Вирішили спробувати. Стьопка умовився з якимось калимником за півмішка борошна та шмат сала, той пригнав новенького «студебекера» з лебідкою; та як побачив те стигле чорноводдя, й думати не схотів, аби полізти по трактор. Подивився тоді Максим Якович на жінок змарнілих, на пацанву, на отих вовченят молодих, худих, кусючих, яким батьків уже не дочекатись, на безпорадного Стьопку, що запхнув до кишені порожній рукав фуфайки, на отого морданя в зеленому кашкеті, трясця його матері, що, попихкуючи цигаркою, стояв на приступці свого «студебекера», та й почав роздягатися.

Скинув старий бушлат подертий, френч офіцерський, ще в Саратові куплений, сорочку голубу, ще до війни її справив, а Ганна зберегла, а потому й натільну сорочку жбурнув на купу. Потім чоботи стягнув та галіфе. Зостався у підштанках, нарешті, зважившися, скинув і їх. Хльоснув квітневий вітер, приніс подих танучих снігів, тіло вкрилося гусячою шкірою. Максим Якович рукою прикривав шрам на животі. Стьопка відкоркував пляшку, налив склянку самогону, дав. Ніби й потеплішало одразу, й бабів перестав стидатися. Взяв вірьовку й поліз у воду. Ошпарила, клята, як вогнем обпалила. Пірнув — наче в домовину ліг. Нічого не побачив. «Далі! Далі! Правіше!» — надривалась на березі Федорчучка. Обличчя від холоду боліло, розламувалося, й в руки зашпори позаходили. А тілу нічого, витримати може. Якби не лице й руки. Пірнув ще кілька разів і нарешті побачив трактор. Ось де він. У рудуватій воді стояв залізний потопельник. Максим Якович підплив, помацав ребристі колеса, руль, дірчасте сидіння. Підтягнув вірьовку, до якої був прив'язаний сталевий трос від «студебекера». Довго вовтузився, примоцовуючи петлю до трактора, холоду начебто не відчуваючи. Й тільки коли виліз на берег, то упав, і вже ніщо не могло зігріти його — ні кожух отого калимника, в який загорнули, ні самогон, ні тепла піч, на яку поклали. Вже як Ганна його лаяла — боже ти мій! Коли б була вона на березі, ніколи б не пустила до води. Але ж там, прости господи, товклась ота шльондра, ота Надька Мальована, з якою він ще до війни крутив, кричала Ганна, тож схотів він, гаспид дурний, перед нею покомизитись, покозакувати, показати себе, а про дітей не подумав. Він заслаб одразу, вогневиця звалила його з ніг, розбило руки й ноги ревматизмом, навіть коли їв, десь у щелепах всередині боліло. І не мав сили пояснити, що ніякої Надьки Мальованої на березі не було. А коли Стьопка приїхав на «Універсалі» й виорав Курінним город, то Ганна вгамувалась трохи, та Максим Якович навіть не помітив цієї зміни. Збайдужів до всього.

Поволі сухе тепло вигнало з нього хворобу. Вигрілись руки й ноги, стали згинатись, а на покрову й зовсім одужав. Тільки з серцем щось скоїлося: задишка з'явилася, й лікар у районі, як слухав його серце, головою похитував.

Отак і пішло відтоді — то полегшає Максиму Яковичу, то знов розіб'є його ревматизм, скрутить усього, й серце тоді теліпається, як у загнаного коня. Останнім часом уже не міг працювати фуражиром, перевели його в обліковці. А оце зараз звалився насправжки — хоч лягай та помирай. Відмовилися в районі лікувати його — нема, мабуть, у них таких ліків або лікарі погані. Тільки ні, не погані. Відчував і сам Максим Якович, що серцю його — гай-гай — недовго в грудях стрибати лишилось.

Він так замислився, що навіть книжку, яку читав, відклав убік, бо несила було її весь час тримати в руці, важка вона, і серце чогось розболілось. Уже кілька разів підступав до горла мокрий кашель, якого боявся, бо смертю дихав цей кашель.

Вані Дахна в палаті не було, а Максимов лежав, одвернувшись, й слухав приймача — такий гарний транзистор, чорний зі сріблом. Максим Якович заплющив очі, намагався дихати тихенько, аби не викликати кашлю, й чекав, поки серце заспокоїться, біль пройде.

В цю хвилину (а було це на четвертий день перебування Максима Яковича в клініці) двері відчинилися й увійшла Божена Йосипівна з якимсь повнотілим чоловіком, що тримав папку в руках.

Звичайно, від цікавості Максим Якович, розплющив очі, та й навіть Максимов ворухнувся, похмуро глянув на новоприбулого.

— Оце ваше ліжко, — сказала Вожена Йосипівна, вказавши на те, що стояло коло дверей, чисто застелене. І одразу вийшла, а Максим Якович забув сказати їй, що серце в нього болить.

— Ну, здрастуйте, — голосно сказав новенький, — будьмо знайомі. Моє прізвище Рязанцев. Ось так.

