Відчинились двері й увійшов Костюк.
Максимов від хвилювання відчув пульсацію в шиї. Запитально подивився на Костюка.
Але той не приніс ніякої звістки. Лише спитав:
— Як настрій?
Костюк наче помолодшав за ці тижні. «Ось що коїть весна зі здоровою людиною», — подумав Максимов. Шкіра посвіжішала, й зморшки розгладились, і темні очі блищали неспокійно. Він схуд, рухався веселіше, коли сидів на стільці — не сутулився, й Максимов подумав, що й операції зараз Костюк має проводити краще.
— Горобці заважають, — сказав Максимов. — Цвірінькають. Хочеться на сонце.
— Все буде. Ще почекайте.
— Андрію Петровичу, чому американці так часто пересадки роблять? Весь час газети про це пишуть, аж зло бере.
— Є багато причин. А одна з них — це те, що вони до проблем пересадки серця з самого початку підходили… не знаю, як краще сказати: цинічніше чи практичніше. Плюс висока хірургічна техніка. А те, що ми з вами не маємо досі донора, — це наслідок нашого способу життя. Як не парадоксально, але це факт. У мене був американський професор Джон Бойн. Він розказував, що місяць тому вони впродовж одного тижня провели три пересадки. Х'юстон менший за Київ. Але там весь час когось вбивають, хтось потрапляє в автокатастрофи. А в нас мінімальна кількість нещасних випадків.
— Якщо я помру, — напишіть: він став жертвою мирного способу життя, — сказав Максимов.
— Ну, це ви даремно, — мовив Костюк. — Усе буде гаразд. Я вас на з'їзді хірургів буду показувати. Ще підемо з вами на стадіон.
— Андрію Петровичу, я хочу вам сказати одну річ, — вагаючись, мовив Максимов. — Я вам тоді чортзна-чого наговорив про першість Європи… про сина… змагання… пам'ятаєте?
— Так.
— Забудьте про це. Це все брехня. Не хочу брехати. Справа не в стрибках, не в першості Європи. Хай вона западеться. Просто — я хочу жити. Я! Особливо зараз. Навесні. Й ще скажу. Якщо робитимете операцію… і якщо… словом, не карайтесь тоді. Я на вас не ображатимусь навіть на тому світі… Я знаю, що ви робите все, що можете.
— Дякую, — сказав Костюк, і голос у нього став чомусь хрипкий.
— І останнє. Хочу розповісти вам одну історію… Її знають тільки я та моя дружина. Ви — третій. Якщо зі мною щось станеться, — тільки тоді розкажіть її моєму синові, Ігорю.
— Гаразд.
— Я одружився перед війною. Може, чули — Віра Синиця, чемпіонка України з легкої атлетики?
— Не тільки чув. Багато разів бачив. Знаю.,
— Все в нас було добре, любили ми одне одного. Але… дітей не було. Як ми хотіли мати дитину! Але не було. Почалась війна, Віра встигла евакуюватись, я залишився… Потім концтабір… Восени сорок третього наші почали бомбардувати Київ. Вночі кинули бомби на концтабір — там таке робилось… Я втік. Потрапив до одних людей на Куренівці — ті мене сховали. Що це були за люди? Двоє старих та їхня дочка. Ніною звали її. Вона працювала перекладачкою в німців. Трохи старша за мене. Нікого в неї не було, вона нічого собою вдалась, тільки трохи віспою обличчя подзьобане. Ну, словом, знаєте як… Я два роки живої жінки не бачив. Вона для мене все робила: продукти діставала, відгодовувала. Я був страшний доходяга — вона мене купала, як дитину. Любила вона мене… Ну, в нас з нею, звичайно, було все. Коли прийшли наші, я пішов у армію служити. Потім повернувся — тут і Віра повернулася. Стали жити ми по-старому. Але в мене тут щось у душі крутить. Це вже був сорок шостий рік. Дай, думаю, піду на Куренівку, Ніну побачу. Хоч спасибі скажу. Може, старим треба допомогти… Пішов. Застав її матір. Вже ледве дихає. Старого нема. І Ніни теж нема. Померла