Наступного дня, нашвидку впоравшися з невідкладними справами, Костюк вийшов із головного корпусу клініки — триповерхового будинку невиразної, скоріше заводської архітектури, що стояв поміж ампірних особняків колишньої земської лікарні; а що попередники Костюкові, які їздили сюди на прольотках і лікували хворих каломеллю та кровопусканнями, були люди з практичними навичками і не без гумору, то лікарню вмістили вони поруч із кладовищем, де церква стояла маленька, а зараз майже зовсім зруйнована. Бо вона й не була потрібна: на кладовище кілька років тому наклали вето — отой визначений законом та інструкціями «цвинтарний термін», згідно з яким упродовж двадцяти років землі ці, куди покладено не одне покоління киян, не можна було чіпати з тим, щоб очистити цей чорнозем, аби згодом, коли стануться неминучі біохімічні процеси перетворення живої плоті на мертві мінерали й коли біль живих вгамується, можна було б зрівняти цю місцевість і влаштувати на ній радіснішу установу — парк культури й відпочинку або, наприклад, трикотажну фабрику. Так що тепер скорботна духова музика — головним чином марші Шопена — не краяла душу хворим і не відвертала їхню увагу від лікувального процесу. Земські економісти обгородили лікарню й кладовище однією огорожею, з'єднавши ці принципово різні заклади капітальним залізним плетивом, тепер уже іржавим і повиламуваним у різних місцях для зручності хворих, аби легше їм було виходити на схили гори.

Стояв той лютневий день, коли прокидаються старі надії та народжуються нові ілюзії: коли небо тепле і ясне, коли сонце стає всевладним, коли йде навальний процес танення снігів — у сяйві, блиску й зламах бурульок, у синіх відсвітах високих венеційських вікон. Це той єдиний день, коли люди вірять у весну, бо потім край їхній вірі кладуть люті заметілі, брудний і мерзлякуватий березень; і вже несила чекати весну, і людина переймається байдужістю до свинцевої гри циклонів.

Костюк пройшов тільки зо три десятки метрів по подвір'ю, а мовчки вилаявся, бо побачив, як біля кухні з машини виносили хліб, і як буханець хліба впав у воду, і як ліниво підняв його експедитор і кинув у велику плетену корзину. Костюк підійшов, узяв мокрий хліб, ніби хотів зважити на долоні, і, не кажучи ні слова, поклав його назад у машину, на дерев'яну порожню полицю. Запах хліба, що йшов із будки машини, був такий гірко-приємний, навіював такі далекі спогади, що Костюк замислено постояв коло фургона, чим немало здивував експедитора, і водія машини, і санітарок, яким доводилось весь день щось носити: або їжу в алюмінієвих бачках, або померлих — у морг, вузькою стежкою, де й посковзнутися неважко, й треба ноші ставити на сніг, відпочивати; або носили ці літні жінки якісь незрозумілі їм папірці з одного відділення в друге.

Костюк нарешті вийшов за огорожу, автоматично відзначивши, що знову в'їзні брами клініки одчинені гостинно, хоч вивозь звідти весь операційний блок; скільки вже казали вахтерам, щоб зачиняли ворота, але не слухали, кляті душі. Всі ці дрібнички, хоч як це дивно, не зіпсували Костюкові настрою, а проминули десь поза його свідомістю, на нижніх поверхах кори.

Білі пухнасті подушки, що вчора урочисто лежали на бочках із-під бензину, стали пласкими змокрілими коржами; Костюк подумав, що завтра, коли вдарить мороз і все враз затвердіє, буде багато травм і струсів мозку. Але й про ці сумні речі він подумав автоматично, а насправді щось незрівнянно важливіше займало його думки. У легкому повітрі всі звуки лунали здалеку без викривлень, первісно чисті: сирени електричок, цвірінчання горобців на автобусній зупинці, де співробітники клініки, з нудьги, чекаючи автобус, кидали в сніг хлібні кришки, і ревіння самоскидів, які на другій передачі ледве долали «військово-грузинську дорогу», як звали в лікарні звивистий, забрукований недбало відрізок шосе, що петляв по горі. Костюк повернув праворуч, туди, де розкинувся дубовий Інженерний гай, закладений ще в 1872 році, пройшов кілька кроків повз огорожу лікарні й злодійкувато озирнувся. Нікого не було поблизу, він був сам. Тоді Костюк вскочив у кабіну телефону-автомата, намацав дві копійки, що їх тримав напоготові в лівій кишені, й глянув на телефонний номер, виписаний олівцем на зім'ятому клаптику газетного паперу.

