— Ти граєш? — спитала вона.

— Ні.

Дивно, подумала вона. Може, син грає. Телевізор «Темп» старого випуску. Купував разом із дружиною. Він не дивиться телепередачі. Лише інколи — футбол.

Він погладив її волосся.

— Давай одружимось.

— Що?

— Я хочу з тобою одружитись.

— Навіщо? — спитала вона. — Хіба нам погано так?

— Ти не хочеш?

— Я тебе люблю. Все інше не має ніякого значення.

— Має! — сказав він. — Я хочу, щоб ти була тут. Щоб ти була моєю дружиною. Я більше так не можу.

— Давай не будемо поспішати, гаразд? Я прихильниця теорії дозрілого яблука. Яблуко повинно дозріти й само впасти з дерева. Не треба його зривати.

— Воно дозріло, — вперто сказав він. — Завтра я познайомлю тебе з Сергієм. Я запрошую тебе завтра до нас. Ми влаштовуємо на твою честь прийом.

— Запрошення з вдячністю приймається. — Вона почувалась невпевнено, її огорнув неспокій. Вона намагалась усміхатись, щоб бути зовні безжурною, впевненою в собі.

Хіба вона не хотіла стати дружиною Андрія? Хіба нормальна жінка, яка любить мужчину, не хоче бути завжди з ним і не хоче мати від нього дітей? Хіба їй не остогидла її самотність і впевненість у своїх силах? Вона знала, що він скаже їй ці слова. Вона чекала їх. Якби він вимовив їх до того, як вона побувала на операції, вона, не задумуючись, відповіла б: так. Я згодна. Але зараз щось заважало їй легко сказати слово «так». Біля тахти стояв рицар у латах, тримаючи в руках замість алебарди світильник. Вона підійшла до рицаря й постукала пальцем по заборолу.

— Я боюсь.

— Чого, дурненька?

— Не знаю чого. Боюсь, що коли ми одружимось, я стану для тебе такою ж річчю, як та операційна сестра Рая. І ти будеш так само на мене не дивитись. Тільки руку простягатимеш. Боюсь, що швидко стану для тебе нецікавою. Боюсь твого холодного розуму. Мені здається, що ти занадто жорстокий. Я розумію, твоя професія — не професія ладнача роялів, але… Це або жорстокий раціоналізм, або раціональна жорстокість. Не знаю.

— Жорстокість, раціоналізм! — гнівно сказав він. — Подивилась одну операцію, наслухалась якихось пліток у клініці — і вже зрозуміла мене! Якби я не кричав на них — багато б ми наробили! Ти знаєш — що на війні було найстрашніше? Коли я працював на сортуванні поранених, їх привозять сотнями, вони стогнуть, кричать, лаються, дивляться на тебе благальними очима, а ти повинен їх сортувати: кому в першу чергу проводити операцію, кому в другу, а кому вона зовсім не потрібна. Не варто витрачати час і перев'язочний матеріал. Від такого сортувальника залежить доля людей. Так от, уся різниця між мною та отими, що ти їх бачила в операційній — тими базіками, які про мене наговорили тобі чортзна-що, полягає в тому, що я й досі залишився головним сортувальником. Кому жити — праворуч, а кому вмирати — прошу вас, ліворуч. Дуже приємне заняття. І своїх лікарів я теж сортую. Хто дурний, хто розумний. Хто ледащо. Жорстокість…

Вона поцілувала його — як тільки могла ніжно.

— Коханий, я не хотіла тебе образити. Пробач. Облишмо цю тему. Покажи мені свій кабінет.

Важкий, різьбленого дерева стіл стояв на чотирьох лапах. На столі пака рукописів, мармурове погруддя Шевченка, величезний чорнильний агрегат — скло й бронза, в якому не було чорнила після смерті доцента Петра Гнатовича Костюка; транзисторний приймач «Соні». Коло дивана з високою дзеркальною спинкою стояв на підлозі самовар і лежали гантелі.

Валя засміялась.

— Ти робиш гімнастику з самоваром?

— Ні, я запрошую своїх гостей на вогник. Вони сідають навколо самовара й ведуть повчальні бесіди про добро й зло.

Вона підняла гантелю.

— А вона іржава.

— Неправда, — обурився він. — Усі кажуть, що я зараз у гарній формі.

— Завдяки гімнастиці?

