Костюк відчув, що ніщо не зникне, що він не втратить свідомість, що безсмертя не зійде на нього. Вони були вже не вдвох із Валентиною в цій кімнаті, ось у чому була вся справа.

Валентина наче зрозуміла все. Він лежав долілиць, а вона ніжно гладила його голову й промовляла! «Відпочинь. Ти втомився. Полеж…»

Так мовчки вони довго лежали обік одне одного. Темрява тепер гнітила Костюка, й він знову ввімкнув світло. І знову здивувався вроді Валентини, зрадів її погляду.

— Чому в тебе нема дитини? — спитав.

— Чоловік не хотів. Робила аборти.

— Скільки?

— Три.

«Сволоч, — подумав він. — Сволоч, морду йому побити. Не мати з такою жінкою дітей… Три аборти можуть зробити жінку безплідною. Ні, він сволоч».

— Він погано до тебе ставився?

— Не треба його згадувати. Не хочу його згадувати.

— Я тебе кохаю, — сказав він. Нікому, крім дружини, він не казав цих слів. Навіть Світланці він не встиг цього сказати.

— Я тебе теж, — сказала вона. — Дуже кохаю,

— Ти мені одразу сподобалась. Я не думав, що в наші дні існує кохання з першого погляду.

— А я тебе боялась. Ти такий суворий.

— А тепер? — засміявся він.

— Тепер кохаю.

— Розкажи мені що-небудь, — попросив він.

— Що розказати?

— Що хочеш.

— Знаєш, — повернулась вона до нього обличчям і провела пальцем по його щоці, — коли я була студенткою, я грала в нашому театрі Іфігенію. Потім мої друзі мене так і звали Іфігенією. Я добровільно йшла під жертовний ніж заради перемоги над Троєю. Смерть заради вітчизни. Але акторка з мене не вийшла. Журналістка теж нікудишня.

Костюк пригадав, як Світланка прала гімнастерку в Дінці, як тягали вони потім із нею важкі зелені скрині з медичними укладками і як Світланка підказувала йому, що треба робити, коли привезли перших поранених. Він, дивлячись у червону мішанину рваних ран, забув спочатку всі ті премудрощі, яких учили його асистенти на заняттях із топографічної анатомії — всі латинські назви, взаєморозташування судин та нервів. Але Світланка стала поруч із ним, вона вже мала досвід боїв, і він заспокоївся, вони швидко навчились розуміти одне одного з першого погляду; мало коли виникає така близькість між чоловіком і жінкою, як тоді, коли вони разом стоять коло операційного столу. «Треба почитати «Іфігенію», — подумав Костюк. — Я зовсім не знаю цієї жінки. Я нічого не читав, що вона пише. Я не знаю, якою вона б була коло операційного столу, — і чи не зненавидів би я її тоді. Добре, що вона не має ніякого відношення до медицини. Я її кохаю. Ось що головне».

— У тебе хтось помер? — спитала Валентина, і він здивувався: вона наче прочитала його думки. Він відчув потребу розказати про Нурусбаєву — тільки так він міг розпрощатися з Діною.

— Так. Сьогодні оперував. Молода дівчина. А серце нікудишнє.

— Безнадійна?

— Її могло врятувати тільки нове серце. Навіть клапани нічого б не дали.

— Як це — нове серце?

— Пересадка серця.

— А хіба в нас роблять пересадки?

— Я збираюся, — сказав він.

— Ти?

— Так. І в цьому році я її зроблю. Тільки кажу це тобі не як журналістці. Не для сенсації.

— Чому ти так не любиш журналістів?

— По-перше, тому, що я сам можу написати про свої справи. Не гірше, ніж ваші журналісти. А по-друге, тому, що надто ви брешете. У вас у крові брехня сидить. Прийшов до мене в клініку один твій колега, написав нарис «Золоті руки». Наплів там чортзна-чого… «Золоті руки»… А в мене один із найкращих хірургів змушений іти в статистики, бо в нього на руках екзема від гумових рукавичок. А про головне, собака, не написав: не написав, що не хочуть зараз дівчата в міні-сукнях іти в санітарки. Не хочуть, бачите, підкладні судна виносити з-під тяжких хворих. У мене з санітарками біда. Напиши про це, га?

Валентина всміхнулась, погладила його голову.

— Ти що, віриш, що після моєї статті всі дівчата з Хрещатика кинуться в санітарки?

— Звичайно, не вірю.

