— Поставте пам'ятник жінці, — сказав Ярчук. — Поставте пам'ятник серед степу, віддаля од осель, наодинці з гомоном трав. Поставте пам'ятник моїй односельчанці Марії Ткачук, яка загинула в полі, затуляючи дітей своїм тілом від німецьких куль. Поставте пам'ятник Надії Якименко, котра впряглася в плуг у сорок шостому голодному році й нагодувала хлібом дітей твоїх, Україно. Поставте пам'ятник матерям нашим, безсонним їхнім ночам, їхнім сльозам та турботам. Поставте пам'ятник коханню: вибудуйте його зі співу птахів, з найміцнішого граніту, з хмар та світанків, із квітів і сталі. Поставте пам'ятник жінці. Поставте пам'ятник тим, хто сидить у цьому залі, тим, хто вже не прийде на наше свято, й тим, хто ще народиться. І хай буде це найдорожчий, найвищий пам'ятник у світі — пам'ятник переможній силі жіночої краси і любові.

Ярчуку довго аплодували. Настала черга Костюка.

Костюк повільно вийшов на трибуну — він не готувався до цього вечора, за весь день не було навіть часу подумати, що сказати цим людям.

Що сказати? Він уявив обличчя матері Шурика Соломка, її намоклий каптур, її темні, згаслі очі. Він почув голос своєї матері — її чисте сопрано, почув голос Баттерфляй: «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Він згадав Світланку, й потім біль пронизав його, коли згадав дружину, яка вже не прийде на це свято, й він побачив Валентину, яка сиділа в останньому ряду, не зводячи з нього очей, — і він подумав про те, як дивно, що всі вони вміщаються поруч, різні люди й різні жінки, існують поруч у його свідомості, і що вони — незнайомі в житті — розмовляють поміж собою, наче давно знають одна одну. Та хіба скажеш про це, коли стоїш на трибуні, коли відомо, що ти хірург і що твоє покликання на цьому вечері — виконати певну суспільно-виховну функцію?

— Я не знаю, — сказав Костюк, — чи варто витрачати гроші на пам'ятник, як пропонував тут поет Ярчук. Краще кілька дитячих садків збудувати. Нам треба звільняти жінок від тисяч побутових турбот. Ми провели в нашій клініці соціологічне дослідження: в середньому кожна жінка витрачає на всякі домашні справи — покупку продуктів, готування обіду та інше — по три-чотири години в день. Нам треба цінити й шанувати жінку, бо чого ми варті без неї? Величезним історичним досягненням Радянської влади є розкріпачення жінок. Особливо добре це розуміємо ми, лікарі. Хто був на війні, той знає, що наші госпіталі тримались на жінках. Та й зараз наша клініка нічого не була б варта без жінок. Але звільнивши жінку, надавши їй рівні з чоловіком права, ми інколи забуваємо, що вона — все ж таки жінка. Ми садовимо її на трактор, забуваючи, що вібрація дуже шкідливо впливає на організм жінки. Та що там трактор! Ось коло нашої клініки копають рівчаки для труб — і мені соромно проходити повз ці рівчаки. Бо чоловік-бригадир походжає, руки в кишенях, морда ледь не лусне, командує собі, а жінки землю копають. І ще одне. Маріє Олександрівно, ви були в нашому інституті. А внизу, коло мостів, магазин бачили?

— Так, — невпевнено сказала Чуєва.

— Навпроти того магазину поставили лоток. Скляний, модерний. Мало їм магазину. В тому лотку з самого ранку продають горілку й вино на розлив. Я, коли йду на роботу, завжди бачу натовп мужиків, які зрання набираються. Вино продає здоровий парубок. Це чортзна-що таке! Я прошу вас вжити заходів. Позакривайте всі забігайлівки — і це буде найкращий подарунок жінкам. І взагалі — давайте менше виголошувати гарних слів. Й пам'ятаймо слова Леніна, котрий казав, що кращий спосіб зустріти ювілей — сконцентрувати свою увагу на невирішених питаннях. Мій ідеал, як хірурга: ніколи не оперувати жінок. Не бачити хворих жіночих сердець. Давайте допомагати жінці — де можна й чим можна.

Він здивувався, коли почув, як довго й гаряче аплодують йому незнайомі люди в цьому залі. Тут сиділи переважно жінки з навколишніх підприємств, скромно одягнені, з простими обличчями. Була в оплесках і поглядах цих жінок велика доброта. Саме так: доброта, він безпомилково відчув це.

Коли закінчилась урочиста частина, Костюк підійшов до Ярчука. Той замислено одягався, замотуючи горло шерстяним шарфом.

— Ви на мене не ображаєтеся? — спитав Костюк.

— Ні, — сказав той, і вигляд у нього знову був похмурий, і Костюк побачив гіркі зморшки в куточках губ. — Ми говорили про одне й те ж. Тільки різні системи переказу думок.

— Чому українці так люблять гучні слова? — спитав Костюк.

— Кожна мова має свої іманентні закони, які формують світогляд людей… їхні уподобання. Наша мова — це мова людей лагідних, співучих, поетичних. Вона не терпить брутальності й знедуховленого прозаїзму. Так, як не терпить цього наш народ.

