— Тому що грижа в мене вискочила, — відказав Дахно. Він зашурхотів газетою, нарешті щось привернуло його увагу.

— «Нова ізраїльська провокація, — прочитав. — Шість ізраїльських реактивних літаків зробили наліт на територію Іорданії. В результаті нападу двоє мирних жителів убито, один поранений».

— Сволочі, — сказав він. — Коли ми йшли з Харкова до Куп'янська, а я тоді навчався у ремісничому вчилищі, ще діти буди, як налетіли німці — два літаки. Господи, скільки того м'яса нашаткували! Дорога чорна від шинелей… Тільки ніхто про це не писав.

Помовчали трохи.

— Слухайте, — вигукнув Дахно. — Це щось для нас. «По третьому серцю. Вчора в Сполучених Штатах уперше з тих пір, як почались операції по пересадці серця, два пацієнти були піддані повторній трансплантації. Зараз у кожного з них у грудній клітці б'ється третє серце! Операції проведено в місті Х'юстоні. Одну з них провів відомий хірург Джон Бойн. Коментуючи подібні операції, хірурги заявили, що не бачать у цьому нічого екстраординарного. «Оскільки техніку трансплантації розроблено, питання про кількість пересаджених сердець залежить тільки від наявності необхідних донорів», — говориться в заяві.

— От дають, — сказав Дахно. — Я б не відмовився від добрячого серця. Був би як машина після капіталки. Ще б до дівчат бігав.

Рязанцев, як почув цю новину, наче стиснувся весь у кулак. Але мовив байдужим тоном:

— Це ще треба перевірити. Може, вони брешуть для реклами.

— Це правда, — сказав Максимов.

— Вони людей ріжуть, як кролів, — сказав Рязанцев. — Експерименти роблять.

— І правильно роблять, — сказав Максимов.

— Я з вами не можу погодитись. Людина — це звучить гордо, як сказав Горький. Не можна з людини робити кроля. Експерименти треба проводити на тваринах.

— У нас якось провели хлопці експеримент, — сказав Дахно. — Самі не раді були. Вирішили випити антифриз, на спирту. Профільтрували, а потім хтось каже: давайте, мовляв, на собаці перевіримо. Ну добре. Взяли Еру, бігає по парку, влили їй — вона нічого. Бігає, весела, до всіх лащиться, стрибає. П'яна. Ну, тоді хлопці хильнули. Потім один вискочив із них до вітру — прибігає білий весь і кричить: Ера здохла! Дивляться — вона й справді дуба врізала. Лежить у снігу. Паніка пішла, всі в медчастину кинулись. Ну, їм як вжарили промивання шлунка, просифонили всіх, вивернули навиворіт, наблювались вони, йдуть аж зелені. Бачать, — Ера бігає по двору. Виспалася — хоч би їй хни!

— Я думаю — всяка тварина має свою душу, — мовив Курінний. — Тільки сказати не може. У мене коли яка корова захворіє, я одразу бачу. По очах. Стоїть вона й так дивиться на тебе, мовби каже: допоможи. А як був ящур, то телята — мов діти… Сльози в них течуть, жалко їх…

Дахно тим часом знову нишпорив по газеті, вишукуючи, що іще прочитати вголос. Тільки й встиг сказати:

— «Виступ президента США…»

До палати увійшов Костюк. Божена Йосипівна, схвильована, стояла поруч, тримаючи в руках паку історій хвороби. Одразу в палаті важко стало дихати, бо напхалося туди з десяток лікарів.

— Добрий день, гвардійці, — сказав Костюк.

Того ранку з Костюком сталась пригода, котра вибила його з рівноваги. Він швидко простував порожньою вуличкою; пішохід і проїжджа частина були встелені чорною паклею — неподалік бавовно-прядильна фабрика влаштувала звалище відходів, і ваговози, що проїжджали через це звалище, розносили паклю на колесах. Пахли мокрі дошки парканів, і для Костюка це був запах весни. Півтора десятка років ходив Костюк цією вуличкою, і всі пори року починалися для нього саме тут, а не в центрі міста. Знав тут кожен камінець, кожну калюжу. Вуличку регулярно замощували, й регулярно, щовесни, потоки води вивертали бруківку, вимивали глинисті ковбані. Там, де вуличка кінчалась і починався Інженерний гай, на горі стояла якась жінка. Побачивши Костюка, пішла йому назустріч.

— Професоре… — сказала. Нічого, крім благання, не чулося в її голосі.

