— Я тебе люблю, — сказав він.

— Ні, ні, — сказала вона.

— Люблю, люблю, люблю, — твердив він. — Я ідіот, кретин, я тебе люблю, я не можу без тебе.

Він знову поцілував її, відчув її поцілунок, відчув її зітхання і подумав, яким кретином він був весь цей час, бо ця чиста, гарна дівчина любила його, кретина, а він знущався з неї і ледве не втратив її назавжди.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо!

— Куди? — На її обличчі не було переляку, а тільки відчайдушність, і він зрозумів, що не помилився — вона його справді любить.

— Їдемо звідси к чорту, їдемо, — він гарячково допомагав їй одягтись і сам одягався, — я хочу з тобою одружитись. Я тебе нікуди не відпущу.

Вони знову поцілувались. Яка вона ніжна дівчина! І така дівчина могла дістатись якомусь інженерику, який все одно ще молодий і нічого в жінках не розуміє і зовсім не знає її. Що то за кохання, коли він її не знає? Вони пробігли по коридору — там нікого не було, бо в лабораторії знову гримів магнітофон, і Том Джонс співав якийсь сентиментальний блюз, і всі танцювали, і Даня Мовчан уже заспокоївся, забув про Милочку й підійшов до тої чорнявої й танцював із нею, і тільки Софія Абрамівна сиділа коло вікна й згадувала харківський вокзал, 10 липня 1941 року. Тільки вона одна бачила, як Милочка та Боря Голуб вибігли з кібернетичного барака і як побігли по калюжах, взявшись за руки, тільки одна вона зрозуміла, що сталось щось справжнє, що народилось ще одне людське щастя, тільки невідомо було, чи судився йому довгий вік.

Це був старий будиночок на першій лінії в Ірпені, Валентина часто сюди навідувалась — тут жила її подруга по редакції. Вони не пішли в мокрий підземний тунель, а просто зіскочили з платформи, біля якої зупинилась їхня електричка, повернули ліворуч, перетнули колії й добре второваною, всипаною піском стежкою почали спускатися з насипу. Стояв невеличкий морозець, дихалось легко, Костюк подумав, що підвищився атмосферний тнек, знявши з серця біль і неспокій. А може, заспокоювала нерухома буденність пейзажу: будинок лазні на розі вулиці, розрита, в чорних торф'яних рівчаках дорога, сосни, берези й сніг, усіяний вугільним пилом і глицею; і небо — сонна задума далеких хмар, в яких зріють весняні мокрі сніги. Вони відчинили будинок — стояв тут холодний залах нежилої оселі. Костюк пішов у сарай, нарубав дров. З насолодою понюхав, як пахнуть живицею руки. Приніс дрова, кинув коло пічки, біля якої на колінах стояла Валентина, роздмухуючи полум'я. Він став поруч із нею і теж почав щосили дмухати, — на нього війнуло гарячою силою вогню. Він подивився на Валентину. Відсвіти полум'я лягли на її обличчя. Волосся спало на чоло, і вона смішно, по-дитячому, здмухувала його. Він подумав, що кохає цю жінку так, як тільки може кохати мужчина останню жінку в своєму житті; він подумав, що доля зглянулась над ним, поставивши на його шляху цю жінку, і що все в них було прекрасно — від самого початку.

Вона подивилась на нього, усміхнулась, поцілувала його. Потім зняла його і свій годинники, поклала на стіл. Він мав два вільні дні, й серед метушні, важких операційних днів (щоб підтримувати добру форму, він узяв майже всі складні операції на себе і, бувало, за один операційний день робив по два протезування клапанів) — серед засідань та незчисленних господарчих турбот ці два вільні дні видались йому чимось нереальним.

Два вільні дні наодинці з Валентиною.

Коли кімната нагрілась, Валентина одягла знайомий халатик із наївними дитячими квіточками. Вони сіли на канапі, й він поклав їй голову на коліна.

Кімната була темна, обклеєна дешевими шпалерами, меблі старі, випадкові. На стіні висіла карта Київської області, а на письмовому столі стояв старовинний бронзовий свічник із трьома недогарками. Потім Костюк помітив у простінку між вікнами висячий годинник: на місці, де мав бути циферблат, встановлено було фотографію незнайомого мужчини, досить пихатого на вигляд — наче був він головним бухгалтером земної кулі. Костюк усміхнувся. Чомусь пригадався йому янгол у Кирилівській церкві, в якого замість обличчя прорубано віконце.

Так сиділи вони, прислухаючись до потріскування дров у печі й поскрипування кватирки.

— Ти знаєш, скільки мені років? — спитав він.

— Ні. Й не хочу знати.

— Мені сорок дев'ять років.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Я досі не збагну, за що ти мене любиш.

— Я теж не розумію, — сказала вона. — А хіба це так важливо?

— Людина повинна розуміти свої вчинки.

— Кохання — це не вчинок.

— А що?

— Я не знаю. Це щось поза межами розуму, — сказала вона.

— Ти не можеш уявити, що значить для мене твоя любов. Коли я з тобою, я не боюся смерті.

