Все вирішиться вранці, під час обходу.

Добром і лагідністю сповнилось його серце, й тепер навіть Курінний не дратував Павла Никаноровича, ні цей брехун жалюгідний Дахно, ні злий і мовчазний Максимов — до всіх почував ніжність, і лежав тихо, і знав, що він-таки справжня людина.

Все вирішиться вранці.

Тої ночі не спав і Максимов. Спочатку хотів гримнути на Дахна й Курінного, коли почув їхню балачку, та передумав. Лежав на правому боці, обличчям до стіни (це єдине, що йому, лишилось, — правий бік; інакше починалися задишка й біль у серці), слухав, як плаче Дахно. Максимов зневажав такого роду людей — галасливих базік, храбрунів, які плачуть, коли життя їх скручує; пригадався йому один гравець, якого взяли в їхню команду: і грав добре, і язикатий був — не доведи господи, а як ударили його по ногах, як підбіг до нього Максимов, як підставив йому плече й почав витягати з поля, то побачив, що в того мокре від сліз обличчя. Гидко стало Максимову; гравець той невдовзі пішов із їхньої команди, не витримав. Такі не витримують.

Лежав і думав про тих хлопців, які не знають його прізвища, які, може, навіть і не чули про нього і які грають набагато краще за нього, Максимова. Треба казати правду, думав він. Нема чого обманювати себе й інших. Вони грають набагато краще, ніж усі знаменитості нашого часу. И коли дехто з нас, старих, намагається створити міф про наше покоління, про наші спортивні подвиги, про наше вміння атакувати й про наших геніальних воротарів — тому треба плюнути в морду, бо ці хлопці, народжені на початку війни або вже й по війні, — вони грають краще. Шкода, що футбол не можна зміряти в сантиметрах чи секундах, як легку атлетику, подумав Максимов. Тоді б ніхто не смів брехати, вихваляючи своє покоління. Зараз я б не пройшов пересічного захисника, а якби й пройшов, то стоппер одразу забрав би м'яч; ми нічого подібного не знали; ми не знали виснажливого, вбивчого темпу від першої хвилини до останньої, ми не знали підступних пасів урозріз, за спину захисників, не не знали такого диявольського нервового навантаження, яке випало на плечі цих хлопців, не знали такого небезпечного спалаху пристрастей на стадіоні й поза стадіоном, не знали нічних стотисячних стадіонів, сліпучих прожекторів, пострілів із ракетниць, палаючих факелів.

Я передчасно народився, подумав Максимов. Треба було мені з'явитися на світ разом із цими хлопцями, — й тоді б ми подивилися, чи здатен я на щось. І тоді б від мене теж щось залишилося — хоча б кінострічка або відеомагнітофонний запис, а не нерухомі фотографії, на яких зображені простуваті дядьки (чомусь ми виглядали такими дорослими й поважними), у мішкуватих довгих трусах та бавовняно-паперових футболках. Шерстяними нас тоді не балували. Ось чому про нас можна створювати міфи: ми — як оперні співаки XIX століття, голоси яких умерли разом із ними, не дійшли до нашого часу. Наші голи вмирають разом із нами.

Я несправедливий до свого покоління, подумав згодом Максимов. Ми зробили все, що могли, а ті хлопці, що лишилися на Сирці, навіть більше. Наші голи теж щось значили, і Трусевич стояв на воротах не гірше теперішніх. Він брав низові м'ячі краще за Рудакова. Зрештою, голи цих сьогоднішніх хлопців теж колись помруть разом із ними, голи не вічні, голам не поставиш пам'ятник. Він навіть усміхнувся від цієї думки: а може, треба поставити пам'ятник, голу? Хоча б голу, забитому в ворота німецької команди під дулами кулеметів.

Тепер, коли Максимов задихався від найменшого руху, він усе частіше й частіше уявляв себе в русі — як біжить по полю, як вихором вривається в штрафний майданчик і як захисники намагаються відтрутити його від м'яча. Й дивна річ — у такі хвилини Максимов із подивом помічав, що інколи уявляє себе сучасним гравцем — таким, як ці хлопці народження 1942–1947 років. І продирався він крізь сучасний захист, і вже був не правим інсайдом, а одним із двох центрофорвардів таранного типу, за якими полюють по два захисники. І коли ввижалось йому, що перед ним м'яч — не жовтий чи червоний, якими грали колись вони, а білий, з чорними п'ятигранниками, — він судорожно ворушив стопою, аби вдарити той неіснуючий м'яч на тому неіснуючому полі.

