Як занедужав на серце, як повіяло на нього вічним холодом, став відтоді Павло Никанорович вимогливіше оцінювати людські вчинки, гостро помічаючи всю недосконалість багатьох своїх співгромадян, які, мов ті мурашки, заповнювали вулиці й майдани, магазини й кінотеатри, створюючи внутрішній хаос, безладдя своєю біганиною і штовханиною; багато розумних проектів народилось останнім часом у душі Павла Никаноровича, коли міркував він над тим, як зміцнити суспільний порядок: каси в кінотеатрах будувати у вузьких і закручених на манір лабіринтів, коридорах, щоб не могло пропхнутися там більше однієї особи; для пішоходів ввести обов'язковий правобічний рух на тротуарах, як для автомобілів, і суворо стежити, щоб ніхто не порушував цього правила; всьому населенню видати нові, дисциплінарні паспорти, куди щоквартально виставляти оцінки з поведінки; з метою ліпшої охорони місць громадського користування (парків, пляжів і т. п.) від зазіхання хуліганських елементів пускати туди громадян, в паспортах яких значиться п'ятірка чи, в крайньому разі, четвірка з поведінки. Осіб із посередніми й незадовільними оцінками на терени означених місць не пускати. З метою підвищення безпеки пересування в місті зобов'язати громадян, які ходять попід домами, носити сталеві каски — на випадок, коли зваляться на них брили з карнизів або горщики з квітами з підвіконь. В магазинах установити для різних категорій громадян різний час видачі товарів, що одразу ліквідувало б черги в години «пік». Скажімо, пенсіонери отримують з 10 до 13 години, службовці — з 17 до 18 і т. д. Дуже сподобалась Павлу Никаноровичу Рязанцеву ідея матеріальної відповідальності футболістів за програні матчі: тоді б не стався такий ганебний програш київського «Динамо» якомусь безвісному «Гурніку», провал, що так фатально відбився на здоров'ї Павла Никаноровича.
Як уже мовилося вище, всю сім'ю наполохала хвороба Павла Никаноровича. А сім'я його була невелика, дружна. Він, жінка і двоє дочок — Ніка та Юля. Його дружина, Ольга Іванівна, або, як її звали, Льоля, поставила на ноги весь медичний світ Києва, добилася з Павлушею на приватний прийом до самого Майзеля; лікарі як лікарі: кожен говорив щось своє, кожен виписував свій рецепт (тих папірців поназбирував Павло Никанорович цілий стос), а хворий почувався все гірше. Думала Льоля покласти свого Павлика в гарну приміську лікарню — серед лісу привітний корпус, облицьований світлою керамічною плиткою, свіже, майже сільське повітря, — та знаючі люди відмовили, порадили з серцем не жартувати, а віддати Павлушу в клініку професора Костюка, де хоч умови гірші, зате лікарі кращі й діагноз вміють поставити точно.
Льоля Рязанцева належала до того типу жінок, котрі починають інтенсивне статеве життя в 15 років і закінчують в 60. Яскраво-біла фарбована блондинка з формами тіла, на яких охоче зупиняли свій зір мужчини, з таємниче скошеними очима, в яких завжди вигравали жовті вогники — відсвіти того полум'я, що спалювало душу Льолі Рязанцевої; тим полум'ям була жадоба мужчин, жадоба влади, жадоба грошей. Але дивна річ — якби на страшному суді, де брехати не годиться, Павла Никаноровича спитали, він сказав би, що кращої, ніж Льоля, дружини в світі нема, і то була б свята правда. Льоля була центром світобудови, добрим янголом і злим генієм водночас. Павло Никанорович був для неї підстилкою, пухкою шкурою тигра, безсило розпластаною на паркеті їхньої квартири на Печерську — Льоля любила ставити свої стрункі ноги на цю шкуру, любила відчувати покірливе тепло смугастої шерсті; ця роль цілком влаштовувала Павла Никаноровича, його навіть охоплювало якесь солодке заспокоєння, коли дружина ходила по ньому або коли хльостала його по обличчю, коли він якось розлив гарячу каву, подаючи Льолі в ліжко срібну тацю з кавником. Це збурювало йому кров. Можливо, ті, хто знав крутий норов Павла Никаноровича на роботі, його суворий, але справедливий стиль поводження з прибиральницями, — можливо, ті й здивувалися б такому раптовому, на їхній погляд, повороту цієї залізобетонної, цільної натури, але, коли вдуматися, нічого дивного в цьому не було: Павло Никанорович любив свою Льолю, яка вміла виробляти багато цікавих фортелів, що так прикрашали їхнє сімейне життя, він любив її, а ще більше — боявся. Пролягла між ними одна таємниця, в порівнянні з якою справа з витатуйованим серцем здавалася дитячою забавкою. У 1942 році подружжя Рязанцевих опинилося в Іркутську, — хоч і далеко від