Павло Никанорович любив усе солідне, випробуване роками: одягався в дорогі сірі макінтоші, капелюх носив на розмір більший, щоб міцно сидів на голові, щоб вітром не здуло, ходив повагом, говорив тихо й при цьому завше мав вигляд людини, наближеної до найпотаємніших справ міжнародної ваги; любив у розмові вставити: «Мої підлеглі…», «Я наказав…», «Ось так…» Найкращим, звичайно, було оте «ось так»: як присуд долі, як свинцева крапка над «і», як останній цвях, вбитий у труну, як істина, виголошена в найвищій, таємничо-далекій інстанції.
Та, якщо вже говорити правду, Павло Никанорович ніяким начальником не був і про міжнародні таємниці дізнавався тоді ж, коли й всі читачі газет: коли таємниці переставали бути таємницями. А якщо вже говорити правду до кінця, то в Павла Никаноровича не було підлеглих приблизно з року 1949, відтоді, як Рязанцева провалили на відкритих партійних зборах і не пустили до лав ВКП(б), бо саме тоді відкрилися якісь брудні махінації з крисидом та хлоркою, що їх скоїв він, перебуваючи на посаді завгоспа дезінфекційної станції, де героїчно боровся зі щурами й фекаліями.
Коли з одежі Павла Никаноровича вивітрився запах лізолу — мовби валявся він у всіх пристанційних вбиральнях Південно-західної залізниці, — він відкрив у собі літературний хист. Так, дивуватись тут нічому: коли тобі треба годувати сім'ю, коли життя заведе тебе в сліпий завулок, коли виходу, здається, немає, тоді ти з відчаю почнеш писати симфонії; так, принаймні, вважав Рязанцев. Літературний хист цей був якогось небаченого ґатунку. На відміну від повістей, романів, віршів та іншого друкованого непотребу, все, що писав Рязанцев, мало якнайтісніший зв'язок із життям.
Павло Никанорович Рязанцев писав інструкції.
Він став майстром, класиком, генієм цієї стислої літературної форми, де сам Хемінгуей впав би на слизькому, не впоравшися зі складністю завдань, які так блискуче розв'язував Павло Никанорович у своїй творчості. Вів складав інструкції на замовлення різних відомств, різних управлінь, різних артілей, і згодом його мислення набуло тої найвищої сконденсованості думки, того майже месіанського проникнення в суть речей і явищ, яким відзначались лише найбільші філософи світу. А й справді, хто з обивателів виразить — що таке небо? що таке пожежа? що таке дерево? що таке ресторан? що таке людина? — і не просто виразить у якихось непевних, неокреслених, багатослівних висловах, а дасть визначення вичерпне, науково обґрунтоване. А в Павла Никаноровича все струнко, все з найбільшою мірою об'єктивності…
«Небо — це частина атмосфери, що перебуває на висоті вище 200 метрів над поверхнею землі. Призначене для пересування як невидимих (радіохвилі), так і видимих предметів (літаки, ракети, птахи, хмари)».
«Пожежа — горіння предметів, що не призначені для горіння».
«Дерево — спеціальний будівельний матеріал у вигляді рослини, що складається з коріння, стовбура, гілля й особливих хлорофільних утворень, за допомогою яких відбувається процес дихання».
«Ресторан є підприємством громадського харчування, де забезпечується висока культура торговельного обслуговування в поєднанні з відпуском відвідувачам різноманітного асортименту кулінарних, кондитерських і винно-горілчаних виробів із одночасною організацією музично-естрадних концертів».
«Людина — статистична одиниця, яка відзначається вертикальним положенням тіла, відсутністю суцільного шерстяного покрову, наявністю голови, двох верхніх і двох нижніх кінцівок; призначається для виконання складних біологічних і соціальних завдань у межах існуючих законів та інструкцій».
Твори Павла Никаноровича висіли в золотих рамках у фойє кінотеатрів та операційних залах банків, по медпунктах, на пляжах та кладовищах. Одним з улюблених творів Рязанцева була інструкція, яку можна й зараз почути, коли сядеш в першу-ліпшу приміську електричку — чи в тетерівську, чи в фастівську, чи в броварську. Завжди, коли Павло Никанорович вслухався в знайомі рядки, що линули з репродуктора, серце його тьохкало від гордості. Кляте авторське право! Чому не оголошують прізвища автора інструкції?
«Громадяни пасажири! В електропоїздах суворо забороняється перевозити вибухові речовини…»
Так, так, так! Якщо не обумовити цього важливого положення, народ возитиме динаміт, порох у мішках, толові шашки та іншу гидь; адже сподобився в 1945 році один дядько з Фастова залізти в поїзд із великою авіабомбою, яка впала обік його хати й чомусь не вибухнула; думав здати в Києві у контору по збиранню металобрухту; бомбу віз у мішку, а мішок по дорозі в нього вкрали, думали, що там свиня лежить заколота. Ось звідки взявся параграф про вибухівку; щоправда, Павло Никанорович відчув, що тепер, під сучасну пору, в добу науково-технічної революції, певні положення інструкції варто було б переглянути й доповнити: так, скажімо, на часі була б заборона перевезення в електричках усяких видів атомної зброї та радіоактивних розщеплюваних матеріалів — народ усякий шастає по приміських поїздах, за ним око й око треба мати.