від туберкульозу. Але слухайте, що мені каже стара: каже, що в Ніни народився син у липні сорок четвертого року й що він тепер у дитячому будинку. В Києві. Мій син. Уявляєте? Прийшов я додому сам не свій. Віра все питає: що з тобою? Що сталось? Мовчав я, мовчав, а потім не витримав і все розказав. І тоді Віра каже: «Слухай, Макаре, давай знайдемо твого сина й усиновимо його». Я ледве не заплакав. І поклявся тоді: все життя житиму з Вірою, що б там не було. Вона мені все серце перевернула. Почали шукати — знайшли. На Лук'янівці дитячий будинок — він там. Ігор. Як побачив я його — йому два роки, лазить замурзане, худе — я не знаю, що зі мною сталося. Словом — узяли ми його на виховання. Зробили все, щоб ніхто не узнав про цю історію. Але хіба можна таке приховати? Всі знали, що в нас не було дітей. Віру багато людей знало в Києві, вона тренером після війни була. Виріс чудовий хлопець, змалку — то зі мною, то з Вірою — весь час на стадіоні. Все гаразд. І от, коли він був у восьмому класі, якась падлюка сказала йому, що він нерідний наш син. Байстрюк. Завжди якесь падло знайдеться, завжди скаже. Бачу — щось із Ігорем діється. Почав казати грубощі, не слухає нас із Вірою. Ну, а Віра — хочете не хочете — а теж почала до нього погано ставитись. Все ж таки не рідне… І мене, бува, пиляє за Ніну. Лає її. Таке почалося в сім'ї. Він їй чорне каже, а вона йому — біле. Найшла коса на камінь. Так і живемо. Він переконаний, що ми — не рідні йому. Він не знає, що я рідний батько. Рідний — розумієте? За весь цей час, що я тут лежу, він тільки раз був у мене. Все, каже, часу нема. То збори, то змагання. І тепер я твердо вирішив. Якщо мене не буде, то й хочу, щоб він знав, що я — його батько. А з Вірою все одно він не вживеться. Нічого, дорослий. Я прошу вас — скажіть йому всю правду.
— Скажу, — мовив Костюк. — Даю вам слово. Але я сподіваюсь, на кращий результат. Чому б вам самому не сказати?
— Я боюсь, що він мені не повірить. Подумає, що я хочу якось викрутитись. Все, що ми йому зараз кажемо, він сприймав як образу. Не вірить нам, підозрює. Ми ж не рідні. Вороги. Його зможе переконати лише моя смерть.
Він відвернувся від Костюка. Дивлячись у стіну, сказав:
— Я його люблю. Мені так хочеться його бачити…
Костюк пішов до свого кабінету. Сьогодні кабінет йому не сподобався. Відчинив навстіж вікно. Почув галасливе цвірінчання горобців і, мабуть, уперше з такою гостротою зрозумів, як нестерпно важко лежати зараз у палаті, слухаючи звуки й подуви квітня. Зачинив вікно. Може, переставити тут меблі? Кажуть, це ознака молодості. Коли людина переставляє меблі. Ознака молодості або неврівноваженості. Істерії. Нема чого переставляти. Життя не меблі — його не переставиш, як тобі заманеться. І як не борсайся — не зміниш його залізних обставин. Коли одружуся з Валентиною, покладу під скло її фотографію. Ця думка прийшла вперше. Чи, може, вперше була так ясно сформульована? Коли від одружиться з Валентиною. Ти спершу одружися з нею. Ти ще не знаєш — чи вона погодиться зв'язати своє життя з тобою. Одна справа бачити тебе двічі на тиждень, кохання, звільнене від буденності, свято кохання чи святе кохання — називай це як хочеш, але ясно, що це зовсім інша річ, ніж рутина спільного життя, повільне вмирання гостроти почуттів. Чи погодиться вона на це? Що робитиме вона, коли через десять років я зістаріюсь, а вона буде в розквіті сили? Не знаю. Не знаю, що буде зі мною та з нею через десять років. Я хочу бути разом із нею. Я її люблю. Не можу без неї. А Сергій? Невже ти так просто переступиш через нього? Сергій ще нічого не розуміє. Коли виросте, він не засудить мене. Зрозуміє. Його треба переконати. Він звикне до неї. Людина до всього звикає. В цьому нема ніякого злочину. Я нікого не зраджую. Це така звичайна річ — вдівцю одружитися з жінкою, яку він любить. Звичайна? Подивимось, що скаже Сергій. Для когось звичайна, а для тебе…