театру воєнних дій, та Павло Никанорович заспокоював себе тим, що і в глибокому тилу можна бути корисним для справи перемоги над ненависним ворогом. Був тоді Павло Никанорович молодим сизокрилим орлом, у напіввійськовій формі, у шевйотовій гімнастерці, підперезаній широким офіцерським паском з мідною пряжкою та двома рядами дірочок на тому паску; тільки нагана не вистачало при боці. Його вольове, відкрите обличчя з русявим чубом хоч на плакатах малюй, хоч у кіно показуй. Вони з Льолею оселилися в старому будиночку, що весь просякнув запахами трухлявої деревини та тазу. Зайняли дві суміжні кімнатки, які Льоля з притаманними їй смаком і фантазією позавішувала килимами, купленими в евакуйованих сусідів — старої професорки московської консерваторії, син якої загинув в ополченні, та дружини харківського художника Удовенка. Павло Никанорович часто їздив у відрядження, звідки привозив, на замовлення Льолі, молоду телятину — Льоля різала це ніжне м'ясо на тонкі кавалочки й клала їх собі на обличчя — на щоки, на чоло, на уста — й нерухомо лежала на канапі, прислухаючись до повідомлень Радінформбюро; молода телятина насичувала живильними соками Льолину шкіру, відмолоджувала повіки, знімала синюваті залишки нічних недосипів, підвищувала поцілункоспроможність Льолиних гарних уст. Саме в той час звалились на Рязанцевих важкі переживання — Павлу Никаноровичу запропонували зміцнити ряди діючої армії. Та саме тоді, на превелике нещастя, в Павла Никаноровича виявився туберкульоз в найнебезпечнішій — відкритій — формі.
Ходив до них рентгенолог Брискін — миршавий чоловічок із уродженим комплексом неповноцінності, від якого почав зцілятись, допіру опинившися серед десятків самітних жінок; низенький, майже карлик, обтягнений сухою пергаментною шкірою, Брискін, на якого за добрих часів не звернула б уваги, жодна жінка, раптом став сексуальною зіркою першої величини; він ненавидів жінок, які віддавались йому, він знущався з них, щипав і кусав, наче хотів відомстити їм за всі довоєнні роки принижень і самотності. Ходив до них Брискін, ходили ще якісь впливові люди; ввечері сходились вони з пакунками під пахвами — приносили горілку, ковбасу, шоколад. Надворі тріщав мороз, Іркутськ засинав у снігах, Павлу Никаноровичу моторошно було подумати — як доводиться зараз солдатам в окопах, на волзькому рубежі. Гості весело з морозу терли руки, різали ковбасу, відкривали консерви, закурювали цигарки; потім пили, закусювали, тицяючи виделками в розкішні, ампірно-позолочені тарілка Дулевського заводу, розпалювалися, розстібали комірці френчів, потім починали вимагати виконати «рожеве танго». Льоля спочатку відмовлялась, відтак ішла до сусідньої кімнати, переодягалась — власне не переодягалась, а роздягалась, і, накинувши на себе рожеву довгу шовкову польську сорочку, що їй привіз із Львова Павло Никанорович у 1940 році, царственно виходила до гостей: її появу вони гучно вітали, лише Брискін ставав нерухомим, висхлим, злим карликом, бо ця жінка, вдвічі більша за нього, з великим і похітливим тілом, нагадувала йому довоєнні часи; він боявся її, втрачав при ній свою недавно придбану самовпевненість, його зла маленька душа стискалася в кістлявий кулачок; безсила лють охоплювала Брискіна, коли дивився він на Льолю. Павло Никанорович знав свої обов'язки: сидіти при патефоні, підкручувати його весь вечір заводною ручкою. Голки лежали в спеціальному пластмасовому секторі, вбудованому в ріг патефонної коробки. Подеколи Павло Никанорович пальцем обережно висував сектор і зазирав туди заклопотано — чи, бува, не перевелися добре загострені голки? Він майстерно вмів гострити голки на точильному камені. Він ставив улюблену пластинку Льолі — з шипіння з'являвся хрипкуватий голос Утьосова: «Как много девушек хороших, как много ласковых имен, но лишь одна меня тревожит, что потерял покой и сон…» Льоля по черзі танцювала танго з гостями — їй ввижався бальний зал, чоловіки в смокінгах та жінки у вечірніх декольтованих туалетах, як в американських фільмах за участю Діни Дурбін; її тіло просвічувало крізь прозорість сорочки, і Брискін, який ніколи з нею не танцював, бо якби він притулився до неї, то обличчям торкався б її грудей, пив спирт, не запиваючи його навіть водою, а патефон надривався: «Сердце, тебе не хочется покоя…» Павло Никанорович філософськи думав, що краще було б витатуювати на своєму тілі ці слова, тонкі й поетичні, замість примітивного: «Не тронь его, оно разбито».
