Вона подивилась на годинник.

— Треба йти.

— Ти засвоюєш мої найгірші звички.

— Справді треба. До побачення, коханий. Мене не проводжай. Мені ще треба зайти до знайомої з редакції. Вона живе недалеко.

— До завтра. Я подзвоню.

Сергій прийшов пізно ввечері, збуджений, радісно розповідав, як вони виграли у «Буревісника», як спочатку йшли вони очко в очко, а потім вирвалися вперед, і як Вітька Косарихін на самих фолах здобув 14 очків — у нього абсолютно влучні кидки. Потім він спитав, чи не дзвонила Люда.

Ні, не дзвонила.

Костюк нагодував сина. Йому приємно було дивитись, як хлопець наминає варене м'ясо, як ламає хліб сильними руками, як тицяє цибулиною в солонку й потім гризе молодими зубами гіркі зелені стебла.

— Слухай, старий, — сказав Костюк, коли Сергій повечеряв. — Я тебе прошу: завтра ніде не швендяй. Прибери квартиру. Будь удома ввечері. В нас будуть гості.

Сергій подивився на батька.

— Буде вона, — сказав Костюк. — Наведи лад у хаті.

— Гаразд, — сказав миролюбно Сергій. — Наведу.

Яблуко дозріло, подумав Костюк. Тепер нам лишається сісти довкола самовара, розпалити в ньому дров'яне вугілля й вести всім товариством задушевні повчальні бесіди про добро й зло.

Завтра. Він подивився на годинник. Власне кажучи, завтра вже настало. Ми зустрінемося сьогодні.

То було найкраще місто на світі: серед рожевих і попелястих земель, у півтонах Пониззя, в ранковій дрімоті в іржанні лошат (у базарні дні з усіх сіл тяглися сюди селянські вози) воно звисало над нерухомою зеленою водою Смотрича, на зламах каменю й землі, часу й історії. Воно було вгорі, в білястій куряві, в розпеченій на сонці мертвоті старих вуличок, над урвищем, над кам'яним каньйоном; усе вічне стояло на стрімчаку, на скелястих островах — руська брама, ратуша, вірменська дзвіниця, кафедральний костьол та фортеця, чиї гостроверхі башти нагадували здаля постаті татарських дозорців у хутряних малахаях; кам'яний щит Поділля — щит, який сотні років перебував не в українських руках. Усе бідне, злиденне, тимчасове тулилося внизу — серед зелені Карвасарів; тут ховалися старі дерев'яні будиночки, смітники, стежки в бур'янах, тут завжди стояло вогке повітря ущелини.

То був Кам'янець-Подільський, місто, в якому народилась і виросла Валентина. Вона любила своє місто тою сентиментальною старосвітською любов'ю, якої не може бути в індустріальних задимлених містах, великих людських конгломератах, де втрачається почуття кровної спорідненості людей, дерев, будинків і землі, де зникає почуття просторової дитинності й пізнавальності того світу, в якому ти існуєш. Батько її був професором педагогічного інституту, мати викладала музику в культурно-освітньому училищі.

Дивно, коли Валентина пригадувала Кам'янець-Подільський, перед її очима одразу поставали не мури фортеці з ядрами, що вгрузли в їхню припилюжену поверхню, не мости над Смотричем — пам'ять її дитячого ляку перед висотою, навіть не її затінена вуличка в Новому місті, де, крім винної крамнички, в якій продавали колгоспне виноградне вино, та будки шевця, ніяких пам'яток культури не було. Валентина перш за все згадувала ту жінку, яка щодня проповзала перед їхніми вікнами: це була стара жінка, що зберегла залишки колишньої вроди, дуже охайно завжди одягнена, з гладко зачесаним чорним колись волоссям. У жінки було паралізовано ноги. Казали, що під час громадянської війни вона була медсестрою й що тоді, в якомусь бою, її тяжко поранило в хребет — і відтоді паралізувало ноги. Ще оповідали якусь дуже романтичну історію, ніби на Карвасарах живе старий, котрий колись любив цю жінку, і нібито десятками років вони, живучи в одному місті, ухиляються від зустрічі; а живуть самотиною. Жінка посувалась по місту в дивовижний спосіб — за допомогою двох невеличких лавочок: на одній сиділа, другу ж переставляла — й підтягувалась до неї на руках, переносячи тягар безвільного тіла. Відтак брала вільну лавочку — й переставляла її. Валентина з острахом дивилась на цю мовчазну (ніколи не бачила, щоб вона з кимось розмовляла) жінку, на обличчі якої завжди була нерухома маска байдужості й погорди.

Вранці, прокинувшись, Валентина пригадала ту жінку: куди вона повзала щодня? Чи мала вона якусь мету? Скільки кілометрів начовгала вона в своєму житті на тих двох лавочках і навіщо?

Ранок починався такий чистий і вмиротворений, що слід було б оголосити якесь всесвітнє свято. Валентина подумала, що в такі дні всі люди повинні освідчуватись одне перед одним у коханні; якби то була субота чи неділя, всі надягли б краще своє вбрання й висипали на вулиці, — і все це нагадувало б великдень. Вона встала, пішла на кухню, аби зготувати собі сніданок.

На кухні чистила картоплю Ольга Дмитрівна Тартаковська. Вона робила це майстерно — з-під її гострого ножа лушпайка виходила тонка, майже прозора; Ольга Дмитрівна працювала в дірявих гумових рукавичках.

— Валюшо, — подивилась важно Ольга Дмитрівна, — у вас сьогодні чудовий вигляд. Ось що значить молодість. І весна.

Вона зітхнула.

«І кохання», — подумала Валя. Тартаковські бачили Костюка не раз і не двічі, але жодного разу не спитали Валентину про нього, не спробували встромити носа в її життя. Вони поводились так, наче Костюк не існував.

