— Та це ж Лючія Бозе, — сказав він.

— Яка Боза? — обурився Дахно. — Це Ганна. Ганна Жіспен.

— І мою звуть Ганною, — вставив Курінний.

— Лючія Бозе, відома італійська кінозірка, — наполягав на своєму Максимов.

— Ти… ти знаєш хто такий? — задихнувся від гніву Дахно.

— Знаю, — втомлено відповів Максимов. — Машина без мотора, собака без ніг, пляшка без горілки.

— Тихше, товариші, — цитьнув на них Рязанцев, який терпіти не міг, коли хтось порушував громадський спокій. — І без вас нудно. Ось так.

Усі замовкли. Сніжинки билися в вікно легко, мов метелики білими крильцями. Наближалась обідня година, коли всі ходячі хворі винипували в коридор, де їм накривали столи.

Дахно, хоч і ображений до глибини серця, першим порушив мовчання, бо його переповнювала одна новина, вражаюча звістка.

— Сказати вам щось цікаве?

Всі байдуже подивились на нього, й кожен подумав, що знову він почне зараз щось заливати про Бріндізі — повітряну базу в Італії, де в 1944 році побував зі своєю ескадрильєю жовтодзьобим хлопцем; був тоді молодший сержант Ваня Дахно стрілком-радистом.

— Так знайте, — урочисто мовив Дахно, — що Костюк готується до пересадки серця. Мені Кіра з післяопераційної сказала.

— Якої пересадки? — спитав Рязанцев.

— Ви що — газет не читаєте? Серце збирається пересадити від людини до людини.

Павло Никанорович газети, звичайно, читав, він із юнацьких років тримався в курсі зовнішньої й внутрішньої політики, міркуючи над глобальною стратегією різних держав та іншими актуальними питаннями — наприклад, долею Гібралтарської протоки, Багамських островів чи Сінайського півострова. Звичайно, від його допитливого й кваліфікованого погляду щоденного споживача газет не сховалось невеличке повідомлення про пересадку серця людини, зроблену 3 грудня 1967 року і 2 січня 1968 року в Південно-Африканській республіці нікому не відомим лікарем Барнардом. Та чи міг гадати Павло Никанорович, що те неперевірене таємниче іноземне диво так швидко з'явиться поруч, у цьому будинку, тільки поверхом нижче, де операційне відділення. Диво, до якого ще не вироблене офіційне ставлення, ще немає інструкції щодо його застосування.

Повідомлення Дахна приголомшило Павла Никаноровича своєю брутальною ймовірністю, він заплющив очі від хвилювання, почуваючи, що стоїть напередодні великих тривожних подій і що в житті його відкривається новий історичний етап.

Того дня Костюк протезував клапани Діні Нурусбаєвій — хупавій вісімнадцятилітній дівчині з Алма-Ати, яка приїхала навмисне до Костюка й довго умовляла зробити їй операцію. Їй треба було вшити два клапани — мітральний та аортальний; в противному разі вона була приречена на неминучу смерть. Батько в Діни був казах, мати — росіянка, і в Діні витончено поєднувалася східна врода зі слов'янськими сірими очима. Діна була мала, тендітна, й на її щоках завжди ніжно просвічував рум'янець; це дуже подобалось багатьом її товаришам по університету, які не знали, що це — ознака мітрального стенозу; майже ніхто з її товаришів і не гадав, що серце Діни працює, вибиваючись з останньої сили; ті, хто закохувалися в дівчину, не думали, звичайно, про функціональні показники роботи її серця, висловлені в сухих цифрах. Цифри ці були дуже невтішні. Декомпенсація зайшла в Діни так далеко, що Костюк довго вагався, перш ніж зважився на операцію. Він міг відмовитись, як робили багато його колег, що виходили з чисто статистичних міркувань, і тому в інших клініках процент післяопераційної смертності був набагато нижчий, ніж у клініці Костюка: все можна регулювати — навіть відсоток смертей.

