На вулиці мело, все ставало безнадійно біле, далеке й чуже, і щастя, що в палаті було тепло, а селянин уже перестав так страшно й хрипко кашляти.

— Пробачте, — сказав Рязанцев, — ваше прізвище часом не Максимов?

— Максимов, — не дуже люб'язно відповів сусід.

— Боже мій! — радісно вигукнув Рязанцев. — Так це ви! Я вас одразу впізнав… Я пам'ятаю, як ви забили гол туркам. Де ви тепер?

— Як бачите, — похмуро сказав Максимов. — Кінчаю своє життя в палаті номер сім.

Боже мій, хто б міг подумати! Це був Макар Максимов. Кумир усіх київських хлопців народження 1918–1925 років, один з найпопулярніших футболістів в усьому місті — від Пуща-Водиці до Сталінки, від Броварів до Святошина. Форвард, про якого хтось склав легенду, буцімто Максимову заборонили бити по воротах правою ногою, бо він ненароком міг убити воротаря; нібито на правій нозі Максимов завжди мусив носити чорну пов'язку — як зловісне попередження для суддів, гравців і для нього самого, Макара Максимова, правого інсайда. Бо він грав ще в ті щасливі часи, коли навіть сліпий міг уявити — де і як грають хавбеки, де краї, а де інсайди. Ніякої плутанини з гравцями тоді не було. Максимов забивав вирішальні голи в матчах із турками та басками, голи, які увійшли в біографію довоєнного покоління, голи, які люди згадували на фронті, в оточенні, в концтаборах, в евакуації — всюди, де збиралось хоч кілька киян.

Максимов жив на Солом'янці, в одному з завулків, що відходили від вулиці Островського й упиралися в Стрекалів яр, Стрекалівку. Старий, весь у зелені, будиночок належав його батькові — паровозному машиністові; у дворі, коло дровітні, стояла червона пожежна помпа — апарат, із якого почалася спортивна кар'єра Макара Максимова: щоліта день у день хлопець качав воду — спочатку вдвох із батьком, а потім, коли той занеміг, сам, бо треба було поливати помідори й огірки в городі, садок, та ще й у залізний бак накачувати доводилось відер із п'ятдесят — вода в баці грілася на осонні, і ввечері вся сім'я милась під літнім душем. Коло тої помпи виріс Макар Максимов, став мускулястим, присадкуватим хлопцем із розвиненою не по літах грудною кліткою й міцними руками. Хлопець захопився футболом — спочатку грав на дні Стрекалівського яру, потім на пустирі, коло пожежної каланчі. У нього були сильні легені — коли надував м'яча, то й насос не був потрібен, тільки просив, аби хлопці йому вуха затуляли, коли надимався. Ніхто так, як Макар, не вмів зашнурувати м’яч. Вминав пальцями цупку покришку коло проріхи і шкіряним шнурком клав рівний шов — любо було подивитись на той м'яч. На пустирі, де товклись після школи хлопці, не було кращого за Макара, до нього м'яч липнув, як до магніта. І вже тоді почала з'являтися в його ударі та сила, котра потім увійшла в легенду. Стегна в нього були грубі, ноги кривуваті — мовби молотом гатив ними по м'ячу.

В школі вчився Макар сяк-так — непосидющий був, нудьгував за партою; зате до важкої фізичної праці мав жадобу — до поту, до знемоги. Після семирічки пішов у депо ім. Андрєева слюсарем, коло Солом'янського мосту. Швидко почав грати за «Локомотив», пройшовши початковий курс брутальної гри, штовханини, підніжок, блокування без м'яча, хапання за руку — всього того, чим хизувалися здорові заводські хлопці у важких бутсах, що бігали гуртом за м'ячем, не мудруючи над проблемами тактики; техніка теж була примітивна, і найбільшою пошаною в команді користувався захисник Вася Чужий, який вмів засвічувати високі «свічки», — так, що всі гравці стояли, позадиравши голови, й чекали, коли небеса повернуть м'яч, загилений туди Ваською. Та невдовзі Макар Максимов став гравцем номер один, бо була в цьому русявому кремезнякові та вдача, що робила його справжнім, від бога, футболістом; його гра відзначалась повною несподіваністю, раптовістю зміщень, а удари ставали дедалі сильніші: вже кілька разів траплялось, що Макар нокаутував захисників суперника. Важкі Макарові м'ячі валили з ніг отих роззявкуватих невдах, котрі не встигали відхилитися й ловили неочікувані удари просто в обличчя.

