— Для мене тридцять третій рік — як мезозойська ера, — сказав Голуб.

— Так, — зітхнула Софія Абрамівна. — Ми одружилися з чоловіком у мезозойську еру. До побачення, Борю.

Тридцять третій рік, Харків, худі люди на майдані Тевелєва, паровози, старі вагони, окріп на вокзалах, атомна бомба, подумав Боря. Неймовірне зчеплення неймовірних обставин породжує неймовірні наслідки, до яких моментально звикає людство, вважаючи їх чимось банальним та буденним. Може, й цей рік хтось згадуватиме в XXI столітті — нашу підготовку до трансплантації, наші розмови, наші розваги. І комусь здаватимемось ми цнотливими ідеалістами, старомодними мрійниками. Не вірю я в те, що вони чимось відрізнялись від нас, що не любили випити й потріпатися, що це були зовсім інші люди.

Щось неспокійне спало на думку Голубу. Спочатку не міг зрозуміти — що? Чому його огорнув неспокій? Потім згадав: його запросив до себе Майзель. Після засідання дав Борисові адресу й пояснив, як до нього добиратись. Він прочитав «Новий канон» Бориса Миколайовича Голуба й хотів поговорити з автором. Майзель був першим читачем Бориного твору. Голуб обрав для цієї мети Майзеля, пам'ятаючи його блискучі лекції, його любов до літератури, його знання історії медицини: недарма професор Майзель був обраний головою обласного товариства істориків медицини. Боря навіть Костюку не дав почитати «Новий канон». Усе обіцяв, та не дав.

Голуб пішов у молочну — купити щось на вечерю, бо мама нездужала.

Ваня Дахно зважився на операцію.

Це був його останній шанс вижити. Чіпка сила життя не раз рятувала його від неминучої загибелі — поповзом, із перебитими руками вибрався він із-під уламків літака, коли розбились вони в Югославії, сідаючи на невеличку галявинку в горах: повз, як їхній домашній пес Сірко, якого возом переїхало, ковтав кров, що юшіла з розбитого носа, матюкався й повз. Руки тяглися за ним, непотрібні, мовби водою налляті, сили навіть не вистачало розстебнути ширіньку, й він мочився під себе, комбінезон весь промок, а він повз, б'ючись лицем об каміння, завиваючи від болю і страху, повз доти, поки його знайшли партизани. А що любив брехати, то ніколи потім не розказував правду, як було насправжки, а говорив, що був він льотчиком-випробувачем перших реактивних літаків, що бачив він німецькі реактивні «месершміти-262» та англійські «глостер-метеори», і що розбився він, виконуючи фігури вищого пілотажу, й що до нього підійшов сам маршал авіації, подарував іменний золотий годинник, тільки вкрали в нього потім цей годинник. А коли їздив він на фургоні — перевозив овочі з Молдавії, його фургон перекинувся десь під Уманню, там, де автострада — мов величезна гойдалка то вгору повзе, то стрімко спадає вниз; щастя, що намело снігу й фургон звалився в намет, догори колесами, — й Ваня виліз через розбите вітрове, скло, й коли загорівся мотор, він накривав полум'я тілогрійкою, обпік руки, обличчя; він розповідав згодом, що був автомобільним гонщиком і хотів установити світовий рекорд швидкості, що мав він машину з турбореактивним двигуном, яка зупинялася за допомогою парашута, й що одного разу парашут не витримав, розірвався на дрібні нейлонові шматки, а машина впала в море. Чому в море? Тому, що в Дахновій уяві гонки завжди відбуваються на асфальтованих автострадах на березі моря, серед пальм та гарних смаглявих жінок у білих вузьких штанях, як у кінофільмі «Великий приз».

Все, що робив він сам, і все, що робилось навколо нього, ввижалось йому нецікавим, безбарвним, не гідним того, щоб про нього розповідали. Жила з ним старенька мати, яку паралізувало, — і вже два роки вона нерухомо лежала, і якби не Ваня, то вмерла б: він перевертав її, масажував спину, виносив із-під неї судно, стежив, щоб не утворювались пролежні, мив її старече тіло, й нікому ніколи про це не говорив, соромився. Натомість по пивних заливав своїм дружкам, як рятував дітей, коли тонув корабель коло Батумі, — ніби виловлював їх дюжинами, витягав за шкірки на берег, і що мали йому дати медаль за врятування потопельників, та він зі скромності нікому не сказав свого прізвища; а насправді — плавати він не вмів і в Батумі ніколи не був.