«Я вам вірю, професоре, — сказала Діна. — Тільки вам». Тисячі людей саме так говорили йому, він звик до цих слів і до цих прохань, але щось було в її погляді й словах таке, що він погодився. А потім Діна сказала йому річ, яку, зазвичай, не кажуть вісімнадцятилітні дівчата навіть лікарям. «Знаєте, професоре, — сказала вона, — я хочу мати дитину. Якщо ви поставите клапани й все буде гаразд, я одразу народжу дитину. І якщо це буде син, я назову його Андрієм». І в її голосі чулась така спокійна рішучість, що він навіть не наважився сказати їй, що жінкам зі штучними клапанами в серцях не можна народжувати дітей, хоча в його практиці були випадки, коли деякі вперті жінки не слухались, все ж таки народжували. І в душі він погоджувався з ними.

Операція тривала п'ять годин: клапани були понівечені ревматичним процесом, навколо отворів, крізь які помпується кров, утворились кальцинати — скам'янілості. Слід було все це вирізати. Серце в Діни було м'яке, в'яле, шов прорізався, й Костюк у безсилій люті тупав ногою, стогнав, лаявся, протягуючи нитки крізь тефлонове кільце клапана. Через усі ці затримки Діну довелось тримати на АШК^[3] сто сорок хвилин, а це було дуже небезпечно, бо АШК, який гудів поруч, наче сатуратор у тих крамничках, де в сифони заряджають газовану воду, руйнував еритроцити, і з кожною хвилиною небезпека гемолізного отруєння збільшувалась. Нарешті Костюк примоцував аортальний клапан — невелику кульку, на кшталт пінг-понгової, що сиділа всередині дротяної клітки, — й тепер клапан, мов парашут на стропах, висів над серцем. Вони почали його обережно спускати в аортальний отвір. Все гаразд. Потім відключили АШК, й на екрані почав стрибати промінчик. Дінине серце запрацювало!.. Перикард і грудну клітку зашивали помічники.

Виснажений, ледве переставляючи задерев'янілі ноги, Костюк пішов перевдягатись. Він навіть під душ не став, тільки спітніле лице сполоснув і важкою ходою добрів до свого кабінету, наказав Олі нікого не пускати. Витягнув подушку з шафи й ліг на дивані. «Я помру на цьому дивані, — раптом подумав він. — Коли-небудь, після такої операції ляжу — й помру». Він уявив, як бігатиме вся клініка, як робитимуть йому масаж серця й' впорскуватимуть адреналін просто в серце. Він рвучко підвівся, бо йому здалось, що не вистачає повітря. Трохи посидів, важко згорбившись, поставивши ноги в шкарпетках на холодну підлогу. Відтак устав і, сівши в крісло, почав дзвонити Валентині. В редакції хвилин десять був зайнятий телефон, потім Валентину довго розшукували, нарешті він почув її голос.

— Я хочу вас бачити, — сказав він.

— Приходьте до мене.

— Коли?

— О шостій вам зручно?

— Так, — сказав.

Вона дала адресу.

У вестибюлі сиділо двоє — батьки Діни Нурусбаєвої. Підвелися, уздрівши Костюка. Вони мовчали, й ця східна стриманість розчулила його. В батька було широке розумне обличчя. Мати нервово скинула з голови пухнасту хустку — наче хустка заважала їй почути Костюкові слова.

— Все гаразд, — сказав він. — Поки що все гаразд. Операція пройшла добре. Не хвилюйтесь. Тепер треба кілька днів перечекати. Це найголовніше.

— Професоре, — сказала мати Нурусбаєвої, й він подумав, що вона зараз заплаче, але вона стрималась. — Професоре…

— Заспокойтесь, — лагідно взяв її за руку Костюк. — Сподіватимемось, що все буде добре.

— Професоре… ми… вам… усім життям… — Ну що ви, що ви…

Батько Діни так і не сказав жодного слова, й Костюк пішов, подивляючи почуттю гідності цієї людини, яка розуміла: Костюк сам знає, що їм казати, а чого не треба. Запитання тут були ні до чого.

…Валя жила на Пушкінській вулиці, поруч із медінститутським будинком, треба було пройти через під'їзд, вузький і пошкрябаний кузовами автомашин, перетнути навскіс двір, у якому діти залили невеличку ковзанку, й зійти на четвертий поверх. Валин дім було збудовано наприкінці XIX століття в паризькому стилі «модерн» — з горішним поверхом мансардового типу, обшитим, мов лускою, бляшаними листами; колони дорійського ордера стерегли вхід у парадне. Тут же на подвір'ї, коло входу до Валиного дому, тулився маленький одноповерховий будиночок.