О п'ятій годині Костюк мав виступити на районному вечорі, присвяченому Міжнародному жіночому дню: дзвонили з райкому, просили виступити. Вони умовилися з Валентиною, що вона прийде на цей вечір.

Він знову зітхнув. Бачив її не так часто, як хотілося б, із Сергієм теж бачився зрідка — хлопець живе своїм життям; якісь друзі ходять до нього, дівчата, влаштовують танцюльки, а хто вони — невідомо.

У кабінет несміливо зазирнула Божена Йосипівна.

— Андрію Петровичу, пробачте. З вами хоче поговорити Максимов із сьомої палати.

— Зараз.

У палаті нікого, крім Максимова, не було. Курінний пішов дзвонити в районне відділення міліції до Мишка, щоб той організував із колгоспу машину, Рязанцев отримував довідки, а Дахно десь заливав медсестрі Кірі про свої любовні пригоди в Італії.

— Я хочу сказати вам кілька слів, — похмуро мовив Максимов.

— Кажіть.

— Будемо говорити відверто. Не люблю я всяких антимоній. Я знаю, що скоро зіграю в ящик. З чотирма інфарктами довго не протягнеш.

Костюк промовчав.

— Але мені ось так треба прожити хоч три місяці, — провів Максимов по горлу рукою. — І я прошу: подаруйте мені ці три місяці. Зробіть що завгодно: пластмасове серце чи мотор від мотоцикла вставте — аби воно билося. Більше я не прошу. Тільки три місяці.

— Навіщо вам саме три місяці?

Нікого в палаті, крім Максимова й Костюка, не було. Сонлива тиша стояла в клініці (сьогодні був неопераційний день). Ніхто не бігав за Костюком, не тицяв на підпис якісь папірці. Ніхто сьогодні не помер уночі, й ніхто наче не збирався цього робити вдень, а навпаки — Костюк дозволив повиписувати багатьох із клініки, бо хотіли на свято бути дома й не було чого лежати їм у клініці, нудитись. Це гарний день, коли нічого не відбувається в клініці.

День без надзвичайних подій.

— Бачите, — сказав Максимов. — Справа в тому, що я спортсмен. Професійний спортсмен. Все життя грав у футбол.

— Знаю, — сказав Костюк. — Я бачив вас і до війни, й коли ви грали з німецькою командою.

— Ви були в сорок другому в Києві? — здивувався Максимов.

— Був.

— Після війни я перевівся. Серце, як ганчірка. Навіть не міг виступати в команді ветеранів. Став тренером. Середнім тренером — із тих, знаєте, що їздять по обласних містах із поганенькими командами. Собаче життя. Готелі, гуртожитки, хлопці, як правило, до спорту ставляться несерйозно, п'ють. А коли команда починає програвати — хто винен? Тренер. І тренера женуть, як собаку. Ну, а коли почалося це, — він пальцями торкнувся грудей, — то я й зовсім вийшов у тираж. Нема більше Максимова. Є інвалід Максимов, який дивиться матчі по телевізору. Та й то жінка боїться, щоб не вмер під час матчу, бо й таке, кажуть, буває.

— Буває.

— Ну от. Але в мене є син. Ігор Максимов.

— Це ваш син?.. — спитав Костюк. — Стрибун у висоту?..

— Так. Він хоче побити рекорд Брумеля. Він може стати найкращим стрибуном світу. Коли я дивлюсь на нього, згадую себе. В мене теж була стрибучість непогана… Ноги міцні. Через три місяці — першість Європи. Ігор має туди їхати. Він повинен стати чемпіоном. Я не можу зараз померти — розумієте? Не можу. Бо якщо я помру, все полетить шкереберть. Буде порушено режим тренувань, і він програє. Або його зовсім не візьмуть у збірну.

«Від цього не програють першість Європи», — подумав Костюк. Максимов перебільшує значення своєї смерті. Костюк пригадав одного з найкращих молодих футболістів країни, в якого у розпалі сезону помер батько. Вже через кілька днів після похорону хлопець показував блискучу гру.

— З вами питання не вирішене. Тепер ми якраз вами займаємось. Треба ще провести деякі дослідження. Не виключено, що ми запропонуємо вам операцію.

— Я готовий. Хоч сьогодні.

— Дуже складну операцію.

— Я везучий, — сказав Максимов і пригадав концтабір на Сирці. — Проскочу.

— Через кілька днів я вам скажу.

— Дякую. Я знаю, що це за операція.

— Не боїтесь?

— Боюсь. Але вірю, що проскочу. Аби добре серце. Таке, як у мене в молодості.

— Постараємось підібрати добре серце, — всміхнувся Костюк. — Але поки це попередня розмова. Ми будемо радитись.