Якось Макара випадково помітив сам Трусевич — знаменитий київський воротар. Став на ворота й запропонував Максимову вдарити. Макар розхвилювався і перший м'яч послав просто на Трусевича, воротар звично пішов назустріч м'ячу, і його тіло струснув удар гарматної сили — Трусевич не встиг утримати м'яч у руках, і Максимов, у якому прокинувся мисливський азарт, стрімголов кинувся добивати м'яч. Другий, третій і четвертий удари пішли прямо в сітку — з'явилася в червоному шкіряному м'ячі дзвінка, весела, зла сила, й відчайдушні стрибки Трусевича не в змозі були її перебороти. Особливо небезпечні були дальні удари Максимова, коли він бив м'яч із льоту, зовнішньою щічкою бутса; м'яч закручувався, летячи по незвіданій орбіті, залишаючи по собі особливий стогнучий звук — наче розрізав ущільнене повітря.

Так Макар Максимов прийшов у великий футбол.

Це був щасливий сон Максимова — ті кілька передвоєнних років; та не ревище трибун, не фотографії в газетах, не хміль слави, не обожнюючі погляди вболівальників пригадував Максимов, лежачи в палаті № 7, прислухаючись до свисту завірюхи. Йому ввижався стадіон «Динамо», затишний і порожній, найкращий стадіон у Києві, бо він був своїм, рідним, невіддільним од Хрещатика й Дніпра, од Стрекалівки й восьмого номера трамвая — старого деренчливого вагона з запахом горілої гуми; на Центральному стадіоні Максимову не судилося пограти — так і залишився він для нього чимось чужим, далеким. Бачить Максимов порожній стадіон «Динамо» в перші дні київської весни, коли кругом ще мокра, вихолоджена земля, ще під кущами в Першотравневому парку лежить зчорнілий сніг, а на полі, захищеному від вітрів, — тепло, поле майже сухе і вже вкрите першою травичкою; на стадіоні нікого немає, тільки десь далеко кілька дядьків повільно фарбують лавки на трибунах. Небо над стадіоном — мов прозора лінза, крізь яку ллється сонячне світло; на щоглі ворушиться біло-синій прапор «Динамо». Якась самотня дівчина вибігає на гареву доріжку й починає бігати навкруг стадіону, — її короткі коси зав'язано білими бантами. Вона біжить коло за колом, і Максимов добре бачить її миле розчервоніле обличчя: це чемпіонка УРСР з бігу на 200 метрів Віра Синиця. Максимов лягає на поле долілиць, приглядається до молодої травички, ще не потоптаної бутсами, вбирає в себе запах землі й зелені, і йому здається, що час зупинився і що все — небо, й місто, і стадіон, і він, Максимов — усе залишиться в щасливій застиглості, в нерухомості часу й безгомінні, все стане вічне раз і назавжди, бо нічого кращого в світі немає й не буде, і що ця весна 1938 року триватиме довго, нескінченно, безупинно, бо так вимагає цього справедливість і молодість. Потім Максимов підхоплюється, поправляє на ногах біло-червоні гетри, розбігається й відштовхується від пружного травника; він плавно, як на сповільнених кінозйомках, злітає над полем, і цей лет триває так довго, що в нього серце завмирає від щастя: він бачить білі розкреслені лінії поля, смугасті ворота, ями з піском у секторі для стрибків, чорне кільце бігових доріжок, по якому прудко біжить Віра Синиця: вона зараз тренує пришвидшення — коротенькі ривки на 20 чи 50 метрів упереміж із уповільненим бігом; аритмія й велич цієї картини сповнюють Максимова лютою радістю; на полі стрибають десятки м'ячів, і їхні важкі удари схожі на удари велетенського серця.

— Пробачте, — виводить Максимова із задуми голос нового сусіда. Цей новенький — мішкуватий мужчина з монументальним тупим обличчям, з сивіючим густим волоссям над невисоким чолом (біс його знає, хто він — професор чи начальник якоїсь контори) ходить по палаті, заклавши руку за вилог смугастої куртки, заважає Максимову думати.

— Пробачте, — звернувся до Максимова Рязанцев. — Я чув, ніби ви грали в матчі смерті… з німецькою командою…

— Грав, — коротко відповів Максимов.