Після аварії Ваня вже не залишився шофером, а пішов у слюсарі в таксомоторний парк і швидко став найліпшим рихтувальником: як хто поб'є «Волгу», погне крила чи дверцята, то одразу біжить до Вані. Здоров був, Ваню, ось тобі півлітра, — кланяється, ще й шапочку скидає. Ваня трохи покомизиться для годиться, скаже, що є невідкладна робота, та потім бере струмент і починає чаклувати. А було в нього добре причандалля для рихтовки: повно всяких дерев'яних кілочків, брусків усякої конфігурації та спеціальний розширювач, за допомогою якого можна було повільно витискувати вм'яту бляху, повертаючи машині її нормальний вигляд. Не скаржився на нестачу грошей Ваня Дахно, бо таксисти, особливо взимку, розбивались на київських слизьких горбах, і до нього шикувались черги; і щоб здобути його прихильність, кожен намагався всунути йому півлітру чи троячку. За рік назбирувалась чималенька батарея отих півлітрів. Ваня хлопець був компанійський — після роботи з дружками йшли в скляний павільйончик «Зустрічі» й розпивали оті «небесні дари», як звав їх Ваня. Ще веселішим ставав, оповідав дружкам різні героїчні пригоди зі свого життя-буття — як особисто потис йому руку маршал Тіто, як нагородив його золотою зброєю (він поміняв її на мотоцикла), як подарував йому американський льотчик п'ять доларів, і що тепер він може піти в магазин «Каштан» і за ці долари купити собі щось — чи шапку хутряну, чи хустку красиву своїй Надії, чи шерстяний костюмчик Славкові. Хвалився, який влучний стрілець він — ніби коли стояла їхня частина під Бобруйськом, подався він на стадіон, де грали хлопці з його полку, й коли м'яч злітав високо над полем, стріляв із гвинтівки Ваня — й м'яч шкіряною ганчіркою щоразу плюхався на траву; ніби четверо м'ячів забив Ваня під час того матчу і виграв акордеон, бо програв йому заклад старшина Матеюк. Добре причмелений, повертався, похитуючись, додому, і коли згадував свою Надію, серце його хололо, і він повторював одне й те саме: «Ой буде ж мені, буде… Ой буде ж мені, буде…» Потім люто стискав кулаки й вигукував: «Але ж і їй, заразі, буде!» Бились вони з Надькою, потім мирились. Але одного дня, коли повертався з пивної, відчув Ваня смертну тугу, лячно йому стало, мовби виповзав знову він із-під уламків літака. Лячно йому стало і вмирати не хотів, ой, як не хотів умирати, і з того дня як відрізав — не пив більше горілки, дивний якийсь став. То слабшало й руйнувалось його серце, і вже побачив перед собою Ваня чорну ніч, а не хотів іти в ту ніч, пручався, хапався пальцями за землю, — аби тільки вижити. Вижити…

Вночі він заплакав. Рязанцев тихо посапував. Максимов важко перевертався, тільки Курінного не було чути. Не міг більше втекти Ваня Дахно з лікарні. Або зараз, або ніколи. Так сказали лікарі, й вони не жартували, і завтра йому треба було дати остаточну відповідь, Відповідь — то найстрашніше. Бо коли падав у літаку чи перевертався з фургоном, то ніхто його не питав — хоче він чи ні. Все відбувалось поза його бажанням, доля тоді штовхала Валю у чорний вир — крутись, хлопче, як хочеш. А зараз треба було самому сказати коротеньке слово: так чи ні.

Він плакав, бо йому ще хотілося пожити, потріпатися з хлопцями в гаражі, ще побачити нові машини — «Фіат» новий чи нову «Волгу»; як почнуть їх випускати сотнями тисяч, то буде йому роботи під саму зав'язку. Хотілося б Вані пожити ще довго-довго, побачити на власні очі, як Славко піде вчитись до політехнічного інституту, уздріти нові чудернацькі мотори — кажуть, будуть без циліндрів та карбюраторів, і ще хотілось Іванові дочекатись нової квартири — вже підходила його черга, обіцяли йому двокімнатну квартиру на Микільській Борщагівці. А як умре, то не дадуть квартири його Надії.

Він лежав, накрившись подушкою, щоб ніхто не почув, що він плаче, й коли на його спину хтось поклав руку, Дахно страшенно злякався, мовби морозом ошпарило гайну, і він хутко перевернувся на спину, вдивляючись у темряву.