Максимов намагався не думати про свого сина Ігоря, бо коли думав про всю цю історію, нестерпно починало боліти серце.

Вранці усіх охопив урочисто-тривожний настрій. Невиспані, з зім'ятими обличчями, лежали вони, дивлячись, як наводять лад санітарки, як забігали сестри, і Божена Йосипівна вже двічі прибігала в палату — щось розпитувала Курінного й записувала і ще раз слухала серце Максимова.

Костюк робив сьогодні обхід усієї клініки.

Хворих не випускали в коридори, аби всі були на місцях і не тинялись по клініці.

Ваня Дахно встиг десь дістати ранкову газету й тепер уголос читав її, а вся палата слухала.

— «Відвідувачі універмагу «Україна» були приємно здивовані, — читав Дахно. — На першому поверсі вони побачили фотоавтомат. Людина заходить до спеціальної кабіни, кидає у проріз 35 копійок, обирає фон, на якому бажає сфотографуватись…»

— Як то — обирає фон? — спитав Максимов.

— Мабуть, дірки такі, куди голову вставляють, — пояснив Курінний. — У нас до війни в райцентрі була така фотографія.

— Не перебивайте, — сказав Рязанцев. — Читайте далі.

— У нас в концтаборі була така кабіна, ніби для фотографування, — сказав Максимов. — Як хто ставав, вони стріляли в потилицю.

— «Клієнтові лишається натиснути кнопку, й рівно через три хвилини в отворі з'являються чотири знімки розміром 6 на 4 сантиметри. Протягом дня автомат може обслужити понад 250 чоловік», — закінчив замітку Дахно.

— Скільки ж то грошей можна заробити? — міркував уголос Курінний.

— Тридцять п'ять на двісті п'ятдесят… буде вісімдесят сім рублів п'ятдесят копійок за день, — сказав Рязанцев. — За місяць це буде дві тисячі шістсот десять рублів.

— Ого, — зітхнув Курінний. — За три місяці можна «Волгу» купити. У мене є родич у Черкасах. Фотограф. Теж непогано заробляє. Їздить по селах і робить бабам фотографії чоловіків та синів, що на війні загинули. У кого є старе фото — перезнімає. А в кого нема — показує їм кілька фотографій. Вони вибирають — на кого схожий.

З тої фотографії він і робить портрет. Лупить за нього по три рублі. Живе добре. Дім, машина.

— Це спекулянт, — сказав Рязанцев. — Нема на нього ОБХСС. Таких треба притягати до відповідальності.

— Чого до відповідальності? — миролюбно спитав Курінний. — Люди самі просять його, не мають до нього претензій. А дівчатам він які гарні портрети робить! Яку схочуть зачіску — він таку й малює. Мені казав: давай, каже, Максиме, я тобі чуприну домалюю, побачиш, як буде.

Він рукою провів по лисині, всміхнувся.

— Як ви не розумієте, що від таких держава потерпає? — не вгамовувався Рязанцев.

Тут Дахно вишукав нове повідомлення, яке вирішив донести до відома своїх товаришів по палаті:

— «У перший день чемпіонату країни з важкої атлетики чемпіон і рекордсмен світу в щонайлегшій ваговій категорії львів'янин Владислав Ільчишин установив два світових рекорди. Він вижав штангу вагою 113,5 кг, а в поштовху підняв 128,5 кг».

— І нащо вони те залізо тягають? — розсудливо сказав Курінний. — Нема чого людям робити. От я розумію — лантухи з борошном. Пам'ятаю, як батько з старшим братом тягали від мірошника. Батько був здоровий, як дуб.

— Хіба можна так ставити питання? — сказав Рязанцев. — Такі люди завойовують славу нашій країні.

— Навіщо тая слава? — уперся на своєму Курінний. — Як буде більше хліба, то й слави буде більше. Пішов би до нас у колгосп вантажником. Чи в кузню.

— Еге, дурний він — у вантажники йти, — озвався Дахно. — Знаєш — як вони живуть? Якщо хочете знати, я теж штангою займався. Як були в Бріндізі, то тягався з американцями й англійцями. Там був такий негр, ледве я виграв у нього. Подарували мені фотоапарат «Кодак».

— Чого ж ти не пішов у штангісти? — уїдливо спитав Максимов. — Виступав би на стадіонах чи в цирку, як Гриша Новак.