— Знаєте, Ольго Дмитрівно, — раптом сказала Валентина, — цей мій приятель, що ходить до мене. Ви його бачили…

— Так, — стримано хитнула головою Тартаковська.

— Це професор Костюк. Хірург. Я його люблю. Він хоче зі мною одружитись.

— Ви й справді його любите?

— Так.

— Колись, коли я була молода, в мене закохувались різні люди, — мовила Тартаковська. Вона підійшла з мискою чищеної картоплі до раковини й пустила воду. Поки не помила картоплю, рукавичок не скинула. — Я була надто романтичною особою і кожного, хто освідчувався в в коханні, я питала; чи погодився б він разом зі мною померти? Я тоді думала, що це і є ознакою найміцнішого кохання. Коли людина погоджується вмерти одночасно з коханим, у хвилину найбільшого щастя. Були такі, що погоджувались. Потім я познайомилася з Олександром Даниловичем. Був він тоді такий же маленький, як і зараз, непоказний, всього-на-всього студент. У товаристві тримався скромно. А мене тоді оточували блискучі кавалери.

Вона знову зітхнула й поправила рукою сиве волосся, що вилізло з-під косинки. Руки в неї були такого самого кольору, як і лушпиння.

— Коли він сказав мені, що кохає, я його теж спитала: чи вмер би він разом зі мною? Він мені подобався. Він сказав, що ні. Що померти не штука. Жити важче, й що він хоче прожити зі мною все життя, незалежно від того, яким воно буде, до самої старості — до тих днів, коли я вже нікому не буду потрібна, тільки йому. Я погодилась вийти за нього заміж. І не шкодую. Я вам бажаю, Валюшо, щастя. Професора Костюка я знаю давно. І його дружину. Колись моя сестра жила в тому самому домі, що й він. Вище поверхом. У нього була дуже добра дружина. Всі її любили.

Свисток, настромлений на ніс чайника, засопів спочатку жалібно, невпевнено, потім засвистів розбійничим посвистом. Тартаковська вимкнула газ.

Квітень тепло виліплював тіні домів, і в якому б безладді вони не були поставлені, все сьогодні здавалось прозоре; по вулицях наче курився зеленкуватий димок — то на вітах дерев народжувалось листя. Голуби голосно туркотіли на карнизах. Радість була у всьому — вагомості цегли, щільності старих мурів, у відлунні дитячих кроків на асфальті, розкресленому для гри в «класи».

Хоч і як Валентина любила Київ, та все ж тільки Кам'янець-Подільський лишався містом, що приносило їй щастя: щастя прозріння й рівноваги. Й справа була зовсім не в тому, що тут жили її батьки. Вона любила батьків, але давно втратила з ними будь-який духовний зв'язок: вони не розуміли, чому їхня дитина (така гарна дівчина, розумна, відмінниця, математика їй легко давалась) пішла на журналістику, обравши цей метушливий непрактичний фах, замість того, щоб стати інженером, чи лікарем, чи агрономом; вони не розуміли тих книжок, якими вона захоплювалась, а коли батько спробував прочитати «Доктор Фаустус» Томаса Манна — цю книжку Валентина називала найбільшим романом двадцятого століття, то відчув, що йому важко подолати ці мовні завали, ці нудні слововиверження, позбавлені ясного практичного смислу; батьки не розуміли, чому Валентина вийшла заміж за Владислава Гармаша, так само як потім не зрозуміли, чому вона з ним розлучилась. В сім'ї вважали її химерною дитиною, дивачкою, фантазеркою, що не знає й не розуміє справжнього життя. Але якщо хтось і не розумів справжнього життя, то це тільки вони — її батьки, які чесно тягли свою лямку, керуючись кількома твердими принципами дідівських життєвих максим; усе, що виходило поза ці принципи, все, що не вкладалося в їхні застарілі рамки, — все це було від лукавого. Вони поділяли людей на тільки добрих та тільки злих, сортували людей, як трієром сортують зерно; й не розуміли, коли погані, згідно з їхніми уявленнями, люди робили добрі вчинки, а позірні ангели виявлялись раптом звичайними покидьками. Валиним батькам здавалось, що 65–70 років їхнього життя на землі дають їм велику перевагу перед тими, хто прожив удвічі чи втричі менше. Вони не розуміли, що справа не в накопиченні мертвої інформації про певні життєві події, а в ступені її осмислення, її інтенсивної внутрішньої оцінки. То були дуже чесні, дуже добрі люди, які безмежно любили Валентину і з якими можна було розмовляти на різні теми, крім однієї: як жити на цій землі. І все ж, саме в Кам'янці-Подільському Валентина почувалась найкраще: зникало почуття відчуження, покинутості, анонімності, загубленості однієї піщинки серед пісків великого міста. Вона любила блукати восени, коли накрапує дощ, порожніми вуличками Кам'янця-Подільського, перетинати міський парк, де могутні дерева, запущеність і сумна мокра трава, й виходити на берег Смотрича — місто відкривалось перед нею, як старовинна гравюра на пожовклих сторінках історії: сурмлять сурми, скачуть коні, тріпочуть на вітрі бунчуки, горять хатинки на довколишніх фільварках; символом історії цього дивного міста стає польський кафедральний собор, вибудуваний руками українських каменярів, із прибудованим до нього турецьким мінаретом — три крові лились і зливалися в одну кров на цій тверді земній, де тепер розташовано консервний завод: крім фруктових консервів (30,8 мільйонів банок на рік), підприємство випускає консервовані й мариновані овочі, томатні соки й пасту, м'ясні й м'ясо-рослинні консерви, консервовані закуски й обіди. Влітку тут багато мух.