— Ендрю, — сказав Бойн. Він тепер тримав у руках блюдечко й чашку з кавою. — У нас щира й неофіційна розмова. Дозвольте мені поставити одне запитання. Може, незручно про це питати, але сподіваюсь, ви на мене не образитесь.

— Прошу.

«Невже він здогадався, про що я думаю», — подумав Костюк.

— Я не розумію, — вів далі Бойн. — Чому ви так гаєтеся з пересадками серця? Адже ваша країна завжди була однією з перших у космосі, в математиці, в генетиці, в експериментальній фізіології. Ви, росіяни, дивні люди…

— Ви помиляєтесь, Джоне, називаючи нас усіх росіянами, — обірвав його Костюк. — Я українець. В Ризі ви були в латиша Валдманіса. В Ташкенті, напевно, підете до узбека Мурадова. Ми всі — радянські люди. Час уже на Заході це зрозуміти й забути дореволюційну термінологію,

— Пробачте, Ендрю, — всміхнувся Бойн, — я не хотів вас образити. Ми на Заході справді користуємося спрощеними й стандартними уявленнями про вашу країну. Для нас вона вся від Сходу до Заходу однакового кольору: Russia. Отже, я веду далі: ви, радянські люди часто висуваєте нечувані геніальні ідеї. Ваш Деміхов першим почав робити феноменальні пересадки органів, але Барнард обійшов вас на півкорпуса вперед. Ваші психіатри у двадцятих роках висловили здогадку про передачу думок на відстані, але практичною розробкою цього питання займаються військово-морські сили Сполучених Штатів. Я користуюся стандартним визначенням, але справа тут, можливо, в таємничих властивостях слов'янської душі, так блискуче описаної Достоєвським…

— Облишмо Достоєвського літературознавцям. Ви поставили багато запитань одразу, Джоне, і на них існують різні відповіді. Є випадки, коли ми не поспішаємо. Не можемо поспішати. І правильно чинимо. І в цьому наша сила. Взяти хоча б пересадки серця. Хіба це гонки на стадіоні? Ми робитимемо пересадки. Я ось-ось маю зробити трансплантацію. Але ми не могли одразу зважитись на таку операцію на людині. В нашій країні, на відміну від Штатів, заборонені експерименти над людиною. А в інших випадках нашу повільність чудово пояснює таке слово: головотяпство.

Він не знав, як перекласти його по-англійськи. Сказав по-російськи: головотяпство.

— Гольовотяпствоу, — ледве подолав це слово Бойн.

— Де-не-де у нас іноді сидять дурні, що не розуміють, які величезні можливості відкриває наша соціальна система, — вів далі Костюк. — Дехто воліє мати замість наукового апарату апарат бюрократичний. Це наша давня хвороба. Першим її розпізнав Ленін. Він перший поставив діагноз і перший дав нам зброю проти цієї хвороби. І ми її подолаємо. Вам тоді буде дуже важко.

— Яка ж це зброя?

— Правда. Правда у великому й малому.

Поступово розмова зійшла на спеціальні теми, пов'язані з трансплантацією. Бойн витяг зі своєї сумки металічну касету з кіноплівкою й подарував Костюку. Це був вузькоплівковий кольоровий кінофільм про одну з трансплантацій, проведених Бойном.

Пізно ввечері Костюк відпровадив Бонна до готелю «Дніпро». Він любив ту годину, коли сутінки вже лягли на місто, а ліхтарі ще не позапалювалися і Хрещатик здавався темно-синьою долиною, дно якої прокреслювали червоні й білі вогні автомобілів. На Хрещатику було багатолюдно — майже так, як буває влітку, коли починається Велика Вечірня Гулянка.

— Неймовірне місто, — сказав Бойн, коли вони вже стояли коло входу до готелю. — По головній вулиці можна їхати зі швидкістю 40 миль на годину. В повітрі є кисень і відчуваються пахощі ріки. Ніхто нікого не грабує, не стріляє й не будує барикади. Ви живете в щасливому місті, Ендрю.

