— Пробачте.

В купе стояла та дівчина.

— Пробачте, це, здається, моє місце. Я пройшла, думала, це у восьмому купе. Дякую.

Вона тримала в руках квиток. Вона здалася Костюкові зовсім молодим дівчам. У неї був заклопотаний вигляд школярки на уроці геометрії. Він допоміг їй покласти валізку в горішню нішу.

— Скажіть, ви тоді купили годинник? — спитав Костюк.

Вона подивилася на нього уважно, і він відчув важке биття свого серця.

— Купила.

— А чому чоловічий?

— Як зуби лева. Амулет. А звідки ви знаєте?

— Я бачив вас у магазині.

— Справді? — всміхнулась вона. — У вас добра пам'ять. — В її голосі було спокійне здивування — нічого більше. Вона скинула шубку й сіла навпроти Костюка. Поклала руки на стіл (на вузькій руці виблискував «Полёт») і задивилась у вікно; у шибці примарно подвоювалось їхнє купе, мовби винесене назовні, в млу. На незнайомці була коротка спідниця й темно-сірий светр із глибоким вирізом; на шиї — хустка, помережана дрібним турецьким малюнком.

Він не помилився — дівчина й справді була напрочуд гарною. Йому все в ній сподобалось — і коротко підстрижене попелясто-каштанове волосся, і темно-карі, майже чорні, очі, й ніжні тіні вій над очима; обличчя вилицювате, а шкіра такого свіжого смаглого тону, шкіра, що любить сонце. Дівчина зосереджено дивилась у вікно, й Костюкові здалось, що на переніссі в неї з'явилася вперта зморшка. Він подумав: яке в неї, мабуть, гарне й міцне тіло, — і подивився на її коліна, і знову відчув болісне калатання серця.

Він вийшов у коридор покурити. Йолоп, сказав він самому собі, старий йолоп. І тобі не соромно? Витріщив очі на якусь школярку або студентку, мовби ніколи не бачив чистих, молодих дівчат, пора яких тільки починається. Твоя пора кінчається, не забувай про це. А може, вже й скінчилась. Теж мені — підстаркуватий романтик, який закохується в дівчину з першого погляду. Уявляю, як би вона реготала, коли б дізналась про це. І як би реготала вся клініка, хі-хі-хі, любов із першого погляду, Андрію Петровичу, де ви бачили таке? Господи, важко зітхнув він, навіщо я поїхав цим клятим поїздом?

З'явився попутник — старшина надстрокової служби, невиспаний, бо дві доби не міг знайти в Ризі готелю й куняв ночами на вокзалі, — й одразу повідомив, що дочка його вчиться у п'ятому класі музичної школи, має абсолютний слух; майже одночасно з ним прийшов дядько в чорному кожусі — лісоруб із Ворохти, який працював на лісоповалі трельовщиком: робота хороша — дадуть тобі ділянку лісу й рубай, трактори дають, хороші харчі: хліб, гречану крупу, сало, цукор; вони самі й куховарять; бригаду їхню в Латвії знають, хлопці роботящі, файні — всі його земляки. А оце в сина весілля, то не було білетів у загальний вагон, доводиться їхати в оцьому панському.

Поїзд рушив у ніч. Костюк згадав ту сиву вдову з золотим медальйоном на шиї: золоте сердечко, всередині зелений камінець. Вона пішла, переконана, що це її чоловіка зустрів у Ясинуватій Костюк; ненависть, страх і надія були на її обличчі. Лісоруб одразу заснув, а невиспаний старшина повільно сьорбав чай і розказував про свою дочку. Він швидко познайомився з попутницею, яку став по-батьківському величати Валею, Валюшею, а вона тільки усміхалась лагідно й частувала старшину ризькими цукерками. Костюк від чаю відмовився. Нарешті старшина закрив вікно коричневою дерматиновою фіранкою, бо знадвору тягло холодом, і вийшов, аби дівчина переодяглась. Потім старшина вклався спати.

З сусіднього купе прийшла Говорова з інституту Стражеска — вона теж виступала з доповіддю на цій конференції. Костюк стояв із нею в коридорі. Це була його остання спроба подолати ті невідомі й темні сили, що звели його з незнайомкою, яку звали Валентиною.