— В чому справа? — не дуже люб'язно спитав. Він вважав, що система, заведена ним у клініці, є найсправедливіша, бо всі справді важкі хворі так чи інакше проходили через його руки, й не потрібні були ніякі додаткові прохання, сльози, дзвінки знайомих — все це було зайве. Він проводив найскладніші операції й віддавав хворим у клініці стільки життя, що всякі інші спроби втручатись в його рішення дратували його.

— Я мати Шурика Соломка, — сказала жінка. — Він лежить у другій палаті.

У другій палаті лежали діти з незарощенням Боталової протоки, або, як звали їх лікарі — «боталята»,

— У нього дуже поганий стан.

— Хто вам це сказав? Йому зроблять операцію, і все буде добре, — сказав Костюк.

— Я знаю — у нього слабеньке серце. Він не витримає.

— Дозвольте це мені вирішувати.

— Може, йому треба зробити пересадку? — сказала жінка, зазираючи в очі Костюку.

— При чому тут пересадка?

— У вас нема серця? — швидко спитала жінка. В неї було худе й рішуче обличчя, а вбрана вона була в шубу з каптуром із дешевенького хутра, яке боїться дощу й снігу. — Я дам йому своє серце. У мене міцне. Я на п'ятий поверх без ліфта ходжу. І задишки нема.

— Про що ви кажете? — рушив із місця Костюк. Жінка пішла разом із ним, трохи забігаючи наперед.

— Я напишу розписку, ви не бійтеся, — швидко мовила вона, наче боялась, що Костюк неправильно зрозумів її і що вона втрачає останній шанс переконати його. — Я своє прожила, хай тепер Шурик поживе. Невже я не маю права?

— Заспокойтеся, — зупинився Костюк. — Тримайте себе в руках! — майже крикнув. — Підійдіть до мене наприкінці дня, я скажу, що з вашим сином.

Пішов далі, але відчуття весни було втрачено, і він із люттю подумав, що могли б прибрати цю чорну паклю з дороги, це траурне дрантя, яке скоро, здається, висітиме на дверях і прикрашатиме телевізійні антени.

Чорним ходом зійшов на третій поверх, ступив у свій кабінет, механічно переодягнувся, потім набрав домашній телефон Валентини. Вона повинна б бути дома. Редакція працювала з дванадцятої.

— Я слухаю, — почув її сонний голос.

— Малятко, — сказав він.

— Це ти?

— Так.

— Як добре, що ти подзвонив. Я скучила за тобою.

— Я теж. Я тобі ще подзвоню, — сказав, подивившись на годинник. Час було йти на обхід.

— Я чекатиму.

— Я тебе кохаю, — сказав.

Вона нічого не відповіла.

— Чуєш? Я тебе кохаю.

Вона засміялась, і він відчув, що вона щаслива. Так могла сміятись лише щаслива людина.

— Я тебе теж кохаю, — сказала вона. — Міцно-міцно.

— Я подзвоню. Щасливо, — він поклав слухавку.

Лікарі чекали його в конференц-залі. Обговорення стану хворих він влаштовував після обходів. Коротко спитавши Миколу Івановича про стан оперованих учора, Костюк рушив по коридору.

Пішов спочатку у велику жіночу палату на дванадцять ліжок. Міг із заплющеними очима відрізнити жіночі палати від чоловічих — по запаху. В жіночих палатах завжди стояв солодкуватий запах. На вмивальнику накладено було дванадцять різноколірних мильниць, які ледве трималися вкупі, а лінолеум під раковиною вже струхлявів, протерся. «Треба ремонтувати», — подумав Костюк. У нього була вироблена раціональна схема — як ходити поміж ліжками так, щоб не ступати зайвих кроків, не повертатися двічі в один і той же кут. Оксана Хмелько випустила з рук рентгенівський знімок, який залетів під ліжко. Нахилившися, почала його піднімати.

— Тобі не соромно? — відірвався на хвилину від хворої Костюк. — Ти мужчина чи хто?

Молоденький хлопець ординатор, який недавно почав працювати в клініці, почервонів і кинувся допомагати Оксані.

Потім Костюк вилаяв при всіх Оксану, котра хоч і була гарною жінкою і любила всім показувати свої ноги, але була страшною роззявою й знову не зробила фонограму^[8] хворій, яку саме оглядав Костюк. Це була соромлива селянська дівчина, котра весь час прикривала руками груди.