— Даню, — сказав пошепки Голуб. — Ти уявляєш, скільки «кадилаків» можна купити?

— Нема ніякої гарантії, що дехто з західних лікарів не почне зловживати пересадкою, — сказав Стоянов.

— При чому тут ми? Ми ж не будемо зловживати, — кинув Костюк.

— Ми — безперечно ні, — глянув на Костюка Стоянов. — Але ви знаєте, що таке обиватель. Він подібний — і на Заході, і в нас. Що скаже обиватель, коли випливуть якісь темні справи, пов'язані з трансплантацією? Треба проводити операцію так, щоб виключити будь-яку можливість звинувачень у тому, що ми зробили щось незаконне. Тому я повністю підтримую пропозицію Нонни Михайлівни. Тільки об'єктивна, незацікавлена комісія має встановити момент смерті донора. Повна добровільність із боку того, хто йде на пересадку. Згода родичів на взяття серця в донора. Згода прокуратури на операцію. Суворе дотримання всіх формальностей. І головне — ретельна підготовка до самої операції. Підготовка післяопераційної палати. Трохи грошей вам підкинемо. Але небагато. Он бачите, що кажуть про вашу клініку? — він глянув на професора Полтавця. — Ну що ж, товариші. Ніяких запитань нема? Засідання оголошую закритим. Всі можуть іти, професора Костюка прошу залишитись.

Вони зосталися вдвох. Стоянов усміхнувся:

— Будете мене лаяти?

— Що ви, — заперечив Костюк. — Це максимум того, на що я сподівався. Я задоволений.

— Я хочу вам сказати, — повільно мовив Стоянов, — що даремно ви пригадали ту історію Майзелю й Грай-Городецькій.

Костюку стало незручно, бо він і сам уже шкодував, що зачепив минуле, про яке треба було або мовчати, або говорити не так і не в цьому кабінеті. Він подивився на білосніжні манжети й загорілі руки Стоянова. Той завжди одягався з вишуканою елегантністю — Костюкові це подобалось. Темно-синій костюм і темно-червона смугаста краватка. Коли в 1923 році в кімнату Стоянових почали стукати жандарми, вони з братом вискочили з другого поверху в сад. Дмитро був ще зовсім молодий. Брат гукнув йому, аби біг він у гори. Брат вискочив на вулицю, думаючи, що там він чкурне в якусь одчинену хвіртку, сховається, а потім теж подасться в гори. Але вузька вуличка була порожня, вимерла, й всі двері й хвіртка позачинювані. Мертва вуличка. З-за фіранок визирали налякані фізіономії. Ніхто не відчинив двері. Гримаючи чобітьми, бігли за Іваном жандарми. Й коли побачили, що він може втекти, бо ось-ось почнеться великий сад, а там і гори — зелені й безтурботні, як на рекламних проспектах, вони вистрелили йому в спину. А Дмитро Стоянов перейшов кордон і опинився в Радянському Союзі.

— Скажіть, — допитливо глянув Стоянов на Костюка, — як би ви подивились на те, якщо на базі вашої клініки було б організовано інститут трансплантації. Пересадка серця — це те, що лежить на поверхні. А сама проблема набагато ширша й складніша.

— Це не фантастика?

— Поки що так… Але… хто знає.

— Я б вважав, що мені здорово пощастило в житті.

— От і добре. Здається, все?

Костюку дуже близькою стала ця людина з пошрамованим обличчям. Він міцно потис руку Стоянову.

— Спасибі. Велике спасибі.

— Нема за що. Тільки не поспішайте. Сім разів відміряйте, а один — відріжте, — сказав Стоянов.

— Гаразд.

Весна, подумав Костюк, вийшовши на двір. Подзьобано краплями сніг під карнизами, і вже не сутеніє так швидко, з Дніпра повзуть тумани, й граніт урядових будинків на Печерську вкривається сірою росяною поволокою; тане зима, щось і в мені тане, подумав Костюк. Як там Валя?

За міністерським подвір'ям чекала вся його гвардія: Даня, Боря Голуб, Собінов та Софія Абрамівна. Костюку ще тепліше стало на серці.

— Ну що там? — спитав Микола Іванович. Він був певен, що в неофіційній розмові Стоянов висловиться проти проведення пересадки. Офіційно заборонити не зважився, а неофіційно…

— Все гаразд, — сказав Костюк. — Нам дають зелене світло. Ви були на швидкій допомозі?

— Ще ні.

— Тоді завтра ж зв'яжіться. Починаємо готуватись.

— Як вам подобається Майзель? Негідник. Статейками думає нас залякати, — сказав Даня, погладжуючи вуса. — Як я йому врізав?

— Ми з тобою ще поговоримо, — недобро мовив Костюк,

— Найпорядніша людина — Нечай, — сказав Голуб. — Чули, як від нього несло? По-моєму, це був французький коньяк «Наполеон-Курвуазье». Хотілося закусити. Але старий — хлопець що треба.

— Даремно ви так накинулись на Полтавця, — сказала Софія Абрамівна Костюку. — Він робив операцію братові мого чоловіка — блискуче. П'ять років — ніяких рецидивів.

— Він мене вигнав з екзамену по хірургії, — сказав Голуб. — А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.

— Так, — підтвердила Софія Абрамівна.

Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство — втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу — лазурового барокко; тихий янгол — охоронець міста — пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.

— Ну ти ж і сволоч, Даня, — сказав Костюк. — Не чекав від тебе.

— А що таке? — задерикувато спитав Мовчан. — Правильно я йому врізав.

— Пику тобі побити, — зовсім розсердився Костюк.

Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.

— Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що — хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?

— Чого ви надаєте значення якимось словам? — безтурботно сказав Даня.

— Вигнав би я тебе к бісу, — сказав Костюк. — Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?

— А де цей орган розташований?

— Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, — знаєш, як називається?

— Дипломат, — сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?

— Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.

— Пробачте, — буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, — подумав Даня. — Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».

— Може, підемо в «Дніпро»? — спитав примирливим тоном Данило. — Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.

— Я не піду, — сказав Костюк. — У мене діла. Бувай.

Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.

Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…

А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, — вони жили майже поруч.

— Знаєте, Борю, — оповідала Софія Абрамівна, — до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?

— Коли?

— В тридцять третьому році.

— Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…

— В тридцять третьому, — сказала Софія Абрамівна. — Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.

— Просто неймовірно, — мовив Голуб.

— Тоді важкий був рік, усі худі, молоді, веселі. Горілки не пили, тільки скромні бутерброди. Але ніхто про випивку не думав. То було покоління ідеалістів.