— Ти сприймаєш усе надто емоційно, — сказав Костюк. — Це неприємно, згода. Особливо для матері такої дитини. Але це необхідно для суспільства. Інакше весь цей складний механізм буде засмічено людським піском, нездатним ні до чого. Він не зможе працювати. Якби я мав змогу, я повиганяв би всіх нероб зі своєї клініки. Хай би двірниками працювали. Замість посередніх лікарів набрав би путніх санітарок.

— Не будь жорстоким, — поцілувала його Валентина. — Ти сильний, а сильні люди повинні бути добрими.

— Добрими, добрими! Весь час тільки й чую це слово. Сьогодні я добрий для якогось нероби, який нічого не знає, не читає, скальпеля в руках не вміє тримати, а завтра з його ласки помре людина. І хто буде в цьому винен? Я зі своєю добротою.

Радіо заграло мелодію популярного колись німецького шлягера «Лілі Марлен». Він згадав мішані, німецькі й українські слова, що їх співали на цю мелодію під час окупації: «Ich тебе чекала, warum ти не прийшов? — Ти не такая Frau, тому що wasser йшов». Пісня-покруч, плакати-покручі, на яких червонопикий мордань у вишиваній сорочці тримав у руках снаряд зі свастикою з таким щасливим виглядом, наче це не снаряд, а півлітра, й підпис закликав: «Зупинимо більшовицьку навалу»; гроші-покручі, й люди-покручі, як-от майор Софронов або та жінка, котра торгувала золотом у маленькому комісійному магазинчику на вулиці Саксаганського недалеко від Кузнечної. Костюк запам'ятав її щучу посмішку — він продавав їй золотий батьків годинник. Після війни він кілька разів зустрічав ту жінку на вулиці. Цікаво, подумав він: чи можна було б за допомогою певних тестів, як твердить це Голуб, заздалегідь, ще перед війною, передбачити поведінку всіх цих людей під час окупації.— Галки Зайончковської, отого футболіста, що лежить у сьомій палаті, Софронова і тої гендлярки золотом? І його самого, Костюка?

Ось що головне, зрозумів він: оцінка моральних якостей людини, а не її професійної придатності. Це теж поділ, але на зовсім інші категорії. Треба буде сказати про це Голубу. Він подумав, що треба буде якось м'якше поговорити з Боженою, не гиркати на неї: хірург вона поганенький, але самовідданості в ній багато. Така ніколи не пішла б торгувати золотом розстріляних людей. Є люди, яким не можна зробити трансплантацію совісті.

— У тебе міцні ноги, — сказала Валентина, поклавши долоню на його стегно.

— Так, — погодився він. — Руки слабкі. А ноги нічого. Я займався легкою атлетикою. Сотку бігав перед війною за одинадцять і вісім. Був у збірній медінституту. І стрибав у довжину. Шість сімнадцять. Двадцять другого, на відкритті Центрального стадіону, я мав іти з командою «Здоров'я». Вранці прийшли ми на тренування, на стадіон «Темп». Коло Полтавської, знаєш?

— Ні.

— Бігали, ранок такий теплий. Кость Майзель нас фотографував. Видали нам на парад нову форму. Йдемо додому, а на Полтавській народ натовпами коло будинків стоїть. Війна, кажуть.

— А де ти закінчив війну?

— В Берліні. У сорок третьому, як наші прийшли в Київ, мене одразу мобілізували. Повернули звання — і в ХППГ. Хірургічний похідно-польовий госпіталь. Ординатор.

— А в Києві що ти робив?

— Галка Зайончковська влаштувала мене в земельну управу. Якісь папірці переписували. Абсолютна липа. Але в аусвайсі моя посада звучала грізно: рехнунгсфюрер. А в грудні сорок другого вона мене переправила в ліс, в Остерський район. До партизанів. Я відморозив ноги. Але нічого. Хлопці відтерли.

Він не сказав їй, що його міцні поморожені ноги колишнього легкоатлета болять, нестерпно болять під час операцій і що в нього підозрюють так званий облітеруючий ендартеріїт — те, що колись звалось окопною хворобою: болі в ногах, в кінчиках пальців, до змертвіння, до кульгавості. Не дуже бажана хвороба для хірурга, котрому доводиться стояти на ногах по шість-сім годин.

Вони поснули десь близько шостої години ранку, коли чорнота ночі почала розсмоктуватись, і вогонь у печі згас, і диктори та музиканти на далеких радіостанціях потомились і, мабуть, теж пішли спати. Вона заснула в нього на плечі, а він прислухався до її дихання, боячись поворушитись і потурбувати її. Потім вона повернулась до нього спиною, він пригорнувся до неї.