Він підвівся, глянув на годинник.

— Треба йти, хоч сина побачу.

Вони вийшли в коридор. Горіло світло, й можна було добре роздивитися все добро, що захаращувало цей невеличкий покій. Тут стояли дві пральні машини, ящики для взуття, на стіні висів велосипед, на антресолях стояв фотозбільшувач і валізки; увагу Костюка привернули двері, обіч яких і над якими висіли в старовинних рамах невеличкі образки, мальовані олійними фарбами, етюди чи мініатюри. Не встиг він подумати про деяку химерність побаченого, як двері відчинились і з них вийшов старий чоловік, невеличкий на зріст, із глибокими чорними очима і борідкою a la Генріх VIII. Цей чоловік скидався на тих іспанських ідальго з видовженими лицями, яких любив малювати Ель-Греко.

— Добрий вечір, Валюшо, — радісно сказав він і запитально подивився на Костюка.

— Добрий вечір, Олександре Даниловичу, — відповіла Валя, відчуваючи велику незручність, і непевно сказала: — Знайомтесь. Це мій приятель…

— Тартаковський, — потис Костюкові руку чоловік, схожий на іспанського ідальго.

— Андрій Петрович, — сказав Костюк.

— Знаєте, Валюшо, — мовив Олександр Данилович Тартаковський, — у мене сьогодні велика подія. Я дістав венеційське скло шістнадцятого століття. Помаранчевого кольору, і, знаєте, світиться гаряче, мов сонце… Може, зайдете, подивитесь? Чайку вип'ємо.

— Дякую, Олександре Даниловичу, іншим разом, — сказала Валя. Вона любила цю стару хвору людину. Олександр Данилович Тартаковський все своє життя збирав картини й старовинне скло. Зі скромної зарплатні інженера він умудрявся якось викроювати суми — і часом великі — на купівлю картин Коровіна, Бенуа чи постімпресіоністів, на придбання коштовних середньовічних келихів. Валя бачила, як вони з дружиною берегли кожну копійку — купували ліверну ковбасу найдешевших сортів, так звану «собачу радість», — масла майже не їли, пояснюючи це шкідливими склеротичними властивостями масла, налягали більше на супи та борщі, які майстерно готувала дружина Олександра Даниловича, що вміла знайти на Бессарабці найдешевшу картоплю й овочі. Невеличка кімната, в якій жив Олександр Данилович із 1920 року, вже не вміщала всіх скарбів, зібраних ним за сорок довгих, важких років. Тому й довелось деякі невеличкі картини почепити в темному коридорі.

Валя й Костюк вийшли з квартири на площадку. Валя була в светрі.

— Не ходи вниз, — мовив Костюк. — Змерзнеш.

Він поцілував її, міцно пригорнувши.

— Спасибі тобі, малятко. Я тебе кохаю.

— Коли ти прийдеш? — спитала вона.

— Завтра. Післязавтра. Післяпіслязавтра. Через місяць. Через рік. Через п'ять років.

— Не зарікайся! Дзвони. Я тебе чекаю.

— Щасливо.

Він звів хутряний комір куртки й побіг сходами вниз. Перестрибував через сходинки, а вона стояла, слухала відлуння його важких кроків.

Повітря на дворі здалось йому розріджено-кристалічним. Снігопад ущух. Над двором, цегляними стінами й сараями сяяв повний місяць, відбиваючись на льодяній поверхні, посіченій дитячими ковзанами. Костюк згадав, як повзав червоний автомобільчик, не спиняючись ні веред чим. І він зрозумів, що для тої механічної істоти, котра керує рухом автомобільчика, головний закон — не мета, а відсутність усякої мети.

Тої ночі Валентині принесли телеграму-блискавку з Риги. Її колишній чоловік сповіщав, що їде в Київ, хоче з нею миритися, бо кохає її й без неї не може жити,

«8. Ще струшували землю геологічні катаклізми, ще в лісах тільки прокидались люди, аби зустріти ранок цивілізації, ще квіти ховали в собі таємниці рожевої анатомії пелюсток, ще світовий океан вільно дихав незатруєними планктонними легенями, ще дикі птахи тільки-но ладнались до далеких запрограмованих мандрівок, людство ще було молоде, в людства було ще все попереду, — а за далекими пругами пульсуючого часу вже засвічувався новий знак істини, народжувалась нова планета — як спалах людського непереможного духу. Ім'я їй — Експеримент.