вони недалеко, на Подолі, й що таксі чекає в кінці провулка, що довго довелось ждати Майзеля і шофер лаявся, хотів їхати.

Хвора жила на вулиці Ладо Кецховелі, колишній Здвиженській, поблизу Здвиженської церкви, в якій колись вінчався Степан Карлович. Це була невеличка тиха церковця, що ліпилась на схилі гори. Степан Карлович любив тут бувати: тут завжди було чисто, всюди висіли вишивані рушники — затишок, як у сільському храмі.

Зійшли на другий поверх ветхого будиночка. їм відчинила двері стара заплакана жінка. Майзель проминув низеньку прохідну кімнату, в якій сиділи якісь люди, пили горілку й дивились телевізор, що голосно кричав, і потрапив у маленьку комірчину, де лежала хвора. Це була вже немолода жінка. Майзель попросив притишити телевізор. Чоловік вийшов, довго розмовляв, нарешті звук стишили. Хвора горіла — в неї була температура градусів 39. Грип. Майзель приклав дерев'яну трубочку до її спини й одразу почув такий звук, як ото коли людина потре пальцями волосся коло вуха. Крепітація. Грип із пневмонією. Правобічна пневмонія — притуплення звуку при перкусії. Тони серця слабкі. Аритмія.

— Скільки днів вона так лежить?

— Четвертий день.

— А чому лікаря не викликали?

— Ми викликали, — сказав чоловік. На сорочку він уже накинув піджак. — Вона прийшла, з-за порога подивилась, не заходила навіть до кімнати, сказала — в неї грип. Ось вам бюлетень на п'ять днів. Хай приймає аспірин.

— І не вислухала хвору?

— Ні, — сказав чоловік.

«Яка мерзота, — подумав Майзель. — Завтра подзвоню в районну поліклініку. Боже мій — і це називається лікар. Цілком ймовірно, що вона вчилася в мене».

— Треба негайно викликати швидку допомогу — і в лікарню. В неї запалення легенів. Я напишу записку — дасте лікареві швидкої допомоги. А поки дайте їй ліки для серця. Купіть кордіамін. Ось рецепт.

В сусідній кімнаті знову працював на всю потужність гучномовець телевізора. Передавали якийсь естрадний концерт.

Над ліжком хворої висіла клейонка, на якій олійними фарбами були намальовані лебеді. В кімнаті — жарко, душно.

— Треба кватирку відчинити, — сказав Майзель. — Їй нема чим дихати.

На протилежній стіні висіла, приколота кнопками, репродукція картини Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина».

Майзель знову проминув прохідну кімнату — люди, що дивились концерт, не звернули на нього ніякої уваги. Неголений чоловік вибіг за ним у передпокій.

— Дякую, професоре. Ви колись її лікували, вона в вас, як у бога, вірить.

Він витягнув десятку й простягнув Майзелеві.

— Ні, ні, — сказав той, злякано відсмикуючи руку. — Нізащо. Біжіть, викликайте швидку допомогу.

— Візьміть, професоре.

— Що ви. Мови не може бути.

Майзель поквапливо збіг по рипучих дерев'яних сходах і вийшов на вулицю. Він не був святим. За такі візити він брав гроші, — бо так був змолоду вихований: гарний лікар за свою чесну роботу повинен отримувати гроші. Повинен брати платню. Так чинили його вчителі, так чинили його колеги, разом із якими практикував у 20-х роках. Але ніколи Степан Карлович не брав гроші з лікарів, знайомих та в тих, у кого їх було не так і багато. Цього твердого принципу дотримувалась більшість його вчителів і колег. Степан Карлович мав цей принцип за доцільний і чесний. Він згадав лебедів на клейонці й мимоволі засунув руки в кишені.

Дійшов до Здвиженської церкви, коли почув удар у груди. Це був біль, від якого вмирають навіть молоді, сильні люди. Пройшов ще три кроки й важко сів на сходинки, що вели до церкви. Подумають, що я тут старцюю. Біль не вщух, навпаки, він побільшав, охопив усе тіло, й тепер не можна було навіть ворухнути пальцями лівої руки. Як по-дурному я вмираю. Але не багато людей вмирає розумно. Що то за люди, що дивились телевізор? Вони дивитимуться телевізор, навіть якщо в кімнаті стоятиме труна з покійником. Він відчув перебої в пульсі. Це блокада. Заблоковано пучок Гісса. Починаю втрачати свідомість. Він хотів крикнути, покликати когось на поміч, та не міг вимовити й слова. Тільки тихий стогін вилетів із його уст. І коли всередині все розривалось на частини, все розпадалось, і серцевий м'яз розповзався під ударами крові, як стара трухлява ганчірка, й Степан Карлович робив останні хрипкі вдихи в тому чорному безповітряному просторі, що оточував його, він раптом згадав, що саме йому нагадувало обличчя хворого Маркевича: портрет Мони Лізи. Так, Маркевич, як це не дивно, був схожий на Джоконду — таке ж безброве обличчя, тонкий ніс, іронічний усміх і головне — погляд; погляд, в якому був смуток, і цікавість, і розуміння чогось такого, чого не можна збагнути розумом.