«…забороняється перевозити отруйні й вогненебезпечні речовини, а також користуватися відкритим вогнем»,
Щоправда, треба віддати людям належне: до перевезення іприту, циклону, табуну чи напалму ще ніхто не докотився. Це факт. Але чи означав це, що ми повинні втрачати пильність у галузі приміського залізничного сполучення?
Попередження щодо «відкритого» вогню було сповнене якогось таємничого смислу. Серед майбутніх істориків, які вивчатимуть творчість Павла Никаноровича, цей пункт викличе не менше коментарів, ніж певні місця в Євангеліях та апокрифічних писаннях. Та секрет тут дуже простий. Павло Никанорович запам'ятав, як розпалювали вогнище в їхньому телятнику, яким повертались вони з Іркутська додому, і як вночі мучила його думка, що підступне полум'я може спалити всі їхні скромні воєнні трудові заощадження, включаючи килими, кришталь та золото. Своє негативне ставлення до вогнищ у вагонах він висловив у такій карбованій словесній формі.
Як наслідок напружених роздумів Рязанцева над вічними проблемами життя й смерті з'явились його «Правила користування міським кладовищем». Цими правилами було передбачене: а) при відвіданні могил необхідно відмічатися в конторі кладовища; б) при ритті могил слід суворо дотримуватись встановлених розмірів.
Пункт про відмітку в кладовищенській конторі мав виняткове значення з огляду на облік та річну звітність; але з пунктом «б» стався непередбачений казус: певні померлі громадяни виходили поза встановлені розміри як своїм ростом, так і шириною, і через це хочеш не хочеш цей важливий у геодезично-архітектурному відношенні пункт інколи не виконувався.
Та найвищим злетом творчості Рязанцева була, безперечно, листівка «Правила поведінки глядачів на стадіонах», написана ним на замовлення дирекції Київського центрального стадіону й видана тиражем 100 000 примірників друкарнею № 7 (замовлення № 1100). На тлі синіх літер полум'ям, як на валтасаровому бенкеті, горіло слово, набране найбільшим плакатним шрифтом: ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Над інструкцією сею працював Павло Никанорович два місяці — навіть хотів поїхати в ірпінський будинок письменників, де, кажуть, умови непогані для творчої праці. Скільки безсонних ночей просидів над отими параграфами, що вишикувалися під гаслом ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Скільки варіантів обмежень передумав, скільки небажаних подій та вчинків передбачив!
От, наприклад, параграф «в»: «Забороняється приносити на стадіон громіздкі речі (меблі, піаніно, чемодани, рюкзаки тощо)». Під час матчів Павло Никанорович надивився всякого, через те, зважаючи на свій багатий життєвий і професійний досвід, передбачив вищезгадані казуси. Бо одного разу сам бачив, як перед матчем на Кубок європейських чемпіонів із футболу якийсь заїжджий дядько притарабанив на стадіон брезентово-алюмінієве складане ліжко. Дай таким волю, вони завтра шафу дзеркальну на трибуні поставлять. Параграф «г» забороняв громадянам приходити на спортивні змагання з домашніми та свійськими тваринами — котами, козами, верблюдами, зміями. І теж небезпідставно запровадив Павло Никанорович це обмеження: бо одного часу повелось так, що уболівальники з Куренівки приносили з собою голубів і радісно жбурляли їх угору після кожного забитого гола; турмани лопотіли крильми й весело летіли додому. Саме під час такого вибуху ентузіазму на макінтош Павла Никаноровича впав із неба білий кавалочок голубиного посліду. Ну як тут не напишеш параграф «г»! Кінчалася листівка ліричним акордом, фугою гармонії й доброзичливості, концертом для голосу волаючого в пустелі. «Шановні кияни! — м'яко закликав Павло Никанорович. — Будьте щирі й привітні не тільки до наших хлопців-чемпіонів, а й до суперників, що приїхали помірятися силами з славними нашими футболістами». Чи міг подумати тоді, коли в муках народжував Рязанцев це променисте звернення, що є ще на світі команди, які не тільки приїздять «помірятися силами з славними нашими футболістами» (тобто — в перекладі — покірливо підставити свою шию під ніж динамівського нападу), а й можуть вряди-годи врізати тим хлопцям-чемпіонам під зав'язку, не дивлячись на їхні титули, зневажаючи їхній снобістськи-чистий зонний захист, плюючи на всі теорії про опанування центру поля. Чи міг подумати П. Н. Рязанцев, що прийде той страшний вечір, коли він (він!) порушить параграф «е» власної інструкції, який забороняв «викрикувати образливі вирази на адресу гравців і суддів». Вигукнув-таки громадянин Рязанцев образливий вираз, не втримався від прокльону на адресу славних наших футболістів, коли Любанський забив їм свого гола! І — вигукнувши щось нелітературне — схопився Павло Никанорович за серце…
