— Як то? — неприємно здивувався Рязанцев. — Як же ви вціліли? Я думав — то була плітка… Адже в кіно показували, що всі загинули. Через це він і називався «матчем смерті».
— А вам що? — зло спитав Максимов. — Шкода, що я вцілів?
— Та ні, що ви. Я просто так цікавлюся.
Шкода, подумав Максимов, я знаю, тобі шкода, мій милий. І не лише тобі. Люди не люблять, коли на їхніх очах руйнується героїчна легенда. Звичайно, в цьому є щось неприємне, коли мертві раптом оживають. Тебе вже всі викреслили з пам'яті, засипали землячкою, а ти — гульк із могили, добридень, як ся маєте? Але й мені шкода, мій милий. І мені шкода, що тоді, на Сирці, не поклали мене разом із іншими хлопцями на землю й не зробили їхній улюблений Genickschuss[2]. Що я верзу? — потім із огидою подумав Максимов. Адже все це неправда. Я навіть сам із собою не можу бути чесним. Це мені тільки так хочеться, аби я шкодував, що не залишився там, на Сирці. А насправді…
«Хочеш знати, як це було насправді?» — звернувся подумки Максимов до того новенького, бо йому приємним попри все став цей черевань, який його впізнав. Давно вже ніхто не пізнавав Макара. Коли-небудь він розповість цій людині, як усе було з ним, із Макаром Максимовим, правим інсайдом: як у перший день війни німці бомбили завод «більшовик», як готувався напередодні Максимов до матчу на Центральному стадіоні, до першого матчу на стадіоні, який відкривався 22 червня 1941 року, як рано-вранці розбудили Солом'янку вибухи бомб; спочатку здавалось, що то їхня сусідка Гольдіна вибиває пил із ковдр та подушок, та так, що все в домі тремтить, усе дзенькає. Того ранку він їв полуниці зі сметаною; у червні Київ охоплює полунична епідемія, полуничні ріки стікаються на закурені майдани базарів, із усіх приміських поїздів ідуть селяни та дрібні городники — несуть, тягнуть, пруть на собі відра й плетені кошики, в яких лежить солодке червоне м'ясо полуниць: відра й кошики зав'язано білими ганчірками, крізь які, мов крізь бинти, проступає полунична кров; мама поклала перед Максимовим повну тарілку яскравих холодних полуниць, полила сметаною і притрусила цукром. Там, де впав цукровий пісок, залишились на сметані світло-кавові плями. Віра ще спала — війна для неї почалась на годину пізніше. Він колись чув, що в зіницях вбитого назавжди залишається відбиток, фотографія вбивці. Відбиток, фотографія того першого воєнного дня назавжди залишилася в його очах — можна було рукою помацати той день, його уламки, його рештки, його згарище: матч на Центральному стадіоні з армійцями Москви відмінили, а після полудня знову налетіли німці. Їхні важкі машини низько йшли над містом — було видно антени й прозорі ковпаки стрілків-радистів. Максимов поліз на дах подивитись на них. Його жахнула думка, що вони безкарно пролетіли таку відстань від кордону і що в них, мабуть, вистачить бензину, щоб повернутись на свої аеродроми. Максимов бачив кількох німецьких льотчиків, які-невідь чому залетіли в Київ у вересні 1939 року, коли йшла війна з Польщею. Вони стояли на Великій Підвальній, коло дверей німецького консульства, і з цікавістю приглядались до перехожих. Це були молоді гарні хлопці в сіро-блакитних мундирах. Потім вони пішли оглядати Золоті ворота. Максимов уявив, як сидять зараз ці хлопці у своїх потужних «юнкерсах», як дивляться переможно згори на незнайоме місто, як шукають у центрі той зелений острівець, ті напівзруйновані брами, з яких починалася столиця Київської Русі. Йому схотілося кричати, бити кулаками дах, та замість цього він мовчки спустився вниз.
А потім він розкаже, як пішки тікав із Києва, як горіли поїзди в Дарниці і як наздогнав його на дорозі оперуповноважений НКВС Володя Пушкаренко, один із вірних уболівальників їхньої команди; Володя їхав на «емочці» — він вивозив якісь важливі папери; не встигли вони проїхати й півсотні кілометрів, як налетіли німці. «Емочка» безпорадно стояла на дорозі, а вони, лежачи в рівчаку, дивились, як вибухнув бензобак, потім ще довго смерділо горілою гумою. Їм пощастило, що автомобіль згорів, бо на тому автомобілі були номери НКВС, і коли б вони з машиною наразились на десантників, які перетнули їм шлях, живими б вони не вийшли.