Спали недовго. Вже о дев'ятій годині яскраве сонячне світло розбудило їх. Кімната святково виблискувала: нічого в ній не залишилось від учорашньої денної похмурості. Вони хутенько поснідали, — Валентина підсмажила на газовій плитці яєчню з ковбасою, — випили каву й пішли прогулятись. Вони подалися в кінець вулиці, проминули меблеву фабрику й зійшли на пагорб; звідси відкривалась панорама Ірпінської заплави: широке снігове поле, навскіс прооране річищем Ірпеня, вдалині — буро-зелене пасмо лісу. По далекому насипу котились електрички, й голоси в них були по-весняному дзвінкі. Спустилися в долину. Сніжний наст був твердий, скрижанілий. Їх охопило відчуття відстані, яку треба подолати, — пряма путь від одних пагорбів до других через рівне біле поле, яким повинні пройти дві маленькі постаті серед сонячного сяйва та різкого вітру, що посвистує в дротах високовольтної електролінії. Вони були самі на всій широчезній заплаві, й це сповнило їх радістю. Перейшли по містку на той бік річки: снігу на містку не було, дошки — притрушені сіном. Вони помилувалися замерзлим Ірпенем; під полірованою поверхнею криги видно було глибокі місця: там концентрувалась темрява. Нарешті вони наблизились до лісу й зійшли на пагорб. То був мішаний ліс. Він починався з беріз і дубків, а потім з'являлись високі сосни — літніми масивами зелені купчились вони серед голих, немовби вифарбованих вапном беріз. Через узлісся пробігала лінія окопів, що збереглися ще з часів війни.

«Тут прекрасні вогняні позиції», — подумав Костюк. Згадав Донець… Якщо, звичайно, по них не гатила б важка артилерія. Вони заглибилися в ліс, де подув вітру не відчувався й було майже тепло. Костюк побачив ярок, порослий дрібними кущами. Тут би він розташував медпункт.

Мовчки ходили по лісу, навпростець, не шукаючи стежок. Сніг підломлювався під ними великими скибами — здавалось, вони йдуть по тонкому склу. Іноді провалювались по коліно, а часами сніговий пласт репався, але витримував тягар їхніх тіл. Це було їхнє прощання зі снігом, з зимою. З найкращою зимою в їхньому житті. Покружлявши по лісу, вони знайшли стару лижню і пішли по ній у напрямку заплави. Іртиські ліси, що лежали за тим, протилежним берегом, з якого вони прийшли, були темно-сині; небо над ними світилося сизими й світло-зеленкуватими смугами. Кордони заплави розсунулись, наче це поле чекало якоїсь великої битви. Та не крові чекало воно, а тепла, відлиги, очищення, народження трав…

Вони помітили чорну «Волгу», що стояла коло їхнього будинку. Валентина подивилась на Костюка. Прискорили крок і через кілька хвилин наблизились до своєї хвіртки. Коло веранди походжала незнайома молода людина в пижиковій шапці.

— Професор Костюк? — у цієї людини було грубувате обличчя й по-татарськи скошені очі. Поводився приїжджий дуже чемно. — Пробачте, що вас потурбували. Я хочу сказати вам кілька слів.

Валентина подалася в дім, лишивши їх на дворі.

— Ми просимо вас проконсультувати одного хворого. Він приїхав у Київ на кілька днів і раптово захворів. Товариш Стоянов особисто просив.

— Хто він такий, цей хворий?

— Він має відношення до космосу. Більше я нічого не можу сказати.

— Зараз поїдемо…

Костюк зайшов у кімнату. Валентина зажурено сиділа коло столу й вивчала два годинники, що лежали на її долоні: свій, «Полёт» і його, «Октавія».

— Пробач… Невідкладна справа. Вибач за те, що я дав адресу Миколі Івановичу, заступнику. В нашій клініці такий закон. Думав — усе буде спокійно. Пробач. Ти поїдеш зі мною?

— Ні, — похитала вона головою. — Я поїду ввечері. Ти подзвониш?

— Звичайно. Поцілуй мене. І не сердься.

Костюк узяв годинник, надягнув на руку.

Він сів у «Волгу», й машина рушила. Костюк мовчав, і за весь час, що вони їхали, ні шофер, ні людина в пижиковій шапці теж не вимовили й слова. В Києві снігу не було, тому місто мало сірий і холодний вигляд, незважаючи на яскраве сонце. Нарешті місто залишилось позаду. Знову почалися сосни. Костюк подивився на годинник: вони їхали майже годину. Нарешті машина під'їхала до будинку, облицьованого світлою керамічною плиткою. Костюка провели в кабінет начальника лікарні, де панувала тиша. Всі звуки поглинав розстелений на підлозі пухнастий килим. У кабінеті, крім начальника лікарні, був професор Майзель, котрий саме диктував свій висновок, двоє професорів-терапевтів, яких Костюк знав мало, й ще троє осіб, зовсім йому незнайомих, а серед них майор медичної служби.