Дякуючи тобі, моє малятко. Дякуючи тобі, я почуваюсь сильним, як ніколи. Дякуючи тобі, не боюсь холоду й, дякуючи тобі, витримую той скажений ритм, в якому зараз живу. Ось що означає та могутня біологічна програма, якій зараз підкоряється все моє єство. Ми часто забуваємо про цілющі властивості кохання. Декому з моїх старіючих, нудних хворих варто було б сказати: киньте до біса всі ліки. У вас болить серце? Закохайтеся, старий. Знайдіть собі жінку й покохайте її. І все мине. Уявляю, якими очима вони б на мене подивились. Професоре, професоре, ви пропагуєте сексуальну розбещеність! Уявляю, який би донос на мене накатав той Герострат, що вимагав зробити йому трансплантацію. Святенники. Весь час думають про це, а коли чують із уст іншого звичайну людську річ, — обурюються. І стають на захист моралі, їхньої моралі. Так, я тверджу, що кохання сприяє біологічному розквіту організму. Я вже не кажу про духовний розквіт. Якщо це люди, а не свині. Якщо це люди, а не подонки, які на виставки не допускають картини з оголеною жіночою натурою, а в художників, хихочучи, випитують адреси натурниць. Найкраща річ у світі — здорове жіноче тіло. Що б там не казали святенники.

— Слухай, — сказав він. — Ти не знаєш художника Маркевича?

— Володю? Знаю. Це геніальний хлопець.

— Що значить — геніальний? Не люблю, коли люди розкидаються цим словом.

— Він геніальний у прямому значенні цього слова. Йому притаманні всі ознаки геніальності. Й цим він відрізняється од нас, звичайних людей.

— Ознаки геніальності?

— Так, — сказала вона. — Він безмежно талановита людина. Зараз його малюнки мало кому відомі. Через двадцять років їх знатиме весь світ. Це перше. Він абсолютно й до кінця відданий малярству. Він живе вбого, хоча б міг халтурою заробляти великі гроші. Це друга ознака геніальності. И третя: його тепер не розуміють. Він говорить якісь пророчі слова, але його не розуміють. Він випереджає свій час. Звідки ти знаєш Маркевича?

— Він лежав у мене в клініці. Пророцтва, які виголошує він, були сформульовані людством майже дві тисячі років тому. Малюнків його я не бачив, нічого не можу сказати. А від життя він даремно відмовляється. Він — слабка людина. Звання генія йому не по плечу. Геніями стають сильні.

— Якщо мені щось у тобі не подобається, то це тільки твоя категоричність, — сказала вона. — І цей твій культ сили.

— Інакше не можу, — сухо сказав він. — Моя професія вимагає категоричності: так, ні. Не треба все ускладнювати.

Він показав їй кімнату Сергія. Два роки тому це була їхня кімната. Їхня з дружиною. Від тих часів залишилась тут скляна шафа з ляльками, які завжди привозив із закордонних поїздок. Польські куяв'янки в смугастих спідницях, з золотими косами, угорські файні дівки — повнотілі, рожеві, в яскравих тюрбанах на голові, чеські морав'янки в білих блузках, чорних камізельках, гаптованих золотом, німецькі браві Ганси в червоно-зелених мундирах прусської армії часів Фрідріха-Вільгельма III, французькі чорноокі Маріанни в коротеньких спідничках, з-під яких визирають мереживні панталони, шотландські гвардійці в ведмежих папахах, голомозі, з оселедцями, усміхнені китайські мандарини, дебелі фламандські жінки в зеленкуватих очіпках та дерев'яних черевичках, араби в білих бурнусах, чілійці в чорних із сріблом строях. Його мандрівки й спогади. Міжнародні конференції, симпозіуми, містер Костюк, спеціальний жетон із прізвищем у лацкані піджака, проблема міжнародних контактів, екскурсії в хірургічні центри, готелі за п'ятнадцять доларів… Пригадав, як увечері вийшов у Нью-Йорку на вулицю — перехожих майже не було: лише блискучими привидами повз готель линули автомобілі; й раптом він побачив двох мужчин. Обійнявшись, вони йшли по хіднику й співали. Він не повірив своїм вухам: на весь нічний Нью-Йорк, на все небо, висвічене палахкотючим полум'ям реклам, незнайомі співали російську пісню, яку не раз доводилось йому чути на війні. Він застиг коло стіни. Емігранти, зрозумів він. Голосно горланячи, незнайомі пройшли повз нього. В них були похмурі, зосереджені обличчя.

Валентина мовчки подивилась на шафу з ляльками, нічого не сказала. Там побачила вона й латиську ляльку, яку в поїзді, в день їхнього знайомства, показував їй Костюк. У неї спітніли долоні. «Завтра, — подумала вона. — Я боюсь. Як прийме мене син? Що я казатиму? Господи, як важко пройти шлях від кохання до того огидного формального ритуалу, що зветься шлюбом. Шлюб. Слово бридке, мов калюжа. Навіщо це мені? Ні його прізвище мені не потрібне, ні його слава, ніщо. Мені потрібен він. Його любов».