Не знав цього Костюк.
У кабінет повільно, важко відсапуючись, зайшов Курінний, підтримуваний Боженою Йосипівною. Він цікаво озирався, бо вперше ступив у кабінет людини, про яку так багато наслухався в лікарні. Подумав, що в цього високого чолов'яги дуже серйозний вигляд — як у секретаря їхнього райвиконкому Онопрієнка, ще й серйозніший, тільки от зачіска підкачала — наче в урки, що по амністії з табору повернувся, непрофесорська зачіска, факт. А кабінет бідненький. Навіть у їхнього голови колгоспу кабінет куди кращий. По-перше, в Спиридона Матвійовича сріблом по стіні накат пущено; по-друге, стоїть у нього в кабінеті приймач Мінського радіозаводу; хоч і не працює, а все ж красиво; потім коло вікна в діжці стоїть лимонне дерево; лимони, щоправда, не ростуть, але Максим Якович якось упевнився, що дерево — таки лимонне: на одній нараді сів поруч і відщипнув листячко, розтер його в пальцях, як м'яту, й понюхав: відчув ніжно-гіркий запах лимона; опріч усього, на стіні в кабінеті Спиридона Матвійовича висить кольорова картина «Село Млини в 1970 році», написана ще років десять тому, коли збирались робити з Млинів агромісто. Гарна картина, тільки подерта в одному кутку.
Божена Йосипівна вийшла, а Костюк всадовив Курінного на дивані й сам сів поруч. Спиридон Матвійович так не робив: перед його столом стояв довгий стіл, вкритий червоним крамом, стояли стільці, й коли хто заходив, Спиридон Матвійович, який взимку мав звичай сидіти у кабінеті в пальті й шапці, вказував пальцем, куди сісти, без всяких церемоній.
— Ну що ж, Максиме Яковичу, — сказав Костюк. — Будемо говорити відверто. Вам треба робити операцію. Інакше…
— То робіть, як треба, — сказав Максим Якович.
— Так то так… але це трохи незвична операція. Потрібна ваша згода й повне розуміння того, що це за операція.
Максим Якович запитально подивився на Костюка: чого він крутить? Хай хоч так буде, хоч так, аби вже знати. Бо ось надворі пахне весною, й потягло Курінного додому, остогидла йому ця лікарня. Скоро почнеться відлига, крига на ставку стане жовта й порепається, й земля де-не-де прогляне на горбах, і вечори посвітлішають, і вологі вітри принесуть незрозумілий запах місяця березня, й на душі стане хороше, неспокійно.
— Ми пропонуємо вам пересадити серце іншої людини, — сказав Костюк.
Ага, ось воно що: те, про що читав сьогодні вранці Ваня Дахно.
— Як то — іншої людини? Хто ж дасть? — спитав Курінний, відчуваючи сухість у роті: не треба було їсти той сирок, що приніс учора Мишко, солоний дуже, а тепер пити хочеться.
— Серце буде. Це наша справа. Ви даєте згоду?
— Стривайте, стривайте, — мовив повільно Курінний, бо відчув, що якісь страшні слова змикаються кільцем навколо нього і що не треба поспішати: це як коли йшли на них німці, а йшли вони хитро, ховаючись за танками, і як хто з хлопців поспішає, то неодмінно в того патрон заклиниться в диску, і в кого руки трясуться, той ніколи не поставить патрони рівненько, ще й на морозі, а тут треба стріляти, бо ось вони вискакують із-за танка, вперті такі, кляті душі, й воювати вони вміють, з ними гав не лови.
— Щось я не второпаю, — сказав далі Курінний. — Що буде? Чи живе серце, чи мертве, чи, може, протез який? От, приміром, у нашому селі в Стьопки-комірника гарний протез на руці. Навіть пальцями ворушить.
— Вважайте, що це буде мертве серце. Серце мертвої людини.
— Що ви? — сказав Курінний. — Сказились? Мене ж із мертвим серцем засміють у селі. А жінка що скаже? Вижене. Ні в якому разі!
Він уявив, як люди вказуватимуть на нього пальцями, гомонітимуть — це той Максим, що з мертвим серцем ходить, як дядьки питатимуть — як воно там, чи не холодно в грудях, як баби насміхатимуться, питатимуть: чи тільки мертве серце поставили Максимові, чи, може, ще щось пришили. Не доведи господи такого сорому.
— Пробачте, — сказав Костюк, якого починала вже дратувати ця розмова і впертість цієї лисої людини. — Я не зовсім точно висловився. Воно не мертве. Серце живе, бо інакше воно не працюватиме. Розумієте? Воно береться в приреченої людини, але має бути ще живе, тобто зберігати всі ферментні процеси в м'язовій тканині.
«Дуже зрозуміло я пояснюю», — подумав Костюк.
— Живе? — ще більше злякався Курінний. — Та ви що? Та хіба я вбивця якийсь, чи що? Ні. Ви, конєшно, звиняйте, коли щось не так, але не хочу я вашого серця. Краще померти, ніж так жити — з краденим серцем.