Максимов щось мугикнув у відповідь, а Курінний так нічого й не сказав, бо не знав: що казати? Тим паче, що погано йому стало, кепсько, мокрота підступила до горла, хоч сестричку клич.

Була в Павла Никаноровича Рязанцева пильнована таємниця — деталь хоч і дріб'язкова, хоч і малозначуща в загальному історичному процесі, а все ж для Павла Никаноровича незмірно важлива, сказати б, принципова. Отож ще в далекі тридцяті роки, коли Павло Никанорович жовтодзьобим молодиком прийшов на кондитерську фабрику здобувати робітничий стаж (так було вирішено на сімейній раді, враховуючи поточний момент і тодішні анкетні вимоги), якийсь запорошений цукровим пилом диявол спокусив новонародженого пролетарія й витатуював на його вузьких грудях синє серце у вигляді буряка з гичкою й художній напис, що орнаментально перебігав між сосцями: «Не тронь его, оно разбито». Спочатку Павло Никанорович дуже пишався цією оздобою, яка виділяла його з натовпу, підносила над сірою обивательською масою, особливо в бані, але згодом у біографії Павла Никаноровича стались певні зміни, та й у його організмі теж стались характерні біологічні зрушення, пов'язані з процесом постаріння, через що цей грішок молодості почав усе частіше й частіше псувати Рязанцеву настрій: що далі вела його життєва стежка, то безглуздішим здавався йому той напис та безкультурнішим — зображення серця; невблаганний час зробив колись струнке тіло Павла Никаноровича подушкуватим, і гармонійно вкомпонований невідомим художником із кондитерської фабрики малюнок з написом розтяглись на всю. богатирську ширину його розбухлих грудей, здеформувались, остаточно втративши залишки своєї хвацької краси. Павло Никанорович звернувся був до Інституту косметики, але процедура витравлення такої лихої пам'яті була, як йому пояснили, досить болючою, а от чого Рязанцев не терпів у своєму житті, так це болю. Довелось відмовлятися від послуг ще недосконалої сучасної медицини. «Не тронь его, оно разбито». По суті справи, нічого поганого в цьому написі не було, він нічим не компрометував свого носія. Павло Никанорович знав набагато гірші історії, — коли людина замолоду, не зваживши, як треба, прикрашала своє тіло сумнівнішими сентенціями або малюнками, скажімо, портретами видатних осіб — перетворювача природи Мічуріна чи академіка Павлова, і що потім з цього виходило, коли під впливом зміщень шкіри спотворювались дорогі риси обличчя або коли написи не лізли ні в які ворота.

Враховуючи все вищесказане, Павло Никанорович із певного періоду свого життя перестав з'являтись на людях в оголеному вигляді, відмовився від спільних з підлеглими поїздок на природу, які, як відомо, дуже зміцнюють колектив; перестав ходити на пляж, аби не підірвати авторитет під час випадкових зустрічей з підлеглими, серед яких були різні люди, особливо ці молоді насмішники, скептики та нігілісти. А для того, щоб усе ж таки мати змогу користуватися всіма радощами води й сонця, спромігся отримати діляночку на Русанівських садах, де звів невеличкий фанерний будиночок, згідно з планом, затвердженим архітектурним управлінням.

Та вода й сонце вже не давали живлющої сили серцю Павла Никаноровича, спрацьованому за п'ятдесят п'ять років безперервної, бездоганної роботи. Останнім часом з'явилося щось нове й тривожне в грудях Павла Никаноровича; одного разу, осіннього мокрого вечора 1967 року, коли перехвилювався він у зв'язку з несподіваною поразкою київського «Динамо» польському «Гурніку» (футболісти, особливо Соснихін та Круликівський, дуже безвідповідально поставились до цієї гри, хоч їм, футболістам, були створені всі матеріальні умови для здобуття перемоги), відчув Павло Никанорович ще на стадіоні, коли Йожеф Сабо не зміг забити воротареві Костці гол із пенальті, як начебто щось невблаганно-холодне стиснуло йому серце, а потім Рязанцеву здалося, що хтось садонув його в груди ножем; ледве добрів додому Павло Никанорович, самотній зі своїм болем у похмурому натовпі, придавленому поразкою, й зліг, упав, скорчився, переполохавши всю сім'ю. То був перший дзвоник. Щоправда, як поклав під язик валідол, то полегшало, але відтоді за грудиною ніби оселилась чужа, безцеремонна істота, яка часто ворушилась і здавлювала серце, й Павло Никанорович втратив душевний спокій: він зблід, перестав курити, навіть від коньяку почав відмовлятися — від цієї шляхетної рідини, кольору міцного чаю, до якої так призвичаївся був Павло Никанорович; горілкою вів гидував, надто «Московською» у зелених пляшках, з неестетичною наліпкою; з почуттям легкого жалю, як на нерозумних дітей, дивився на тих, хто купував горілку.