І тоді:
прийшла до нього Дружина. Він не сказав їй ані слова, нічого голосно не сказав, аби не злякати, не наполохати, бо Дружина — як птиця, як нічна птиця. Інколи вона приходила до нього на межі сну й світанку, щось говорила йому, зникаючи лише вдосвіта у бронзових сферах київського неба; обличчя її, як не силувався, так і не міг роздивитись. Тільки відчуття непевного доторку ще довго залишалось по ній; йому б треба було перед нею покаятися за все, що було до неї, при ній та після неї, треба було б скинути з себе тягар маленького й великого зла, скоєного ним, треба було б вчинити щось добре й дитинне, таке, що вимагало сліз і правди, але хіба можна вести розмови з птицями? Він провів рукою по щоці: хоч і поголився вранці, щока швидко вкрилася колючою щетиною, і він подумав, що це ще одна сумна прикмета старості. Все, що він міг зробити для дружини, — це купити ляльку. Дерев'яну латиську ляльку. Дружина колись збирала ляльки.
Поїзд у сніговому тунелі пробивається до білоруських мерзлих боліт, а Дружина лагідно каже: бути тобі щасливим, Андрію. Бути тобі щасливим. Він схотів подивитися у вікно, у завірюху тої дивної ночі, та дерматинова шторка заважала.
Він сидів тепер на своїй долішній полиці, навпроти Валентини, й дивився вгору, туди, де лежала вона. По столику подеколи проповзало бліде світло, яке вихоплювалося з-під фіранки, коли поїзд проходив повз невеличкі станції. Він вгадував у темряві обриси її тіла. Вона напівлежала, спершись на ліву руку; видко було її оголене плече й правицю, що біліли на тлі темної ковдри.
Й тоді:
лежить у кутку пульмана замурзаний вугільним пилом, закривавлений майор X, бо справжнього прізвища його ніхто з них не знав; називали якесь таке звичайне прізвище — Саприкін, Сафонов чи Сазонов, — Костюк не пам'ятав, яке саме; може, навіть це ніякий був не майор, а звичайний дрібний холуй, з тих, що раптом повиповзали з-під землі, скинувши вмить, як ящірки, свої чистенькі шкури, свою слизьку відданість та ідейність за непотрібністю, бо прийшли нові хазяї й необхідна стала нова шкура, нова відданість, нова ідейність. Якби не той веселий німець, котрий бог зна чому запхнув майора разом із усіма полоненими до пульмана, цей чоловік у синій авіаційній пілотці міг вижити, бо такі добродії, ці гнучкі, кмітливі діалектики, вміють виживати за будь-яких обставин, і зараз міг мешкати де-небудь у Штутгарті, але на його шиї залишилась багряна странгуляційна смуга, й слина замерзла на підборідді; лежить у кутку пульмана майор X — вже без синьої пілотки, без шкірянки. Поїзд повзе по Україні, він іде в Смілу, в сталаг 345, і вже рілля вкривається сніговими смугами, а майор X ще ворухне розбитим беззубим ротом: «Хто ти такий, щоб забирати в мене життя? Ти кат, кат! Мене змусили. І тебе б змусили. І вас усіх. Ви, зас… вояки, боягузи, мать вашу в лоб, програли війну, програли Росію, а тепер на мені хочете відігратися? Ви навіть по-людському вбити не можете. Хіба так убивають? А ти… ти… молокососе, кров моя на тобі вічно залишиться… У мене кров липка, не змиєш. Будеш нещасним! Будеш все життя нещасним!»
— Ви курите? — спитав Костюк. їхній поїзд стояв на якійсь безлюдній станції, потім сонний диктор пробубонів щось у завірюху, рипнули колеса, в сусідньому купе заплакала дитина.
— Так.
— Може, покуримо?
— Гаразд, — одразу погодилась вона.
— Я почекаю, — сказав він і вийшов у порожній нахололий коридор.
Затуливши долонею виріз светра, вона через кілька хвилин вийшла в коридор, мружачись від світла.
— Ого, — сказала вона, подивившись на годинник. — Пів на четверту. Може, будемо спати?
— Ні, — сказав він, — треба бути послідовними. Решту ночі треба провести так само безглуздо, як і початок. Ця ніч варта цього.