Максимов із Володею повернулись до Києва. Володю наступного дня хтось упізнав, і його одразу взяли. А Максимов блукав по місту, мов сновида. Жовтень стояв дуже теплий того року, дні були сповнені лагідного повітря й елегійного жовтого листя, в парках вешталось повно солдатів. Вони сиділи на лавах, підставляючи обличчя під сонячне проміння, хто дрімав, вигріваючись на осінній спекоті й згадуючи тихе повітря Веймара, хто грав у карти чи шахи, а хто лапав перших київських курв, перших вівчарок, які вже почали знайомитися — хто з цікавості, хто за дрібні подарунки — з переможною міццю німецького дітородного органа. В один із таких днів Максимов зустрів коло пам'ятника Шевченку колишнього працівника міськкому комсомолу Альошу Хижняка. Це був милий хлопець, соромливий і малопримітний; жартома його звали «батьком і вчителем київських фізкультурників». Альоша Хижняк підносив бойовий дух динамівців, спартаківців, локомотивівців, електриків, медиків та іншої спортивної братії згідно з планом виховної роботи, що лежав у його кабінеті під склом. Альоша радісно кинувся до Максимова, і той подумав, що Альоша схожий зараз обличчям на вагітну жінку — блідий, весь обкиданий коричневим ластовинням. Вони через університетське подвір'я вийшли до Ботанічного саду в холодок, і Альоша все питав — де хлопці? Де Антон, де Костянтин, де Микола? Максимов хотів був порадитися з Альошею, поспитати, що йому робити в окупованому місті, бо розумів, що не могли залишити Хижняка напризволяще, що він має, певне, зв'язки з підпіллям, та раптом відчув Макар незрозумілу, абсолютно безпідставну тривогу й сказав Альоші, що нікого не бачив, що збирається відкрити з батьком слюсарну майстерню й тихо собі сидіти — футбол, мовляв, скінчився, все скінчилось. То був геніальний фінт Максимова, раптова зупинка з м'ячем, коли всі захисники, що переслідують його по п'ятах, пролітають повз нього, а він залишається вільний, і перед ним вільний простір поля, вільна зона, куди може він кинутися з м'ячем. То був геніальний фінт, бо милий, скромний Альоша Хижняк виявився провокатором СД — імперської служби безпеки, і за ним весь нас ходили агенти, які хапали знайомих Хижняка, його старих товаришів по комсомольській роботі, більшість із яких мала відношення до підпілля. Та не геніальний фінт Максимова врятував йому життя, а щось інше, незрозуміле. Бо коли Макар попрощався з Альошею й пішов собі, до Хижняка наблизився офіцер безпеки і спитав, що то за людина, чи брати її, чи не брати?«Це футболіст, — сказав Альоша, — відомий на всю країну футболіст. Його треба взяти». — «Футболіста? — здивувався офіцер. — Навіщо?» — «Його треба взяти, бо він чекіст, всі вони чекісти, всіх їх вішати треба, — затявся Альоша. — Взяти, взяти, всіх до одного взяти!» Офіцерові стало гидко, і він сухо відказав, що то, зрештою, його справа — кого заарештовувати. А футболісти нам ще знадобляться, додав він.
Так, футболісти їм знадобились.
І досі Максимов пам'ятає сухий запах борошна. Всі хлопці з їхньої команди, що залишилися в Києві, пішли працювати на хлібозавод. Хоч і важка праця — тягати лантухи з ваговозів у підвал, та все ж можна було і красти трохи борошна, підгодувати сім'ю та й собі збовтати якусь там затірку. Тепер уже мало хто пізнавав на вулиці Максимова — у засмальцьованому ватянику, з сумкою від протигаза через плече, завше запилюжений борошном, він, постарілий, злився з містом, з такими ж, як і він, тінями, що темними зимовими світанками сунули на роботу. Та не забули Макара люди. І на заводі під час перерви коло футболістів купчились пекарі, все згадували колишні матчі, жадібно випитували подробиці про славнозвісних гравців; і в місті підходили до Максимова якісь хлопчаки, питали, чи гратиме Максимов, чи, взагалі, буде в місті футбол?