Кожен день тепер тягнувся для Максимова нескінченно довго. Все йото життя полягало в очікуванні, й він ждав, коли його повезуть в операційну. Це могло статися вранці, вдень чи вночі, сьогодні чи через місяць — залежно від того, коли в клініку привезуть донора. Максимов чуйно прислухався до всіх звуків навколишнього світу — до шуму автомобільних моторів на вулиці, до кроків і голосів у коридорі, до рипу дверей. Тепер Максимов був у палаті сам. Його ізолювали, боячись інфекції. Медсестри й лікарі заходили до нього тільки в масках. Максимов погано спав по ночах, хоч йому регулярно й давали седуксен: сон час од часу обламувався, наче тонка крига, якою тільки-но вкривається поверхня ріки; Максимов виринав зі сну, але не в ранкову ясність духу, а в болісну, повільну драговину тривоги: це була та довга нічна година, коли не витримують серця, коли вмирають люди й коли навіть найсильніші стають безпомічними, залишаючись на самоті з чимось безжальним і всеосяжним — з тим, що не має й не може мати людських вимірів: наодинці з собою й наодинці з нескінченністю матерії. Потім він, аби не втратити свідомість від думки про нескінченність, примушував себе зімкнути повіки, й перед ним знову й знову прокручувався знайомий сюжет: у хмарах, у півсні, у грізних передчуттях — стадіон, на якому має відбутися — що? матч життя чи матч смерті? І треба виграти цей матч, що б там не було — виграти. Це його останній матч у житті, а останні матчі треба вигравати, з поля не можна йти переможеним. Він сидів у роздягальні, поправляв гетри, натягував синю майку з восьмим номером, а потім ішов на поле. Інколи йшов сам, часом його вивозили на поле в каталці, як везуть хворих в операційну. Часом йому ввижалось, що на полі сніг по коліна, він сам на порожньому стадіоні, але треба грати, треба виграти, й він, задихаючись, бігає по тому снігу, провалюючись, падаючи, біжить за м'ячем, чуючи замість гомону трибун свист завірюхи. Інколи йому здавалось, що в нього немає ніг — нібито він виїжджає на поле на дерев'яному візку на чотирьох коліщатках, руками відштовхуючись від травника. Він один такий у команді, інші гравці — молоді й здорові, бігають за м'ячем, аж земля трясеться, а він тільки плутається в них під ногами. Аж ось м'яч потрапляє до нього, і поблизу нікого нема, а попереду — ворота. Він нервує, метушиться, підштовхує м'яч візком — швидше, швидше, це його єдиний шанс забити гол, швидше, поки не наздогнали захисники. Та чи забив він той м'яч у ворота — так і не знає… Часами той стадіон — як концтабір: оточений колючкою й освітлений прожекторами; лежать на тому стадіоні тисячі м'ячів — новенькі, з людської шкіри; і кожен удар по такому м'ячу — це удар по людині, по її живому тілу, по незахищених місцях, це удар по самому собі; а табірний гучномовець хрипить: грайте, паршиві свині! Грайте! Ви хотіли грати — тож грайте! Лише зрідка він вибігав на поле, заросле білими ромашками, кожна квітка — з золотою серцевинкою, від якої, як від сонця, біжать навсібіч сліпучі пелюстки-промені; поле, по якому несила ганяти м'яч, бо можна зім'яти квіти. Поле для кохання, не для футболу.

Чому я так хочу жити, питав він самого себе. Чому я так чіпляюсь за життя? Хіба я знаю, чому… Я нічого не відкрию, не встановлю жодного рекорду, не народжу дітей, не напишу навіть поганенької книги про футбол, команда, яку я тренував, не стане чемпіоном країни, але я хочу жити! Не хочу бути каменем, травою, землею, іржавою огорожею, птахом, не хочу ні пекла, ні раю — хочу бути людиною. Поганою, зі слабим серцем, з чужим серцем, але людиною. Не хочу відмовлятись від життя, від усього людського. Той, хто відмовляється від цього, той боягуз. Хочу дожити до осені, коли починаються найцікавіші матчі, хочу взнати, хто стане чемпіоном країни, хочу дожити до нової зими, пройтись по снігу і потім, удома, роздягнувшись, хочу відчути запах морозу, що йде від пальта. І я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. Я дочекаюся свого серця. Або помру. Ні, дочекаюсь. Адже врешті-решт донора привезуть.

Слово донор було для нього порожньою абстракцією. Він не міг надати цьому поняттю ніяких людських рис — так, як не міг уявити тих, чию кров йому переливали, хоч їхні прізвища стояли на ампулі. Слово донор означало для нього щось далеке, механічне, неживе, майже неіснуюче. Максимов, котрий задихався при найменшому русі в ліжку, мріяв про нове серце. Це була мрія без усяких рожевих прикрас, без зайвих вигадок, мрія конкретна й проста, як ліжко, тумбочка, стілець, як навушники й світло-сіра фарба панелей — як все, що оточувало Максимова: ось відчиняться двері й увійде…