Він узяв до рук скульптуру, що стояла на столі: сталеві руки тримають сталеве серце. И скульптура йому теж не сподобалась. Є в ній щось претензійне. Серце в твоїх руках. Він подумав, що напише книжку про пересадку серця. Документальну розповідь про операцію. Як я її назву? Є тільки одна чи дві гарні назви, в яких фігурує слово «серце»: книга Миколи Амосова «Думки і серце», та, може, книга А. Дорозинського і К. Б. Блюена «Одне серце — два життя». Слово «серце» в цих книжках вжите в його прямому автентичному сенсі. Взагалі ж, слово «серце» здевальвовано на ринку інтелектуальних цінностей. Хто тільки не зловживав цим словом: «Чуже серце», «Серце на долоні», «Дай серцю волю», «Авоська, повна сердець», «Серця чотирьох», «Розмова сердець», «Протуберанці серця» (він усміхнувся: протуберанці серця — це крововиливи на перикарді), «Серце не камінь», «Орбіти серця», «Мандрівки серця», «Серце матері»… Яке заяложене слово! Ось вони — романтичні хвилі XIX століття, хуторянщини, сентименталізму, що докотились до наших часів. Але мине ще десять-п'ятнадцять років, подумав він, і це слово відродиться: воно вживатиметься лише в анатомічному смислі — й причиною цьому буде розповсюдження пересадок. Містичний ореол навколо цього слова зникне. Слово «серце» означатиме лише те, що воно повинно означати: м'язисте розширення кровоносних судин, яке виконує функції насоса в замкненій гемодинамічній системі організму. Тоді б я зміг назвати свою книгу: «Серце живе і мертве». Назви її так зараз — і всі подумають, що це книга про гарних і поганих людей. «Шлях до серця»? Це книга про кохання. Ні, я назву книгу одним словом: «Трансплантація». Чи не занадто мудро? Це слово ще не увійшло в свідомість більшості людей. Тим краще. Хай входить. Десять років тому слово «космос» було далеке й чуже для переважної більшості людей. Зараз воно увійшло в лексикон дитячих садків. Треба створювати нові шари лексики. Створюй, створюй, іронічно підбадьорив він самого себе. А твою «Трансплантацію» ніхто не купить. Ти б купив книгу з назвою «Стереометрія» чи «Аннігіляція»? Ніколи. Лежатиме твоя жалюгідна «Трансплантація» на прилавках, і через кілька років ти ще зустрічатимеш її, пожовклу, в районних містечках — на вітринах кіосків «Союздруку», де вона захищатиме кіоскерів від палючого сонця. Ні. Ті, для кого буде призначена ця книга, — куплять її. Вони знають, що означає слово «Трансплантація». Таким чином, вона потрапить саме до того читача, який мені потрібен. Задля якого я, власне, напишу цю книгу. Якби я назвав її «Останнє кохання», чи «Битва за серце», чи «Людина без серця», — вона б потрапила до зовсім іншого читача, який би, либонь, і не прочитав її. «Трансплантація». Лікарям не сподобається ця назва. Вони не люблять медичних назв. Цікаво — що скаже Голуб? Запропонує свою назву: «Чорна скриня». Це серце — чорна скриня. Ні. Я вирішив: книга називатиметься «Трансплантація». Все, що стосується медицини, я напишу lege artis[14]. Але чи зможу я описати Максимова? Курінного? Власне, це не входить у мої наміри. Я пишу книгу про операцію. Про медичну проблематику. Хай хворими займаються психологи. Письменникам я не довіряю.
