— Забери руки, — сердито сказав Костюк, прикладаючи фонендоскоп до тої точки, де найкраще чути тони мітрального клапана.

Послухавііш, поплескав по щоці дівчину.

— Операція тобі не потрібна.

Вона розквітла, широко розплющеними очима дивлячись на Костюка.

— Поки не потрібна. Виписуйся, живи, тільки бережи серце. Якщо почуватимеш погано, прийдеш до нас. Але краще не приходь.

Сьома палата була в самому кінці коридора. Костюк почав із Курінного.

— Як живете?

— Та хіба я знаю, — знітився той. — Нібито й полегшало після уколів, та все ж задишка мучить. І пече отут осьо, — він показав на груди.

Костюк уважно вислухав його серце, подивився на рентгенограму. Потер рукою лоб, відтак кинув:

— Ну добре. Будемо думати.

І перейшов до Дахна.

— Ну що? — спитав. — Вирішив?

— Робіть, — махнув рукою Дахно. — Була не була.

— Готуйте його на наступну п'ятницю, — сказав Костюк.

— Тільки хоч клапан порядний поставте, — сказав Дахно. — Не з тих, що випускаються в кінці місяця.

— Це чому? — спитав Костюк.

— А тому, що в кінці місяця женуть план і дають халтуру. Ніколи не купуйте машину, випущену в кінці місяця.

— Зважимо, — засміявся Костюк. — Дамо тобі клапан із першої декади.

Настала черга Максимова.

— Чого такий сумний? — спитав Костюк,

— Веселого мало.

Костюк подивився в його історію хвороби, нічого не сказав.

Вислухав серце, потім сказав:

— Мені дзвонили з «Динамо». До вас хочуть прийти хлопці.

— Які хлопці?

— Ну, футболісти. Вони їдуть у Болгарію, будуть два дні в Києві.

Знову приклав фонендоскоп — серце Максимова билось частіше, хоч дуже слабкі були його тони.

— Хай приходять, — байдуже сказав Максимов.

«Не роби з себе супермена, — подумав Костюк. — Знаємо, який ти байдужий». І підсів до Рязанцева.

Той задер сорочку. В ту хвилину Петро Никанорович забув про напис, витатуйований на грудях. Костюк прочитав напис. «Ану, — подумав, — побачимо, — чи розбите в тебе серце і чи справді його не можна чіпати».

— Я хочу з вами поговорити, — сказав Рязанцев.

— Говоріть.

— Це конфіденційна розмова.

— Тоді після обходу, — сказав Костюк. — Прийдете до мене в кабінет. Вас викличуть.

Він коротко вислухав серце Рязанцева, пробіг очима історію хвороби, подивився на Божену Йосипівну, нічого не сказав і пішов на перший поверх.

Порушивши всі традиції, Костюк почав із другої палати, де лежали «боталята».

Підійшов до хлопчика, що лежав біля вікна. Бліде личко й великі сині очі.

— Ти хто? — спитав у хлопчика,

— Я — Шурик Соломко. А ти хто? — спитав той з почуттям гідності.

— А я — доктор Айболить.

— Неправда, — сказав Шурик. — У доктора Айболита борода й вуса.

— А я поголив бороду й вуса, — сказав Костюк. «Схожий на маму, — подумав він. — Таке ж рішуче обличчя».

— Це геніальний хлопець, — сказав Даня Мовчан. — Він знає марки всіх автомобілів світу. Їй-богу. Він по звуку мотора визначає марку автомобіля. Я перевірив — точно.

— Це правда? — спитав Костюк.

— Правда, — кивнув Щурик Соломко.

— Тоді скажи мені: яка машина гуде так: гу-у-у-у… — сказав Костюк.

Хлопчик замислився і тоді став ще більш схожий на свою маму. Подумавши, відказав упевнено:

— «Студебекер».

— Правильно, — мовив Костюк.

І став уважно слухати маленьке серце Шурика Соломка.

— На коли він призначений? — спитав у Дані.

Той подивився в список.

— На четвер.

— Його оперуватиму я, — сказав Костюк.

Це дуже здивувало всіх, бо такі операції Костюк, як правило, не проводив — оддавав учням.

«Він що — сказився, — подумав Даня. — Мало того, що загарбав собі майже всі складні операції, вже й цього йому замало. Ні, з шефом щось ненормальне коїться».