— Дивно, — сказав Костюк, — я завжди вважав себе українцем. До речі, а як бути з Шевченком і Стефаником? Чи вважаєте їх за українців?

Богдан Ярчук насмішкувато подивився на Костюка, надягнув берет, звів комір куртки.

— Так, — сказав чемно, — в історичній літературі існує припущення, що вони українці.

— І на тому спасибі, — сказав Костюк. — Якщо буде бажання, приходьте до мене, поговоримо. Тільки подзвоніть заздалегідь.

У фойє його чекала одягнена Валентина. Він торкнувся рукою її мокрого хутра.

— Знаєш, — сказав він, — інколи мені здається, що ти мене кохаєш.

— Тобі тільки здається, — весело відповіла вона.

— Звідки ти взнала, що я хочу піти звідси? Й одяглась?

— Телепатія.

Вони вийшли на вулицю, й Костюк побачив, що на них з цікавістю поглядають люди, які стояли на сходинках перед палацом. На місто впав туман. Навколо автомобільних вогнів утворювалося сяйво.

— Я стаю популярною людиною, — сказав він.

— Так, — підтвердила Валентина, — ще кілька таких промов — і тебе нікуди не запрошуватимуть.

— А що я такого сказав?

— Даремно ти так Ярчука спалив. Він гарний поет. Його промова — як квітка. А ти приставив до неї сірники. Й вона згоріла. Бо вона паперова. Але й за це я тебе кохаю. За те, що ти такий страшний раціоналіст. Кохаю. Дуже кохаю.

Вони трохи відійшли вбік від палацу — туди, де стояв Валентинин «Москвич», — і він поцілував її. Побачив, як здивовано зиркнули на нього якісь молоді хлопці, що бігли до тролейбуса, несучи спортивні сумки, в яких виблискували пляшки з горілкою.

— У тебе очі круглі, — сказав він. — Дуже круглі очі. І ніс бараболею.

— Неправда, — сказала вона. — У мене очі квадратні. А ніс римський. А в правій кишені лежить ключ від дачі. Уявляєш — порожня дача? Що ти робиш на свята?

— Сергій їде на змагання. Я вільний.

«Я вільний, — подумав він. — Я вільний». І від цієї думки йому стало сумно.

Професор Майзель мешкав на Куренівці, неподалік од станції юних натуралістів. Боря Голуб прокляв усе на світі, поки знайшов той провулочок і обнесену високим парканом професорську садибу. Хто з старих киян не знає прізвища Майзеля? Мабуть, нема такого, бо батько Степана Карловича, старий Карл Майзель, створив у Києві років вісімдесят тому зразкове квітникарство. По всьому місту їздили, розвозячи квіти, фірмові вози з червоними бортами, на яких було виведено каліграфічними літерами стандартний напис: Карл Майзель. Квіти. Karl Meisel. Blumen.

Жодне весілля чи похорон у місті не обходились без участі фірми Карла Майзеля, яка мала магазини квітів на Хрещатику, Фундукліївській, Великій Підвальній, Маріїно-Благовіщенській та Миколаївській вулицях. Чого бажаєте? Білі айстри на похорон, якщо мрець чоловічої статі, й ніжно-бузкові — якщо померла жінка; а коли в 1895 році граф Дадіан де Мінгрелі, котрий зупинився в київському готелі Ліон-Дор, пустив собі кулю в серце з певних фізіологічних та фінансових причин, його обклали жовтими хризантемами — цим символом передчасного в'янення та легкої меланхолії, бо граф усім остобісів — особливо кредиторам. Голландські тюльпани найніжніших тонів квітчали шлюбні церемонії, і, скажімо, коли мільйонер Святополк Червертинський віддавав дочку заміж, фірма «Карл Майзель» змушена була спустошити всі свої тюльпанові плантації, добившись на цьому доброго зиску. Змалку Степан Карлович ріс серед квітів: можливо, через це він згадує свої дитячі роки, як велике свято або як великий похорон, коли в кімнатах багато квітів, меблі зсунуті, й по квартирі вештаються якісь незнайомі люди. В їхньому домі завжди тінями тинялись материні тіточки з Богуслава, богомільні приживалки, нянечки, невдахи садівники, котрі намагались виростити блакитну троянду або чорний бузок. Мати Степана Карловича — пухка низенька жінка — всім давала притулок, усіх пригощала, вела домашнє господарство, ще й до квітів устигала докласти рук. Карл Йоганович Майзель безтямно любив свою чорняву дружину, свою Катерину Прокопівну, котра, походила з зубожілого міщанського роду, в якому жила. вперта легенда про колишнє дворянське походження — тільки, мовляв, документи, що підтверджували це, загубились. Катерина Прокопівна, вважаючи себе у душі дворянкою, одначе не гидувала чорною роботою, через що і покохав її Карл Майзель. Її руки звикли до гною й чорноземлі, до кволих стебел розсади. А ввечері Катерина Прокопівна співала з дівчатами-наймичками тужливі пісні, й перед очима Карла Йогановича поставали озера Пруссії — тихий рай і його молодість, чисті озера Пруссії, осінні пагорби й багряні ліси; він думав про те, що українські пісні навдивовиж пасують до світлих прусських пейзажів, до блакитних пагорбів на обрії — до всього того, що робить німців сентиментальними людьми.