— З ним дуже важко, — мовив майор. — Він нас не слухає, все робить по-своєму. Може, викликати Петрова з Москви?

Майзель підвів голову, примружився.

— Не плачте, майоре, — сказав він. — Гадаєте, Ларрею було легше з Наполеоном? А Петрова не треба турбувати. Можете повірити нам. Ми теж дещо в цьому розуміємо. Це банальний випадок. Усе буде гаразд. Побачите.

Костюку дали історію хвороби. В графі, де записують прізвище, ім'я та по батькові, нічого не стояло. Хворий 54 років, чоловічої статі, зріст 172 см, вага тіла 80 кг. Страждає на атеросклероз коронарних судин, гіпертонічну хворобу ІІІ ст., ангіохоліт, радикулоневрит. Приступ загрудинних болів, що не знімаються валідолом і амілнітратом. Лейкоцитоз 24 100, РОЕ 8 мм на годину. Кров'яний тиск 160/90. На ЕКГ негативні Т₂,₃ під час вдиху в aVF. Поява зубця Q в двох відведеннях із підвищенням сегмента ST. Діагноз: інфаркт міокарда задньої стінки серця.

Костюк уважно вивчив купу стрічок, на яких самописцем було викреслено електричну активність серця, його голос, крик про допомогу: горизонтальна лінія паузи й вертикальний сплеск пульсації; імпульси ледве долають зону крововиливу, вони доходять до апарата в спотвореному; викривленому вигляді; це ієрогліфи XX століття, мова сердець, тексти, написані серцями, почерк сердець: упевнений, рівний, твердий чи тремтливий, хворобливі каракулі серця. Варто було б видати антологію сердець XX століття: серце людини, його електричні потенціали, бурі й штилі; голоси різних сердець у різні хвилини життя, легкі каліграфічні лінії молодих сердець і важке, нерівне калатання сердець старих, малюнок їхнього згасання.

Костюку дали халат — справжній «професорський», аж цупкий від крохмалю, й провели в палату. Костюк подумки назвав хворого «Конструктором». Треба було якось назвати цю невідому людину, — адже не можна було звертатись до Когось, думати про Когось, ставити діагноз Комусь. Кожна людина має свій шифр. Шифром Курінного було слово «Селянин». Максимов був «Футболістом». Дахно був «Шофером». Рязанцев — «Геростратом». Цей невідомий був для Костюка «Конструктором». У палаті стояло одне ліжко. Коло хворого сиділа медсестра — гарненька дівчина з кокетливо пов'язаною хусткою. В своїй клініці Костюк не дозволяв медсестрам ходити отак. Побачивши Костюка, вона вийшла з палати.

У Конструктора було загоріле обличчя й сиве, зовсім біле волосся. «Рано посивів», — подумав Костюк. Темними уважними очима Конструктор стежив за Костюком. Він нагадав Костюкові старого альпініста — таких він бачив у Боксані. Обвітрене обличчя немовби свідчило про міцне здоров'я цієї людини. Це фасад. «Не звертай уваги на фасад», — сказав сам собі Костюк.

— Як себе почуваєте? — спитав Костюк.

— Тепер краще. Значно краще. Відпустило. Це що — інфаркт?

— Щось схоже, — сказав Костюк.

— Спасибі за правду. Бо всі вони, — він кивнув головою в бік дверей, — брехуни. Я знаю, що це інфаркт. Ніколи не думав, що серце може так боліти. Неймовірно боліти.

— У таких випадках ми даємо хворим наркоз. Щоб запобігти шоку.

— Ну й що тепер? — спитав Конструктор.

— Треба вилежати. Ніяких навантажень. Думати про щось гарне. Про весну.

— А потім — паличка в руку, три кроки — й зупинка, ні закурити, ні випити… Так?

— Звичайно.

— Але це кінець, — переконано сказав Конструктор. — Я так не витримаю.

— Чому? — здивувався Костюк. — А інтелектуальне життя?

— Ні, це кінець. Навіщо мені мозок без тіла. Що я його — до скриньки сховаю? Чи заспиртую? Коли я вранці не зроблю доброї зарядки з гантелями, мозок не працює. Ви на лижах ходите?

— Інколи.

— Хіба можна без цього жити? Треба жити на повну котушку. Підвищувати коефіцієнт корисної дії життя. Інакше краще не жити. Я лежу тут і мені подобається ця молода медсестра. Я дивлюсь на неї як мужчина. А вона пробачте, під мене судно підставляє. Якийсь абсурд.

