Костюк пройшов через двір, ледве не впавши на ковзанці; нахилившись, проминув щасливо білизну, що сушилась надворі — простирадла велично погойдувались, тверді, наче з алебастру, — й ступив у парадне. Подивився на дошку з прізвищами мешканців — Валиного тут не було. Згадав, що вона розміняла квартиру після розлучення й живе тут недавно.
На дверях Валиної квартири було три дзвінки, п'ять прізвищ, сім вирізаних газетних і журнальних назв, наліплених на двох поштових скриньках.
Не встиг Костюк подзвонити, як Валя відчинила двері й провела його через темний захаращений коридор у кімнату. Вона чекала його, не відходячи від вікна, і, всміхнувшись, спостерігала, як він посковзнувся на льоду, але втримався. Тоді вийшла вона в коридор і, затамувавши подих, чекала його кроків на сходах.
Костюк скинув куртку й замшеву кепку.
Валя подумала, що їй подобається, як убирається ця людина: так міг одягатися спортивний тренер або капітан траулера, що повернувся із загранки, чи актор; не було в Костюкові тієї солідності, якою відзначались люди його касти: обов'язковими ратиновими пальтами, дорогими ондатровими шапками, англійськими костюмами й поважністю слів і жестів; Валя, яка не раз зустрічалася з цими людьми, бачила, як швидко вони, селянські діти, переважно інтелігенти в першому поколінні, вбирали в себе ритуальність своєї професії, залишену їм у спадок провінційними професорами олександрівських часів. Вона бачила, як на вчених радах тішаться вони процедурними дрібницями, як виробляють у собі приємно-люб'язний, ґречний стиль звертання до головуючого, як смакують вони свою удавану об'єктивність і колегіальність.
Вона знала, що Костюка не любили в цих колах, вважали його за нескромного вискочку, за людину неприємну, що зневажає освячені здавна традиції лікарської касти.
Костюк зацікавлено оглядав кімнату Валентини. Кімнату перегороджувала шафа для одежі, так, що Валя мала куток, куди не зазирали гості. Старовинна, викладена вигадливо кахлями піч випромінювала тепло. Костюк приклав до кахлів змерзлі руки. Нічого зайвого не було в цій кімнаті — письмовий стіл із друкарською машинкою, обідній стіл, присунутий до стіни, підвісні полиці з книгами, на стіні — гравюра, на якій було зображено молоду оголену дівчину, що тримала в руках сонячний промінь. Над тахтою висіла маска з брунатного шамоту — староруський бородатий бог Перун, суворий і сліпий.
Все стало значне і нерухоме в ці перші хвилини їхньої таємниці. Присмеркове світло поступово відходило від вікна, наповнюючи кімнату тінями й спокійною самотністю. Костюк витяг із портфеля маленький пучечок червоних гвоздик, загорнутих у целофан. Валя поставила гвоздики в полив'яний горнець із водою. Потім сказала Костюкові, що покаже найбільше диво в світі. Взяла маленький іграшковий автомобіль з червоної пластмаси, натиснула кнопку й обережно поставила машину на підлогу. Автомобільчик побіг по паркету, стукнувся носом об Валину ногу, подався трохи назад і знову рушив уперед. Він тицявся об Валину ногу, мов сліпе щеня, поки об'їхав її; потім сховався під тахтою, блукав там довго і, нарешті, повернувся на середину кімнати. Вони мовчки спостерігали за кібернетичним автомобільчиком. Щось протиприродне було в його русі, в його монотонному безупинному кружлянні, в тій майже містичній впертості, з якою він обходив усі перепони. Здавалось, цей іграшковий автомобіль керований не примітивним поворотним пристроєм, а твердою волею механічної істоти, для якої головний закон — мета, а все інше — ніщо.
Валя й Костюк стояли поруч посередині кімнати, а навколо них повзала маленька червона машинка. Вони не помітили, як перейшли на шепіт. Машинка довго не виходила з-під шафи, і Валя стала на коліна, щоб дістати її. Костюк дивився на вигин Валиного тіла, на її ноги; він нахилився й сказав тільки: «Облиште. Він сам вийде», — і допоміг Валі підвестися, й коли вона встала, він побачив знайому зморшку заклопотаності на переніссі. Він не відпустив Валю, а поцілував, і сильний біль щастя прийшов до нього, і йому здалось, що в житті своєму він не знав ніколи такого щастя, наче життя його було аркушиком білого незайманого паперу, хоч це, звичайно, була неправда, цей папір уже було списано різними людьми, зім'ято й пошарпано; він у цю мить забув, як було в 1938 році, в 1941 році в медсанбаті, в 1944 році, в 1947 році, як було це в 1959 році чи пізніше — кожного разу, коли він обіймав іншу жінку, але такі речі забуваються і щоразу здається, що все починається спочатку.
