Обізвався телефон — дзвонив Стоянов. Просив приїхати в міністерство. Голос був спокійний, як і завжди, але Костюк відчув, що щось сталося. Стоянов не витримав, сказав: прийнято рішення про створення Інституту трансплантації. На базі клініки Костюка.

Костюк швидко скинув халат, надягнув сорочку, зав'язав краватку. Все ж таки життя — прекрасна річ. Конструктор був правий. Треба жити на повну котушку. Треба закохуватись, робити операції на серці, створювати нові інститути. Треба бути сильним. Не таким, як Маркевич. Такі гинуть. Життя — це те, що відчуваєш зараз, щосекунди, щохвилини; це те, що має проекції в минуле та майбутнє, але по-справжньому відбувається тільки в даний момент — в усій його випадковості, незавершеності й закономірності. Шкода Маркевича: я зробив усе, що міг. Але з його філософією не можна йти на трансплантацію. Максимов сильний. Такий все подужає. І знову Голуб був неправий: він враховував тільки формальні моменти. А фактично-найкращим кандидатом на пересадку був, є та буде Максимов. Даремно я піддався на агітацію Голуба. Що ж. Клініка — те місце, де починають діяти закони біології. Перемагає той, у кого більше життєвої сили. Що то є «життєва сила», подумалось йому. Можливо, колись відкриють її біохімічну сутність і визначатимуть її кількість. Напевно відкриють.

Щоб не гаяти часу, він викликав машину.

Швидкою ходою пробіг через вестибюль. Власне, це не був вестибюль, як, скажімо, в головному корпусі клініки, вибудованому ще в земські часи: не було тут колон, величних сходів, барочного ліплення, кольорових вітражів, усієї тої пишноти золотого віку, в якому народжувались безсмертні гуманітарні цінності й одночасно вмирали від сухот мільйони людей. Це було досить просторе приміщення без усяких витребеньок, з гардеробом для лікарів і медперсоналу, з стільцями попід стінами, з автоматом для продажу газованої води, який не працював, і з витяжною шафою, яку виставили сюди біохіміки і забули про неї і яка аж ніяк не прикрашала цього приміщення. Коли він уже підходив до вихідних дверей, шлях йому перетнула якась жінка. Знову, роздратовано подумав він. Треба було виходити через бічні двері.

— Андрію Петровичу!

Старіюча жінка, яка ще хоче здаватись молодою: біле фарбоване волосся, яскраво підмальовані губи, вискубані брови; крихкотіле обличчя зразка сорокових років; обрезкла, вона наче була напомпована повітрям; цьому враженню сприяло й те, що на ній був новенький лискучий плащ зі шкірзамінника бронзового кольору.

— Я зараз не можу, — невдоволено кинув він. — Зверніться до чергового лікаря.

— Андрію Петровичу… Ви мене не пізнаєте?

Він зупинився. Щось знайоме раптом привиділось йому,

— Пробачте… Не можу згадати… Де я вас бачив?

— Моє прізвище Кашина… Світлана Кашина. Світлана Петрівна. Ми з вами працювали в сорок першому році. Пам'ятаєте? Триста дев'яносто третя стрілкова дивізія. Медсанбат.

— Боже мій, — розгубився він. — Світлано! Це… ви?

— А я вас одразу пізнала. Ви мало змінились.

— Де ви тепер? Як пройшли війну?

— Живу в Воронежі. Чоловік — підполковник медичної служби. Він зараз в Угорщині. Я проїздом — була в Будапешті. Зараз не працюю. Війна…

Він дивився на неї й не чув її слів. Вони вийшли на двір, пішли по головній алеї. На ній були новенькі червоні лаковані чоботи, на їхній дзеркальній поверхні грали сонячні блищики. Він намагався відшукати в ній щось, що б єднало її з Валентиною, — і не міг. Де поділась та вперта зморшка? І чи була вона насправді? Чи не вигадав він свою Світланку й чи справді міг колись цілувати її? Може, все це йому наснилось?

В руках у неї була новенька біла сумочка, сплетена з синтетичних ниток.

— Я до вас, Андрію Петровичу, з великим проханням. — Вона почувалась трохи ніяково. — Знаєте, в нас є дочка. Мріє стати лікарем. Дуже гарна дівчина, скромна і вчилась непогано. Торік вступала до медінституту — не пройшла по конкурсу. Ви б не змогли допомогти? Вона б подала документи в Київський медінститут. Вона, звичайно, готується до іспитів, але знаєте як… Дівчат не дуже беруть. Я чула — ви кафедрою завідуєте?

— Кафедрою в інституті вдосконалення лікарів, — сказав він не своїм голосом. Йому було соромно, він був ладен крізь землю провалитись. Йому здалось, що він почервонів. — З медінститутом у мене погані стосунки.

Вона не повірить, подумає, що брешу. Скаже, що зазнався. Що не хочу допомогти. Жінка, яка ходять у такому плащі і так фарбує волосся, може так сказати.

— А зараз ваша дочка що робить? — спитав він.

— Працює лаборанткою в обласній лікарні. Для стажу.

— А в Києві є де жити?

— Якщо вступить, у гуртожитку житиме.

— Я думав… вона могла б попрацювати у мене в клініці… поки що… а потім вступати. Щось би придумали.

— Ні, це важко, дякую. Пробачте, Андрію Петровичу. Ви поспішаєте, пробачте, що я вас потурбувала.