— Те, що ви на неї так дивитесь, — добра ознака, — засміявся Костюк. — Ви швидко одужаєте.

— Але що я робитиму без тіла? А мені ще треба пожити. Мінімум два роки. Максимум п'ять. Більшого я не вимагаю. Ви можете мені гарантувати два роки? — Я ніколи нікому нічого не гарантую. Медицина привчила мене до обережності. Але з вами, думаю, буде все гаразд. Ще походите на лижах.

— Між іншим, — сказав Конструктор, — це я попросив, щоб вас викликали. Я вам вірю. Читав ваші статті. Чув про вас. Це правда, що ви готуєтесь до пересадки серця?

— Правда.

— Ну і як?

— Ви запускаєте людей на невипробуваних ракетах?

— Ні.

— А ми весь час тільки тим і займаємось.

— Я чув, що пересадки роблять таким, як я. Інфарктникам.

— Ні, — сказав Костюк. — Ми робитимемо трансплантації тільки в рідкісних, виняткових випадках. Смертникам. У вас все буде добре. Але я можу тільки пошкодувати, що ви не лежите в моїй клініці.

— Це чому?

— Я у вас виклянчив би все, що мені потрібно. Барокамеру для операцій під кисневим тиском, електронне обладнання, полівінілові бокси, всякі залізячки. Уявляю ваші можливості.

— Ви, я бачу, мужичок хазяйновитий, — сказав Конструктор. — Часу дарма не гаєте. Ну що ж, так і треба. Передайте список моєму помічникові. Може, чимось допоможемо.

Костюк підвівся, поклав свою руку на руку Конструктора.

— Радий був з вами познайомитись. Хоч і не дуже щасливі обставини…

— Гарне знайомство, — сказав, іронічно глянувши на Костюка, Конструктор. — Познайомилися з людиною, прізвища якої не знаєте. Нічого не знаєте. Познайомилися з людиною-невидимкою.

Він широко всміхнувся, і щось дитинне й світле майнуло в цьому усміху. Костюк намагався запам'ятати на все життя його обличчя.

— Скажіть, професоре, відверто: ви б погодились жити так, у повній анонімності? Десять, двадцять років — ніхто вас не знає, не здогадується навіть, який ви на вигляд — товстий, худий, вусатий? А потім, одного прекрасного дня, ваш прах кладуть у Кремлівську стіну й ви стаєте дуже популярною особою. Погодилися б?

— Так, — не задумуючись, мовив Костюк. — Що людині треба? Займатися улюбленим ділом. Ви це маєте. У вас є колектив, є всі можливості реалізувати свої ідеї. Про такі умови може мріяти кожний вчений. А популярність? Для футболістів і кінозірок.

— Ви просто не були в моїй шкурі, — сказав Конструктор. — Так треба, але це не просто, повірте. Спасибі вам.

— Видужуйте. Все буде гаразд, — сказав Костюк і пішов із палати.

Він продиктував свій висновок, який збігся з висновком Майзеля.

Починало сутеніти, коли Костюк приїхав додому. Не запалюючи світла, пройшов до свого кабінету. Сів на диван, закурив. Так просидів із півгодини, заплющивши очі. Потім увімкнув світло й сів читати свіже число американського «The Journal of Thoracic and Cardiovascular Surgery».

З самого ранку лікар Богучарова порадувала Костюка скандальною новиною з жахливими подробицями: завідувач лабораторії медичної кібернетики Б. М. Голуб утік із Києва разом із своєю лаборанткою, молодшою від нього на цілих тринадцять років! Весілля в Палаці одруження було зірване, мати тої лаборантки зомліла, згодом прибігла в лабораторію скаржитись на Голуба, побігла до голови місцевкому, але той сказав, що питаннями стосунків між чоловіком і жінкою, в яких (стосунках) немає елементу аморалізму, місцевком не цікавиться; начебто потім, довідавшися, хто такий Голуб і яку зарплатню він отримує, мати трохи заспокоїлась і сказала, що все, що бог робить — все на краще, що їй цей інженер, правду кажучи, не дуже подобався, несерйозне враження справляв. Тут же Костюкові подали лист від Голуба. Зворотної адреси не було. Костюк подивився на штемпель: лист було відправлено з Умані. Костюк знав, що в Голуба є родичі в Умані.

Він розірвав конверт і прочитав листа:

«Шановний Андрію Петровичу!