Після кількох гудків щось усередині автомата механічно брязнуло, і байдужий голос відповів:

— Редакція.

— Прошу Валентину Миколаївну, — сказав Костюк пересохлим голосом, мабуть, дуже хрипким, бо на другому кінці лінії не зрозуміли:

— Кого-кого?

— Валентину Миколаївну.

— Зараз.

Трубку поклали. Чути було, як у далекому приміщенні стукоче друкарська машинка. Світло заломлювалось у гранях скляної телефонної будки, яка дивним острівцем цивілізованого життя стояла тут, у снігах, серед дубів, застиглих у могутньому спокої над урвищем. Під горою в яру лежала колишня околиця Києва, що опинилася майже в центрі міста — жменя стареньких одноповерхових будиночків, сарайчиків, сулії з вишневими та смородинними наливками на підвіконнях, небесно-блакитні голубники та саморобні душеві кабіни у садках, збиті з дощок.

— Слухаю вас.

Не знав, що сказати, й не розумів — навіщо прийшов сюди, в цей сяючий лютневий гай, яка сила змусила його потай дзвонити в невідому редакцію жінці, з якою випадково познайомився, і він ненавидів себе, бо йому відомо було, як такі дзвінки заплутують життя і як швидко після таких розмов вивітрюється почуття власної незалежності; сам, тільки сам, відповідай сам за себе; не вплутуй нікого більше в своє життя; будь таким, як у клініці: холодним і віддаленим від усіх тою незримою межею, через яку ніхто не наважується переступити — літами, званням, посадою і ще чимось ввічливо-твердим, непроникним і відстороненим, що зветься авторитетом.

— Я слухаю, — повторила Валентина.

— Добрий день, — сказав. — Це я.

— Андрій Петрович? — втішено й швидко спитала вона, й він від хвилювання переклав слухавку з руки в руку.

— Я сьогодні проводив сеанс передачі думок на відстані, — мовив він. — З десятої години ранку. Ви нічого не відчули?

— Відчула, — сказала вона, й він із голосу зрозумів, що вона всміхається — так, як учора на привокзальному майдані. — Я теж думала.

— Справді? — зрадів.

— Так.

— Я хочу вас бачити.

— Коли? — спитала вона.

— Негайно. Зараз.

Трубка змовкла.

Крізь щільно зачинені двері телефонної будки не долинав повів вітру й нечутним було бляшане жеботіння брунатного торішнього листя на дубах-нелинях. На порожній дорозі, що вела з яру, з'явився якийсь чолов'яга. Він ішов повільно, важко переставляючи ноги у високих валянках, взутих у калоші. На ньому був добротний чорний кожух, солдатська зимова шапка, зав'язана поворозками на підборідді; в одній руці незнайомий ніс маленьку валізку — таку, з якими ходять телевізійні техніки чи слюсарі, в другій руці він тримав ковіньку.

Цією дорогою мало хто ходив, бо надто крутим був тут підйом. Цією дорогою користувалися лише йдучи додому, з клініки, вниз. У тиші пролунав голос Валентини:

— Приїздіте на площу Ленінського комсомолу. Я чекатиму вас коло редакції.

Він одразу почепив слухавку, нічого більше не сказавши.

Чолов'яга з маленькою чорною валізкою терпляче чекав Костюка (а може, відпочивав?) при дорозі. Сіре обличчя (нестача кисню в такий день, коли повітря, здається, насичене киснем, як добре газована вода), глибокі носогубні зморшки, ретельно, до синяви, виголені щоки й живі очі, хоча верхніх повік уже торкнулись набряки. Йому було років із п'ятдесят.

— Скажіть, де тут больниця?

Чолов'яга квапливо поставив валізку в мокрий сніг, а сам із-за пазухи вийняв кілька зім'ятих папірців, один обережно розгорнув і подав Костюкові.

«На дослідження у відділення грудної хірургії направляється хворий Курінний Максим Якович».

— Тут недалеко. Ліворуч од воріт. А чому автобусом не їхали?