— Стривайте, — ледве стримуючись, сказав Костюк. — Ви кажете не те. Ми даємо вам серце. Нове серце. Чиє — це вас не стосується. Все робиться по закону, ми нікого не кривдимо. І я не розумію, які можуть бути розмови про живе чи мертве серце. Треба про життя думати. А серце — це шматок м'яса, мішок, який все життя знає лише систолу (він сильно стиснув кулак) та діастолу (він розтулив кулак). Систолу й діастолу.
Зовсім неприємним став Курінному цей чоловік, що нагадував Онопрієнка. «Іч, стерво, — подумав Курінний, — чого ти лякаєш? Сам знаю, що швидко мій кінець, але що поробиш. Колись і ти помреш, і тебе не мине ця доля. Чого ж ти лякаєш? Хочеться тобі різати — то й ріж своїх собак, чути, як вони гавкають у сусідньому підвалі».
Підвівся Максим Якович і сказав:
— Для вас — шматок м'яса, а для мене — серце. Хай погане, та своє. Людина не може без серця. Я вже піду.
— Як знаєте, — сказав Костюк. — Ми вас не силуємо. Але ми будемо змушені вас виписати.
— Заждіть до післязавтра, як можете. Подзвоню, щоб колгосп машину дав. Я ще хочу телевізор купити, так одразу відвеземо.
— Звичайно, — сказав Костюк. — Скільки треба, стільки…
— Я вже піду, — сказав Курінний. — До побачення.
Як підійшов до дверей Максим Якович, тоді сказав тихо, з винуватим виглядом:
— Ви вже не гнівайтесь на мене. Не можу я інакше.
— Ну що ви, — сказав Костюк. — Я був би щасливий, коли б помилився в діагнозі. Через місяць напишіть, як себе почуваєте.
— Добре.
Костюк сидів за столом, схиливши голову на руки. «Навіщо я все це роблю, — подумав він. — Навіщо я б'юсь, лаюсь, метушусь, навіщо здалась мені ця трансплантація? Маніяк, якому вона потрібна, як собаці п'ята нога, домагається операції. Людина, для якої ця операція останній шанс вижити, відмовляється. Чи є в цьому якась логіка? І взагалі — чи коли-небудь керуватиметься цей світ законами розуму? Чи, може, в цьому Курінному є якась вища правота, неприступна для мого розуміння?» Він зітхнув. Подивився в план, що склав на сьогодні. Так робив завжди, виписуючи на старі аркушики з календаря всі свої справи — щоб чогось не забути. Крім обходу, лікарської конференції та розмови з можливим кандидатом на пересадку (стояло в плані: 7 палата, Курінний), Костюк ще мав зустрітися з виконробом, котрий закінчував переобладнання післяопераційного боксу, в якому мав би перебувати хворий після трансплантації. Спеціальна установка повинна була подавати стерилізоване повітря; виконроб скаржився на нестачу труб, вентиляторів, білил та інші об'єктивні труднощі, й Костюку доводилось дзвонити на завод «Більшовик», де його знали й де колись виготовляли йому барокамеру, просити допомоги. Та, крім об'єктивних труднощів, виявилось, що виконроб — виняткове ледащо й крутій. Костюк із ненавистю подумав, що вже бачити не може цю миршаву людинку з червоними плямами на обличчі, в якої очі так і бігають, щоб когось обдурити чи вициганити спирт; і ця гнида отримує регулярно зарплатню, прогресивки й премії, користується всіма правами громадянина СРСР, ще й треба з ним себе стримувати, бо може напаскудити… Ще й невідомо, як працюватиме складна установка для стерилізації повітря й чи надійною виявиться система шлюзування. Потім о першій годині дня вони мали з Голубом випробувати мікро-АШК (на це Костюк відвів годину), потім треба було бігти на засідання вченої ради медичного інституту, де мав відбутися захист докторської дисертації на тему «Стафілококове носійство й проблема його санації». Хоч тема була начебто й не хірургічна, але Костюка вона дуже цікавила: траплялись випадки, коли оперовані хворі вмирали від нагноєнь, викликаних патогенними стафілококами, — й ніякі антибіотики не могли зарадити. Стафілококи, які носить на слизовій оболонці горла й носа майже половина людей, потрапивши в знесилений організм оперованого хворого, ставали вбивцями. Костюк організував при клініці невелику бактеріологічну лабораторію, яка провадила регулярне обстеження медичного персоналу на стафілококове носійство. Ті, в кого виявились патогенні стафілококи, були змушені надягати спеціальні маски й проходити курс лікування. Але чи допомагало це? Подеколи, особливо влітку, стафілококові ускладнення вбивали хворих. Особливо грізними були б ці ускладнення для людини з пересадженим серцем, яка мала отримувати в великих дозах препарати, що пригнічують імунітет. Один прихований носій стафілококів міг звести нанівець зусилля всієї клініки, скомпрометувати саму ідею трансплантації серця.
