— Міста я майже не бачила. Влітку, мабуть, тут гарно.

— Були у відрядженні?

— Ні, — відповіла вона. Відповіла неохоче, і він вирішив більше ні про що не питати, бо сам цього не любив, а тепер поліз до неї з запитаннями. Треба було повертатися в купе.

— Я розлучувалася, — сказала вона. — Тепер мені повернули дівочі мрії, дівочу цноту та дівочу честь. І п'ять років життя. Пробачте, це теж не дуже весела тема.

— Пробачте, я не повинен був питати…

— Ні, ні. Це так звичайно… Люди спочатку кохають одне одного, а потім розлучаються. Холодно…

Вони повернулися в купе, яке здалось їм теплим і затишним. Розмова в коридорі мовби зблизила їх. Сіли внизу — Костюк вмостився коло вікна за столиком, тут було холодніше, а Валентина притулилась коло дверей. Костюк із шурхотом підняв дерматинову заслонку.

— Як добре, — сказав, — що у нас мужчини й жінки їздять у спільних купе. Якби ми були в Польщі, ми б з вами не познайомились.

— Ми б з вами познайомилися, — заперечила вона.

— Яким чином?

— Редакція прислала б мене до вас у клініку. Знаєте — є така відома в нашому місті клініка професора Костюка?

Він зареготав різко й голосно, але ніхто з попутників, на щастя, не прокинувся.

— Гаразд. Один нуль на вашу користь. Я з вами познайомився в магазині канцтоварів. А ви зі мною де?

— По телевізору. Запам'ятала, коли ви виступали, всіх закликали кров здавати. Потім була на вашому виступі, де ви говорили про пересадку серця. І ваші спогади читала. Дещо про вас чула. Кажуть, ви дуже не любите журналістів. Це правда?

— Так, — сказав він. — Але це вас не стосується.

— І якщо я прийду до вас…

— Я буду радий. Приходьте.

Підповзав світанок — повільний і по-зимовому невеселий. Полісся ще лежало в темряві, в забобонному лютневому мороці; ще безнадійно чорніли переліски, й неторканим нічним снігом встелені були пристанційні майдани, і лише де-не-де шофери на автобазах уже заливали гарячу воду в радіатори чи палили засмальцьовані ганчірки, аби зігріти вистиглі мотори, й тоді масне полум'я погойдувалось на вітрі, й від цього мороз здавався ще лютішим.

Та в цьому похмурому непривітті вже щось мінялося — повільно й важко. До каламутних, одноманітних барв ночі хтось додав трохи світла, трохи надії на пробудження. Десь за лісами, в небі, що, здавалось, було всипане шлаком, утворилася ранкова рожева ополонка, й цегляні споруди — пакгаузи, маленькі вокзали, двоповерхові диспетчерські будки — стали темно-червоними, як на дитячих малюнках. На перонах з'явились перші люди, й здавалось, вони ще самі не розуміють, що скінчилась влада ночі, — такими відчуженими й мовчазними були ці постаті. А села ховалися в снігах, помережених заячими слідами, й стояла хрустка тиша, як сто або двісті років тому, як завжди, коли холодне сонце ледь займається на сході.

Це була Україна, її північна окраїна.

Вагон прокидався. Почувся кашель, гримкання дверей, хтось голосно розмовляв, а старшина раптом схопився з місця й переставив чоботи ближче до дверей, після чого повернувся на бік і знову заснув. Погляд у нього був безтямний.

Зовсім уже розвиднілось, до туалету вишикувалась черга заспаних жінок у халатах; чоловіки дзижчали голярськими машинками в коридорі. Провідник, схожий на відставного кавалергарда, розносив чай і велично, не рахуючи, кидав срібняки у кишеню білого кітеля. Костюк, і Валентина ще вели якусь балачку, але то були нікому не потрібні, безбарвні слова, попіл від справжніх слів, мовби все таємне, що вночі з'єднувало цих двох людей, зникло разом із темрявою.

У сліпучому світлі дня викарбувались київські гори. Здавалось, що над містом зводиться сонячне склепіння, всередині якого виблискує сніговий пил. Гострим металічним полум'ям леліли бані древньої Лаври. Вартові в довгих кожухах, що стояли на залізничному мості, були притрушені інеєм. Праворуч міст Патона прозоро й легко вигинався над Дніпром — звуженим обмерзлим струмком, який чорною водою своєю краяв розлогі крижані поля. Колія притулилась до схилу гори, й Дніпро зник. Почалися київські задвірки, всі пасажири кинулись до своїх речей, зчинився страшний гамір, по радіо передавали бадьорі марші, й Костюка на мить охопив пронизливий біль, відчуття чогось втрачуваного навіки, чогось світлого, то вже не повернеться.