Зайшовши в кабінет, Костюк витяг із шухляди пляшечку з валокордином. Відкоркував, перевернув догори дном і почав спостерігати, як повільно спадають у склянку з вузького отвору бурі краплини. Додав води й випив, скривившись, цю гіркувато-м'ятну рідину.

…Дню цьому, здавалось, не буде кінця. АШК працював нормально, й Костюк подумав, що хоч один етап підготовки до трансплантації завершено; Боря Голуб був у поганому гуморі, мовчазний і ніяк не зреагував на повідомлення про те, що Курінний відмовився від пересадки. Дисертація розчарувала Костюка, бо принципово нового в ній не було: старенький дідусь, у якого руки тремтіли, як у школяра, вирішив успішно закінчити своє життя з дипломом доктора наук. У цій дисертації було багато поту й мало думок. Це була дисертація, народжена, як сказав би Голуб, під знаком Міцної Сідниці. На засіданні Костюк зустрівся з Майзелем. Вони поздоровкались, як найліпші друзі: так вимагав обов'язковий ритуал засідань вченої ради. Костюк взяв потихеньку в секретарки бюлетень, проголосував «за» (чомусь шкода йому стало цього лякливого дідугана, який все життя просидів у лабораторії, чесно пересіваючи свої стафілококи), віддав бюлетень і пішов собі геть.

Сірий дощовий день на бульварі Шевченка, дощ швидко з'їдає залишки снігу, сірий, з вологим вітром день, чавунна огорожа й гойдливі вершки тополь, багато молоді юрмиться коло світло-жовтого університетського корпусу — славнозвісного будинку колишньої 1-ї класичної гімназії імені імператора Олександра… Передсвяткове збудження відчувається в місті; важкою червоно-фіолетовою барвою наливається колонада головного університетського корпусу; Костюк подумав, що навіть коли помре, то все одно залишиться в цьому місті, бо має право на це, бо тут народився, — саме в цьому місті хоче померти і залишитись тут, серед дерев Шевченкового парку, недалеко від клінік медичного інституту, де минула його молодість, недалеко від свого дому, на якому колись висіла емальована табличка з написом:

Доцент П. Г. Костюк.

Дитячі хвороби.

І залишився в його пам'яті батько — високий мужчина з сивими козацькими вусами, котрий сидить за роялем, акомпанує, а мама співає арію Баттерфляй. Мама гарно співала, молода ще тоді й красива. «Скоро день настанет, пройдет и наше горе…» Все пройшло, проминуло, пролетіло, — і ось березневий дощовий день, і черги на таксі, і черги коло телефонів-автоматів, і черги в парфюмерних магазинах — всі кудись хочуть поїхати, комусь подзвонити, комусь купити подарунок, а ти йдеш по бульвару Шевченка, і нікому до тебе нема діла, й тобі однаково — ти не почуваєшся чужим, бо це місто — твій кисень, ти ним дихаєш, і цим містом дихали твої батьки й дихатимуть твої діти.

Районний палац піонерів був щойно збудований на околиці міста, де нічого від Києва не лишилось — ні пагорбів, ні старих дерев, ні ампірних будиночків, усе нове, все таке, як усюди — від Ташкента до Архангельська: нові споруди, простір, рівні проспекти та далекі дими над заводами. При вході стояли чемні молоді люди й давали жінкам гілки живих квітів. Костюк прийшов рівно о п'ятій — у фойє Валентини не було. Він хотів зазирнути в зал, може, вона там, але тут підійшла до нього Марія Олександрівна Чуєва, секретарка райкому, й повела його в кімнату президії. Там було багато народу, Костюк почав з усіма знайомитись, невдовзі їх повели на сцену й посадовили за стіл президії. Лише тоді Костюк побачив Валентину. Сиділа в останньому ряду на підвищенні. Вона була сама в ряду. Здаля здавалась дівчинкою, що випадково потрапила на збори дорослих людей. «Ох ти моє малятко», — подумав Костюк.

Вечір був не стандартний — не виголошувалась на ньому обов'язкова годинна доповідь з цифрами, а просто — жінок вітали мужчини. Першим говорив паровозний машиніст, який сказав, що в нього шестеро дочок і це показує, що він розуміє, яку роль відіграють у житті жінки, і що всім — матерям, сестрам, дочкам — складає він у цей день поздоровлення, але все ж непогано було б запровадити міжнародний чоловічий день. Всі сміялись, і Костюк подумав, що цей машиніст — дуже симпатична людина. Потім Чуєва надала слово поетові Богдану Ярчуку. Костюк чув це прізвище. На трибуну вийшла худа лобата людина в окулярах із досить похмурим виглядом обличчя; лише потім, коли Ярчук усміхнувся, Костюк побачив, що в нього ще дуже молоде обличчя, й усмішка соромлива, і нема в ньому ніякої похмурості.