І в ньому прокинулася ніжність до цієї жінки, до її впертого обличчя, до її тіла, до її волосся, до всього того, чого він був позбавлений, відколи втратив дружину; і цією ніжністю він вразив Валентину, коли обійняв її — великий, добрий і по-дитинному безпорадний, — і щось материнське ворухнулося в її серці. Господи, все було навпаки, не брутальність, яку вона чекала, обережні, пестливі руки, господи, вона поцілувала його руку, бо скінчилась її самотність, її впевненість, її сила і рішучість, — вона віддавала все йому, їй не потрібна була сила, вона вже втомилася від тягаря власної сили й самотності. Як добре, що він поцілував її саме зараз, а не тоді, не в їхній перший день — не в церкві і не на тому березі Дніпра; як добре, що він тоді стримався, і як добре, що він її зараз поцілував і що вони не почали таку надто інтелектуальну розмову, з якої важко потім виплутатися; все залежить від того, як усе почнеться, і як добре, що вона показала йому того кібернетичного повзуна: і чи то не вона сама повзала по життю, мов той червоний автомобільчик — безглуздо, але вперто?
Були сутінки, темрява, нарешті були ті сутінки й темрява, що не роз'єднували їх. Раптом почуття найвищої точки свого життя осяяло Костюка, бо досі відчував він своє життя, як сходження вгору, все вгору, а тепер він зрозумів, що це — найкраще й найостанніше, що було, є й буде в його житті, і він подумав, що остання любов має завжди приносити з собою біль, але болю не було — навпаки, було відчуття повного й остаточного щастя; це відчуття увійшло в його легені, як запах соснового лісу, як запах дощу, коли ти сам никаєш по дніпрових косах; коло, в яке він ступив, зустрівши випадково цю молоду жінку, ущільнилося, магнітне поле матеріалізувалося; кінчилася випадковість, і він тримав у руках цю жінку, ще кілька днів тому таку недосяжну.
— Малятко, — сказав він, — ти моє малятко. Як мені добре з тобою.
— І мені теж, — прошепотіла вона.
І тоді всю чемність, і стриманість, і недосяжність, і відчуженість — усе, все — було зірвано, зіжмакано й відкинуто геть. У ньому і в ній забилися могутні джерела наближення чоловіка до жінки, зросло напруження й чекання тіл, вже не було з цього щасливого кола іншого виходу. «Стривай», — сказала вона й повернула ключ у дверях, а потім скинула з себе светр — затепліло в сутінках її смагле тіло — і почала нервово смикати блискавку на спідниці. Він підійшов до вікна, притулив обличчя до холодного скла. На дворі катались на ковзанах діти, кружляючи в чистому зимовому надвечір'ї. «Іди», — прошепотіла вона, й він пішов до неї, і ліг поруч із нею, і коли лягав, то випадково зачепив ліктем маску Перуна, й пролунав надтріснутий дзвін, немов бовкнув старий дзиґар, і це було ще однією таємницею цього вечора. Цей дзвін немов відмічав початок їхнього двоєдиного існування. Але часу в нього лишилось надто мало, щоб сказати їй щось важливе, надто мало, вже й півслова він би не встиг вимовити, і він побачив, що в неї скорботне обличчя, мовби вона молилась… і тільки потім вони відчули своє безсмертя.
Зовсім стемніло. Костюк сів і подивився на мовчазну Валентину. На її тілі ледве вгадувались дві білі смуги незагорілої шкіри, а виразу обличчя зовсім не було видно. Він нахилився до неї й поцілував.
— Малятко, — сказав він. — Яка ти гарна.
Щось живе торкнулось його ноги, від несподіванки він здригнувся. Це був маленький, вже чорний автомобіль, який продовжував свій броунівський біг по квартирі. У коридорі почулись чиїсь голоси. Там запалили світло — під дверима з'явилась бліда лінія. Костюк знову ліг поруч із Валею.