Він допоміг Валентині одягнутись, дістав згори її валізку. Валізка виявилась зовсім легка — наче нічого в ній не було, крім довідки про розлучення.

Вони вийшли на привокзальний майдан, де все було, як завжди: гамір, штовханина, довжелезна черга на таксі, дзвінки трамваїв, підсилений мегафоном хрипкий голос якогось розпорядника, котрий запрошував усіх на автобусну екскурсію по Києву.

Вони стали на зупинці десятого номера тролейбуса.

— Ну що ж. До побачення, — вона усміхнулась широко, і щось бачене й рідне знову майнуло в цьому усміху. — До побачення, професоре.

Вона приязно махнула йому рукою, стала на приступку тролейбуса, знову всміхнулася, двері зачинилися, й тролейбус рушив.

Костюк подався додому пішки, бо жив неподалік, на вулиці Ветрова, колишній Назар'ївській — тихій старовинній київській вуличці, яка фасадами своїх будинків виходить до Ботанічного саду. Йому здалося: за ці кілька днів, що його не було, місто якось змінилося, стало тісніше й гомінкіше; важкою чередою повзли трамваї по вулиці Комінтерну, над тецівською градирнею тремтіла смужка пари й кружляло, гріючись, замерзле птаство. Тільки Ботанічний сад не змінився: заповідником спокою й зосередженості лежав на схилі гори, обережно тримаючи на вітті своїх дерев сніг і тишу; а вгорі крізь чорно-біле гіллясте плетиво Ботанічного саду червоно просвічував корпус університету. Руді білки перестрибували через доріжки, у ярках вовтузились на санках діти.

І тоді:

Костюк збагнув усе. Він хотів побігти, одразу подзвонити їй, він згадав тепер, де бачив її обличчя, де бачив це коротко підстрижене волосся, ці уважні темні очі й зморшку на переніссі; він згадав, звідки знає те вперте слов'янське обличчя; такі не зраджують, коли полюблять. З болісного забуття виринула Світлана — його перша операційна сестра в медсанбаті, в 1941 році, 393-тя стрілкова дивізія 6-ї армії Південно-Західного фронту, жовтень 1941 року, село Ямпіль на Дінці. Мертві цифри вже нічого не були варті, вони б розсипалися на порох, мов зжовклий архівний папір, якби не Світланка: він поцілував її один раз, невміло, у волосся і в щоку біля вуха, й лизнув м'яку мочку, а Світлана стояла, заплющивши очі, й на перенісся набігла сувора зморшка. Потім вона глянула темно-карим поглядом, і він зрозумів, що це справжнє, бо в погляді тому були чистота й відданість. Це було ввечері, а вранці посивілим від приморозку полем Костюк, притримуючи рукою протигаз, біг на полковий медпункт: німці почали наступ, і начальник МСБ^[1] вирішив підкинути туди, де починався головний потік поранених, ще одного лікаря, тим більше, що такий недосвідчений шмаркач, як він, не дуже був потрібен у операційно-перев'язочному взводі. Мерзлою землею закидало медпункт, грудки стукали по даху сарая, мов по віку труни. їх відрізали від дивізії, відкинули геть, ніби ампутовану кінцівку. Він зрозумів, що все скінчено, коли по його сараю вдарили із шмайсерів — тільки тріски навсібіч полетіли — й закричали: «Рус, здавайст!» Так втратив він Світланку, й лише сьогодні він знайшов її: в коротенькій спідниці й чоботах, тільки не кирзових, коротко підстрижена, вона знову увійшла в його життя.

Він зайшов до неприбраної квартири.

Сергій був удома.

— Ти чому не в школі? — спитав Костюк.

— Ми сьогодні граємо на першість міста. Мене відпустили.

— Що нового, старий?

Сергій знизав плечима.

— Познайомився з гарною дівчиною. Більше нічого.

«Я теж, — подумав Костюк. — Ти б здивувався, хлопче, коли б я розказав тобі про неї».

Сергієве ліжко було незастелене. На підлозі лежали старі боксерські рукавички. У попільничці — купа сигаретних недопалків. Коло балконних дверей — пляшка з-під «Наддніпрянського».