— Колись я вірила в неповторну цінність таких ночей, — сказала вона. — Мене бентежила думка, що бачиш людину вперше й востаннє в житті. Боялася щось пропустити. Щоразу здавалося, що ось-ось зустрінеш, нарешті, когось, хто скаже щось найголовніше, якусь істину на все життя, назавжди… Потім зрозуміла, яке це сентиментальне глупство. Бо переважну більшість моїх попутників ніякі істини не цікавили. їх цікавили маленькі еротичні пригоди.
Костюкові стало соромно, ніби його зненацька застукали на чомусь поганому, дрібному, нечистому, але Валентина говорила до нього, як до спільника, говорила подружньому, не скаржачись, ні на що не натякаючи, а лише об'єктивно викладаючи факти, від яких нікуди не дінешся; вона ніби ставила Костюка поруч із собою, а там, позаду, залишились десятки недоладних хвилинних зустрічей, хаотичних випадкових знайомств із людьми, півлюдьми й чвертьлюдьми, що на мить з'являлися а гинули на її шляхах, — якісь самовпевнені майстри спорту в синіх тренувальних костюмах, плечисті хлопці, що повертаються з чергових змагань чи зборів, якісь веселі лейтенанти, які одразу витягають із валізок німецький шнапс чи угорську палінку, якісь нудні інженери, що безперестанно їздять у главки та міністерства, призначають побачення в готелях й дають тільки свої службові телефони, якісь мандрівні музиканти, «лабуги» у несвіжих нейлонових сорочках; їй здавалося, що в футлярах возять вони не срібні саксофони, а залізні іржаві анекдоти, покручені уламки колись блискучих дотепів; вона жаліла цих, по суті, непоганих, затурканих, заїжджених людей, до яких не мала зла, бо всі вони намагалися ставитись до неї з підкресленою чемністю, уважністю, чуйністю, ніжністю, а коли вона раптом питала когось із них, чи слухали вони коли-небудь «Глорію» Вівальді, вони підозріливо дивилися на неї, гадаючи — що б це все значило? Чи не насміхається з них ця гарна молода жінка?
— Я не вірю у вагонних пророків, — сказав Костюк. — Не вірю у євангеля від Південно-західної залізниці.
— Я вже від цього вилікувалась, — відказала вона.
Помовчали, поглинуті гуркотом зустрічного поїзда.
— Знаєте, — сказав раптом Костюк, — моя лікарська практика почалася з того, що я вбив людину. І сьогодні мені про це нагадали.
— Під час операції апендициту? — всміхнулася Валентина.
— Ні, ні, по-справжньому вбив. Тобто не я один, ще кілька зі мною. Коли потрапив у полон, до нас кинули одного христопродавця. Нашого ж… Ми його задавили.
Він подивився на свої долоні: сухі, міцні руки з ретельно підстриженими нігтями.
— Але то була війна, необхідність. А вже потому я зробив таке паскудство, що треба мені руки відбити. Видавали збірку спогадів «Лікарі на війні». Я написав про полон. І про це… Пишучи про того зрадника, не втримався від спокуси й написав, що його прізвище Софронов, хоча ніякої певності в цьому не було. Написав прізвище наобум, задля більшої документальності. І тепер мушу розплачуватися за це. Сьогодні до мене підійшла дружина якогось справжнього майора авіації Софронова, вона переконана, що то був її чоловік. Він воював теж на Донбасі. Пропав безвісти… І я тепер почуваюся останнім негідником. А найбільше мене вразило, що ту вдову не цікавило, чи був її майор Софронов зрадником, чи міг він ним стати, чи ніколи б не став… її цікавило лише одне: чи справді ми вбили його… чи, може, я помиляюсь. Коли я сказав, що не помиляюсь, вона пішла, подивившись на мене, як на вбивцю.
Валентина слухала його дуже уважно. Йому раптом схотілося пальцями торкнутись її щоки — там, де шкіра найніжніша, — коло вуха, а потім провести пальцем по шерехатих губах. Це було таке сильне бажання, що він, кваплячись, дістав ще одну сигарету, аби кудись діти руки. Він помітив у Валентини кумедну звичку: коли на її чоло спадало пасемко волосся, вона смішно, зовсім по-дитячому, відкопилювала губу й здувала пасемко з лоба.
— Пробачте, — сказав Костюк. — Я зі своїми невеселими спогадами. Війна вас не цікавить, чи не правда?
— Я не пам'ятаю війну, — відповіла вона. — Пам'ятаю тільки салют Перемоги.
Він подумав, що втаємничив її в таку річ, яку розказують лише людям, з якими напевне ніколи більше не зустрінуться. І йому стало сумно.
— Як вам сподобалася Рига? — спитав.
