Туберкульоз у Павла Никаноровича виявився саме після того, як у них залишився на ніч Брискін; Павло Никанорович мив у сусідній кімнаті посуд, змиваючи з ампірної розкоші тарілок рештки консервованих бичків у томаті, і чув спочатку тріск шовку (шкода, бо то гарна була сорочка, куплена на товчку в якоїсь польської графині), а потім долинуло до нього скавучання, гарчання, виск, мовби зчепилися, в люті, кішка з собакою, і серце Павла Никаноровича сповнилося ніжністю до Льолі, до її страждань і гордістю за неї, йому схотілося впасти перед нею, цілувати їй ноги, і щоб вона зробила йому боляче — чим болючіше, тим краще. Він вимив тарілки, витер їх рушником, обережно, щоб не розбити, поклав у буфеті, вимкнув велике світло, залишивши нічничок, і став на коліна коло дивана; згодом знову почулось гарчання, в Павла Никаноровича від розчуленості сльози потекли по обличчю, і він почав повзати по кімнаті на колінах — між великим трюмо та фікусом; так серед ночі й застала його Льоля, яка прикладала до покусаних грудей примочки з одеколоном. Невдовзі після цього на комісії в Павла Никаноровича в легенях знайшли дві великі каверни, про що свідчив рентгенівський знімок, а в мокроті виявили палички Коха. Спрацювали якісь невідомі механізми, Льоля з кимось зустрічалась, хтось приходив до них на ніч (цей поводився тихо, Павло Никанорович заснув навіть, очікуючи Льолю), і врешті хвороба П. Н. Рязанцева виявилася настільки небезпечною, що про фронт і мови не могло бути. Все було б нічого, якби Льоля не сховала передбачливо всі папірці, які мали відношення до хвороби Павла Никаноровича: якби хтось спробував хронологічно порівняти ці численні папірці, небезпремінно зрозумів би, якого походження туберкульоз у Павла Никаноровича. І по сей день, коли лежав він уже в клініці Костюка, не знав Павло Никанорович, де переховує ці папірці його вірна Льоля. Але добре пам'ятав її погрозу — витягти їх на світ божий в разі потреби, якщо Павло Никанорович раптом втратить почуття вічної вдячності до своєї коханої дружини.

Клініка Костюка справила на Павла Никаноровича гнітюче враження. Спочатку Павло Никанорович повільно, почуваючи при кожному кроці біль у серці, пройшов через велике півпідвальне приміщення. Тут на дерев'яних лавках сиділо багато людей, що принесли передачі родичам; з якою радістю Павло Никанорович змішався б зараз із цією сірою масою, сів би в новому драповому пальті зі смушковим коміром от хоч би на краєчку цієї лави, коло засмучених жінок; передав би передачу, ну, наприклад, своїй дорогій дружині Льолі і пішов би собі геть — не протоптаною лікарняною стежкою, а просто по заметах, ще й молоді деревця б трусив по дорозі, щоб сипався з них лапатий сніг. Та ні. Розчинилися білі двері, й залишив Павло Никанорович у тому приміщенні свою дорогу Льолю. Потім у холодній кімнаті сидів на тапчані, вкритому клейонкою, поки лікар записував його персональні дані в історію хвороби. У лікаря пальці були вимазані чорнилом, і ця неакуратність страшенно розстроїла Павла Никаноровича: якщо тут усі такі задрипанці, то вони можуть, чого доброго, і пінцет у грудях зашити абощо. Молодий хлопчик-санітар (практикант, мабуть; практикантів Павло Никанорович загодя ненавидів, так би мовити, авансом: як дозволяють їм практикуватись на живих людях? Адже це непорядок!) провів його в кімнату, де посередині стояла велика ванна. Павло Никанорович із почуттям відрази подивився на цю споруду, де купано, мабуть, перекупано тисячі людей, багато з яких умерли. Перепитав у хлопця, чи добре вимили ванну? Вода у ванні пахла ДДТ, хлоркою і ще якоюсь бридотою.