Образилась. Ну що ж. Я не Христос. Я не можу всіх ощасливити.

— У мене навпаки, — сказав він. — Кінець медичної династії. Син збирається вступати до політехнічного. Не хоче бути лікарем.

— Шкода, — ввічливо сказала вона.

Настрій йому зовсім зіпсувався. Навіщо я виправдовуюсь? Навіщо?

Він сів зі Світланою в машину. Вони рушили в напрямку Хрещатика. Вона сказала, що їде вечірнім поїздом, а зараз хоче походити по магазинах і взагалі — подивитись Київ, бо всі кажуть, що гарне місто, але поки що воно не справило на неї великого враження. Правда, вона бачили тільки вокзал і цю гору. Дочка її співає в самодіяльному естрадному оркестрі, а за виконання нової модної пісні «Любите Россию» отримала премію на обласному огляді самодіяльності. Він не знав цієї пісні, й Світлана, примруживши очі, наспівала йому її в машині. Вони їхали по Червоноармійській, якраз повз театр оперети, і він подумав, що скоро ця мука скінчиться. Потім вони згадали старих знайомих по медсанбату — виявилось, що й згадувати нікого: Костюк був там надто короткий час, щоб познайомитись як слід із лікарями й медсестрами, а Світлану невдовзі після того, як німці прорвали оборону, перевели в іншу дивізію. Її теперішній чоловік був начальником санітарного взводу. Про дочку більше мови не було. Навпроти універмагу автомобіль зупинився, й вони попрощались. На Світлані була яскрава хустка з намальованим планом Будапешта. Костюк пізнав на хустці майдан Лайоша Кошута й парламентський палац на березі Дунаю, затиснутий між двома мостами: Маргітхід та Ланцхід. З усіх міст, де він бував, йому найбільше подобався Будапешт.

З міністерства він подзвонив до Валентини й умовився зустрітися з нею коло станції метро «Університетська». Сьогодні він запросив Валю до себе. Сергій був на змаганнях і мав прийти пізно ввечері.

Вперше в житті вона переступила поріг його квартири.

Він почав цілувати її в передпокої — так, наче вони не бачились цілу вічність, цілував волосся, очі, вдивлявся в її обличчя й знову цілував.

— Пробач, — сказав. — Я дуже перед тобою завинив.

— Що таке? — здивувалась вона.

— Нічого. Ти моє малятко. Пробач. Я тебе дуже люблю. Який я ідіот…

Вона прийшла в білому плащі й білих чобітках — і здалась йому зовсім юною; починалась їхня перша весна, Валентина була в його домі, вона його любила, — і відчуття скороминущості цих щасливих хвилин було нестерпне. Ось вона тут, поруч, ось дивись, які в неї гарні очі, як вони блищать, вона тебе цілує, — ось жінка, яка перевернула твоє життя. Це твоє останнє кохання. І ти кохаєш не своє минуле, не свої оманливі спогади, а її, яку міцно тримаєш у своїх обіймах.

Вона входила в світ чужих і ворожих їй речей, у світ, в якому тільки один Костюк був близький їй по-справжньому. Ця квартира — нашарування багатьох епох і багатьох людей, тут речі існують не самі по собі, а у взаємозв'язку й взаємозалежності, як планетні системи; тут нема нічого випадкового й непотрібного, бо все випадкове й непотрібне, що потрапляло сюди, з роками ставало доцільне, конче необхідне в загальному поєднанні речей; планетні системи втягували в сферу свого притягання різні речі — часто несумісні й абсурдні; зібрані докупи, вони складали археологію династії Костюків, і поки що все тут було так припасоване одне до одного, все творило таку єдність, що Валентині здалось, наче для неї нема тут місця. Після того, коли б її визнали мешканці цієї квартири, їй треба було домогтись визнання речей, що містились тут. Звідки тут оленячі роги, на які Костюк повісив свою кепку? Які обличчя пам'ятає це старовинне трюмо? Які обличчя воєн та радощів, голоду й кохання відбивалися в цій зеленкуватій амальгамі? Холодильник був розцяцькований кольоровими кінозірками з перебивних картинок; це справа рук Сергія. Але чому на стіні висить мисливський ріжок? Який у цьому смисл і який спогад він несе в собі? Підемо далі, мій коханий. Вона потрапила в велику, як зал, вітальню, високу, з ліпними карнизами на стелі, з високими балконними дверима. Книжкові шафи з темного дуба, старий рояль фірми «Беккер», обідній стіл посередині, запилюжені опудала птахів, письмове бюро червоного дерева, на якому лежить людський череп. Навіщо тут череп? Фотографічний портрет якоїсь жінки: білява, не дуже гарна, усміхнена. Його дружина. Великий портрет написаний олійними фарбами: на темно-зеленому тлі — сивий, постарілий… Андрій. Портрет-пророцтво? Таким був його батько. Таким буде Андрій, якщо носитиме вуса. Таким він буде через п'ятнадцять років. Фотографія незнайомої жінки — в довгому платті й широкому капелюсі, всіяному квітами. Магнітофон «Грюндіг» — у пласкому елегантному футлярі. Й фотографія з 1910 року, і магнітофон з 1968 року втратили свої часові прикмети і не здавалися занадто старі чи занадто модерні. В кутку стояв старовинний дзиґар, який велично відміряв час важким мідним вагадлом. Вона підійшла до рояля, відкрила кришку, пройшлась пальцями по зжовклій клавіатурі. Здивувалась — рояль добре тримав стрій.