Говорова, бліда сорокарічна жінка з великим підборіддям, довго й докладно розповідала йому про свого чоловіка — льотчика, який підрядився недавно у Магаданську область начальником аеродрому на два роки, а до того працював у Борисполі, кличе її, навіть погрожує, що знайде собі іншу жінку, якщо вона не приїде, а вона не може поїхати, бо в неї дисертація; вона так казала про свою дисертацію, як інші говорять про виразку: мені не можна їсти того-сього, бо в мене виразка; Костюк вирішив, що стоятиме з Говоровою до дванадцятої години ночі, а потім повернеться в купе, і якщо попутниця спатиме, це буде означати, що з ним приключилась дрібненька оказія, й пам'ять про неї згасне через п'ять хвилин по тому, як їхній поїзд зупиниться в Києві; це означатиме, що треба було летіти літаком.

Вони міркували з Говоровою, скільки грошей заробить її чоловік за два роки, скільки проп'є, а Говорова чомусь пригадала Улан-Батор, де вона працювала кілька років тому, й велику повідь, що застала її в степу; монголи відправили її останньою машиною разом із дітьми — ці ніжні дітлахи диво якесь, такі спокійні, гарні; а вода все прибувала, й вони ледве вирвалися з тої долини, а ті, хто лишився на узвишші, коли надходила та холодна каламуть, не вміли плавати; потім Говорова знічено спитала Костюка, чи не погодився б він бути офіційним опонентом у неї на захисті, далі знову згадала чоловіка й пішла до свого купе о пів на першу годину ночі, коли всі поснули, а поїзд йшов через Литву — тут лежали слов'янські сніги й панувала пустка. Костюк обережно прочинив двері купе. Коридорне світло впало на обличчя попутниці. Вона не спала й дивилась на Костюка.

— Ви не спите? — пошепки спитав Костюк, хоч уся абсурдність цих слів була очевидна.

— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Де ви так пізно гуляли?

Він зачинив двері. Дівчина, яку звали Валентиною, лежала на горішній полиці. Вона була поруч, але темрява поглинула її, забравши все живе і об'ємне, все певне, молоде й тепле; Костюк притулився плечем до дзеркальних дверей купе, він входив у безсоння, лишившись наодинці з голосом цієї дівчини. І він думав про дивні властивості її голосу, її сміху; наче підслуховував уривки незнайомих телефонних розмов, шепіт невідомих йому, але дуже близьких людей, котрі розуміють одне одного з півслова; стає смутно й заздрісно від їхніх світлих таємниць. Лісоруб сопів із присвистом, накинувши на голову ковдру. Старшина лежав навзнак, мовчки, нерухомо й суворо, і можна було подумати, що він прислухається до їхньої розмови, та Костюк знав, що так сплять украй знесилені люди.

Костюк перешіптувався з попутницею. Втоми, апатії й бажання відлежатися в поїзді після конференційної суєти як не бувало. Що схвилювало його, коли він зустрів цю молоду, вродливу — занадто для нього молоду й вродливу — дівчину? Чому саме її запам'ятав він, а сотні інших молодих вродливих дівчат, випадково стрінутих, залишили його байдужим? Він здивовано поглядав на себе збоку, так, наче під час експерименту спостерігав цікаве, незрозуміле явище. Щось було в ній та в її голосі, таке, що примушувало його стояти, забувши про втому, на відстані поцілунку від неї, такої близької і абсолютно далекої, зниклої в темряві, чужої, невідомої та наче неіснуючої. Вони перекидалися різними необов'язковими словами легко, мов сніжками, з автоматизмом добре вихованих людей, посміювалися, глузували з себе, оповідали всякі кумедні історії; поступово вимальовувались абстрактні обриси цієї незнайомки, мовби давалися йому умови складної задачі, яку ще треба було вирішити. І було в цих умовах наперед дане, що вона — Вродлива Дівчина. Він це знав, але треба було йому зрозуміти, що саме в ній бентежить його душу, бо це не була холодна краса кінозірки, а щось ближче, рідніше. Саме так: він знайшов це слово. Щось було в ній знайоме й рідне, тільки не міг він пояснити, що саме. Потім йому став відомий її вік: за його розрахунками їй було років двадцять вісім, а може, й тридцять (коли вона розповідала про університет, він швидко підрахував). Це відкриття вразило його, бо вона виглядала значно молодшою. За фахом вона було журналісткою, працювала в редакції київського молодіжного журналу «Світанок». В неї не було дітей, — ось чому вона так молодо виглядає, подумав він, радіючи, що знайшов хоч одну раціональну відповідь. Тепер прийшла його черга сказати, хто він. Йому здалось, що, коли вона знатиме, хто він, зовсім по-іншому дивитиметься на нього, зникне легкість і невимушеність, все зникне. Він знав, як пригнічують людей всякі титули, звання, посади, як гнуть їм спини й душі, як спотворюють звичайні людські стосунки. Через те він відрекомендувався своїй попутниці як звичайний лікар з Жовтневої лікарні, з другого хірургічного відділення.