Приймальний покій був, мабуть, давно не ремонтований, бо олійна фарба на стелі подекуди полущилась, а труби поіржавіли. Всюди пильне око Павла Никаноровича помічало безладдя: намокла газета на кахляній підлозі, якісь ганчірки в кутку, щітка, що лежала на старій табуретці, медичні ваги, яким не місце тут, бо намокнуть і не зможуть показувати правильні результати; санітарки надто голосно перемовляються між собою, не звертаючи уваги на хворого, анітрішечки не піклуючись про стан його центральної нервової системи. Павло Никанорович скинув із себе темно-коричневий костюм з дорогого бєльського матеріалу; костюм пошито було в 1950 році, і він уже став трохи не модний, але Льоля наказала надягнути в лікарню саме цей костюм, бо чула вона, що там усі речі псують у дезкамері. Павло Никанорович погодився з її розумними доказами. Потім скинув із себе теплу сорочку з Єгипту і теплі німецькі кальсони й став перед хлопцем-санітаром в усій своїй оголеній немочі, мов Адам із гравюри Луки Кранаха, тільки прикривав він руками не те місце, що його на гравюрах завжди пильно стереже Адам, а своє витатуйоване серце, його справжнє серце стиснулося в передчутті трагедій. В голові його навіть промайнула страшна думка — в якому костюмі його ховатиме Льоля? Невже в цьому коричневому дранті? Зібравши останні сили, мов приречений, якого ведуть на гільйотину, Павло Никанорович ступив у ванну.

Вода видалась йому занадто гаряча, а хлопець-санітар грубо шурував йому спину, мовби знущався. Нарешті тортури скінчились, і Павлу Никаноровичу дали піжаму й старенький халат мишачого кольору. Піжамні штани виявились короткуваті, на куртці не вистачало одного ґудзика. Павло Никанорович спробував було посперечатися з санітаром, доводячи, що він неабихто і що вищі інстанції негайно довідаються про порядки в цій богадільні, та хлопець твердо й спокійно подивився на Павла Никаноровича (обличчя в хлопця було засмагле; де взимку міг він так загоріти?), і Рязанцев якось осікся, замовк, подальшу частину свого монолога виголосивши про себе.

Єдиною втіхою Павла Никаноровича було те, що Льоля, натиснувши на всі важелі своєї потаємної машини знайомств, добилась того, щоб покласти чоловіка в палату на чотири ліжка, а не в загальну, на дванадцять. Правда, Льоля наполягала, аби Павла Никаноровича поклали в окрему палату або принаймні двомісну, привілейовану. Та їй витлумачили, що в клініці професора Костюка в такі палати кладуть або вмираючих хворих, або тяжких після операції, надто з гнійними інфекціями. При всій своїй енергії та знайомствах, Льолі не вдалося зламати залізних законів клініки Костюка.

Павла Никаноровича підняли ліфтом на третій поверх, де його зустріла палатна лікарка, котра провела його в кінець коридора, в палату № 7. Павло Никанорович ішов, тримаючи в руках папку, де лежала книжка В. Кожевникова «Щит і меч», мильниця, окуляри в червоному футлярі, восьмикольорова італійська авторучка, папір для написання записок та двадцять п'ять карбованців у дрібних купюрах, щоб у разі потреби можна було заплатити санітарці, медсестрі або лікарці задля, так би мовити, матеріального заохочення.

Павло Никанорович як чув, що його нещастя ще не скінчилися. Йому дісталось найгірше місце в цій палаті — далеко від вікна, ліворуч, біля самих дверей. А сусіди — жодної інтелігентної людини! Навпроти Павла Никаноровича лежав якийсь лисий, мов коліно, селянин, когут, який слова сказати грамотно не вміє, і книжка коло нього — яка б ви думали? «Історія іспанської інквізиції». Потіха, та й годі! Та він взагалі не розуміє, що означає слово «інквізиція», а береться читати. А лікарі і сестри бігають навколо нього, ніби він принц якийсь, у той час як Павло Никанорович уже дві години тут, а на нього ще ніхто не звернув уваги. Ні, недарма їхні гості, як збиралися в Рязанцевих на чашку коньяку, лаяли останніми словами лікарів — розпустила їх, розбалувала держава, ще й зарплатню їм підвищила, неробам. Другий сусід, цей Дахно, був дуже підозрілий тип — пильнуй, бо гроші стягне, босяк бессарабський, — там коло критого ринку такі типи вештаються, не дають чесним людям спокою.

Придивився Павло Никанорович і до третього сусіда — спинки їхніх ліжок майже торкались; Рязанцев роздратовано подумав, що йому доведеться нюхати, чим пахнуть ноги цього похмурого типа, який весь час слухав радіо. Раптом якась згадка сяйнула в пам'яті Павла Никаноровича: дуже знайомим видалось йому обличчя цієї людини. Він підвівся.