Кабінет Костюка не сподобався Рязанцеву. Якийсь був він бідний, мертвий, наче не людина тут жила, а вбога істота без душі. Кабінет було встелено яскраво-синім лінолеумом, — невже не можна було послати гарний килим, подумав Павло Никанорович. Адже в нього іноземці бувають, що подумають вони про нашу медицину, коли побувають в такому кабінеті? І жодної картини на стінах — не те, що бачив якось Павло Никанорович в одній поліклініці, де картини, написані олійними фарбами, створюють затишок і радісний настрій.

Костюк сидів у фельдшерському халаті (в уяві Рязанцева фельдшерським був халат, який запинався ззаду), не видно було білосніжної сорочки з краваткою. На ногах домашні капці. Сидів перед екраном негатоскопа, що світився, — розглядав велику рентгенограму, на якій тінню просвічувалось чиєсь серце й ребра.

— Зачекайте, — кинув Рязанцеву, й той подумав, що не схожий Костюк на справжнього професора — хіба що тільки ростом вийшов у професори. Згадав, як приймав його професор Майзель — то таки справжній професор: як хрустів накрохмалений, халат, як велично торкався до тіла Рязанцева м'якими руками, який у нього кабінет, де висять портрети визначних вчених у старомодних сюртуках, як слухав Рязанцева спочатку дерев'яною трубочкою, а потім і вухом, притулившись теплою щокою до грудей Павла Никаноровича, якому було приємно, що знаменитий професор не гидує ним, а прикладає вухо до його серця, і, звичайно, так можна краще почути, що діється в серці, ніж через усі ці гумові прилади. І сподобалось Павлу Никаноровичу, як потім мив руки професор Майзель душистим милом, а санітарка тримала напоготові білосніжний рушник. Усе було солідно, урочисто, неметушливо. Не було в Майзеля тої різкості й швидкості, яку запримітив Павло Никанорович у Костюка.

— Я вас слухаю, — байдуже кинув Костюк, не відриваючи погляду від «екрана негатоскопа.

— От-от, — гірко сказав Рязанцев. — Я усім теж так казав: я вас слухаю. Таким самим тоном. А сам у цей час думав про службові справи. Поки серце не відмовило.

— Я слухаю, — повернувся до нього Костюк. В його нього погляді був подив. — Уважно слухаю.

Павло Никанорович відчув велике хвилювання,

Сказав — як кинувся з моста у воду:

— Я прошу пересадити мені серце. Я згоден.

— Ого, — звузились очі в Костюка.

— Я знаю все, — гарячково мовив Рязанцев. — Знаю, що перша операція може бути невдала. Знаю, що можу вмерти. Але я вам вірю. Я знаю, що ви готуєтесь до пересадки. І я прошу…

Чого добивався він? Куди штовхала його та безсонна ніч, те безнадійне відчуття загубленості в цьому світі, у вузьких вуличках життя, та самотність нікому не потрібної сталевої кульки, що наближається до борту? Чи, може, потрібна була йому газетна слава, розголос на всю країну, піднесення над мільйонами людей, над їхніми звичайними долями й турботами, над звичайністю їхніх існувань, яка здавалася зараз йому чимось неприродним і ненормальним. Чи, може, була це відповідь на поклик смерті — голос інстинкту, який так гостро відчувають тварини: краще зараз, ніж потім. Краще в такий спосіб, ніж повільне конання зруйнованого тіла. Чи розумів, що ця мить зробила його людиною, і чи знав він, як довго триватиме його людське існування? Хвилину, дві чи вічність? Павлу Никаноровичу чомусь пригадалось, як приходив він на кухню вночі — випити мінеральної води чи компоту, який так гарно готувала його Льоля, — і як у раковині повзали таргани. Він пускав воду з крана, підставляв долоню й спрямовував струмінь води на тарганів. Вони розбігалися в усі боки, борсались, переверталися зі спини на черевце, сукали ніжками, вперто намагались вискочити по слизькій стінці раковини в безпечне місце, але холодний потік води змивав їх, і вони провалювались у темряву каналізаційних труб, а Павло Никанорович, як зачарований, дивився на цю мініатюрну модель вселенського потопу; і коли якийсь спритний тарган усе ж таки відчайдушно видирався нагору, рятуючи своє життя, Павло Никанорович не переслідував його; дарував йому ще кілька днів існування, аж поки тарган не надибає на борну кислоту чи хлорофос у численних приманках, які так уміло розставляла по квартирі жовтоока його дружина Льоля Рязанцева. Павло Никанорович в усьому любив справедливість.