— Ти боїшся смерті? — спитала Валентина.

— Так. Дуже. Я часто думаю про це. А коли ти зі мною, я думаю про тебе. Мені подобається твоя усмішка. Твоє тіло.

— Ніколи б не подумала… Ти такий сильний.

— Боятись — ще не значить бути слабким.

— А чого ти ще боїшся?

— Старості. Боюсь, коли почнуть тремтіти руки. Всі це побачать, але спочатку ніхто не скаже. Побояться. Тільки за спиною будуть шушукатись: амба Костюку. Порох із нього сиплеться. Але є ще страшніша річ. Постаріння мозку. Це ще гірше. Хай краще тіло руйнується. Тільки б думка була ясна. Поки житиме мій мозок, — житиму я. Я міг би обійтися без тіла.

— А я? Що б я робила без тебе? — притулилась вона до нього.

— Ми б з тобою розмовляли, — засміявся він. — На різні високі теми. Мій мозок був би в скляному циліндрі. Ти б приходила до мене, розповідала новини. Я б просив винести мене на вулицю… або переставити з місця на місце.

— Ти говориш страшні речі, — вона притулилась до нього ще міцніше. — Розкажи краще, як ти жив. Ти був щасливий з дружиною?

— Що таке щастя? Це щось, як сніг: випаде на долоню, а потім його нема. Я її любив. Ми разом у сорок шостому кінчали медінститут.

— Чому в сорок шостому? Ти ж був на війні лікарем?

— Був. Але я був зауряд-лікарем. У червні сорок першого я кінчив четвертий курс. Нас евакуювали до Харкова, та занять уже не було. Німці дуже бомбардували Харків. Ну, взяли нас на КУМС: курси удосконалення медичного складу. Видали форму. Звання — воєнлікар третього рангу. Дали в петлицю чашу з гадюкою, шпалу, а чобіт не дали. Не було чобіт. Ідемо ми якось із Костем Майзелем — був у мене такий дружок — по Сумській, на дівчат задивляємось, бачимо — показують вони на нас пальцями. Сміються. Дивимось, а в Костя обмотка розв'язалась, метрів на три тягнеться за ним. Як змія. Ганьба на весь Харків. Пішли ми тоді на товчок і купили брезентові чоботи. Зелені. Взяли ваксу, намастили їх — стали вони чорні. А наприкінці серпня роз'їхались ми з ним. Він у Новгород, я на Донбас.

— А я з мамою в Самарканд, — сказала Валентина. — Мама розповідає, я була вередливою. То їсти хочу, то пити, то цукерку мені подай. Їхав у нашому вагоні старий мудрий єврей. Коли я кричала, він питав: «Ти хочеш пити? Зараз я тобі намалюю воду. Ти хочеш їсти? Зараз я намалюю тобі котлетку деволяй. Ти хочеш цукерку? Зараз я намалюю тобі шоколадну цукерку «Тузик».

Вони тихо розмовляли, вона його пестила, і йому було добре з нею. Вона поклала руки на його обличчя і намацала шрам над лівою бровою.

— Це війна? — спитала вона.

— Так. Ось помацай. Там сидить осколок. Він урятував мені життя.

— Чому?

— Якби не він, я б не виліз із табору. Я був у смілянському сталагу. Око запливло, я нічого не бачив, почалось нагноєння. Був у нас німецький лікар, оберст-артц Зюс. Невисокий, худий, в золотих окулярах. Подивився він на мене, взяв у санчастину. Допомагати. Ну, що ми там могли зробити? На барак видавали два лігнінових бинти. В концтаборі було двадцять тисяч полонених. Одинадцять тисяч при мені винесли в могили.

— Боже мій, — сказала вона.

— Переважно дизентерія. Німці солі в їжу майже не клали, швидко наставало обезводнення організму. Дуже схоже на холерний алгід. І нема людини. Зюс спочатку знущався з мене, не вірив у мої знання. Казав — радянським лікарям працювати тільки санітарами в наших клініках. Але якось одного нашого полоненого понесли закопувати, думали, він мертвий, а в нього — колапс. Падіння серцевої діяльності, зупинка серця. Але він ще живий. Витягли його з могили, принесли в медчастину. Дивиться на мене з усмішкою Зюс і каже: «Ну, що б зробив мій радянський колега?» Я кажу: «Адреналін у серце». Тоді він ще з більшою усмішечкою каже: «Дайте моєму шановному колезі адреналін». Дав мені фельдшер Мюллер; як зараз пам'ятаю — пика мов у криміналіста. А я ніколи в житті не вводив адреналін у серце. Взяв я шприц, а Зюс дивиться з насолодою. Знайшов я точку між ребрами, зуби зціпив — і голкою в серце. І уяви собі — серце полоненого запрацювало. Зюс був дуже здивований. Після цього випадку він краще почав ставитись до мене. А через місяць він комісував мене, написав, що я все одно помру, що в мене мозок пошкоджено, — й мене випустили з табору. Ще й під зад дали, коли через караул проходив. То була моя перша операція на серці.