— Треба було давно вже зробити цю пересадку, — сказав Даня. — Дочекались, поки нас переплюнули.

— Що ти базікаєш, — сказав Костюк, та в голосі його не було гніву. Бурчав для порядку. — Треба, треба. Нема чого вихвалятися. Он у Х'юстоні скільки пересадок зробили, а хворі всі померли. Ти був у Х'юстоні?

— Ні, — сказав Даня. — Я був у Мотовилівці.

— Ну то помовч. Боря, твоє слово.

— Пересадку ми не зробимо.

— Ти що? — Костюк починав гніватись.

— Не зробимо, — вперто сказав Боря. І де тільки взялися в ньому злість і впертість? — Не зробимо тому, що дорога до клініки паскудна й ніяка швидка допомога не погодиться возити хворих у цей райський куточок. Не зробимо тому, що в переважної більшості хворих нема телефону. А як ви викличете родичів? Як ви попросите в них дозволу взяти серце їхнього сина чи дочки? Не зробимо тому, що поки вам дозволять узяти серце, поки всі бюрократи й моралісти узгоджуватимуть папірці й накладатимуть резолюції, всі хворі давно помруть і нікому буде робити трансплантацію.

— Слухай, — сказав Костюк, — що це з тобою сьогодні? Ти нам лекцій не читай, а краще скажи, — що в тебе з малим АШК?

— Що з АШК? Все готово. Сьогодні кінчаємо монтаж.

Костюку спало на думку зробити маленький апарат штучного кровообігу, так званий мікро-АШК, який можна було б підключати до серця донора. Це б означало, що після смерті хворого його серце живилося б свіжою кров'ю та деякими препаратами — глюкозою, аскорбіновою кислотою, кокарбоксилазою, АТФ. Взяте від донора серце, аж поки не було б ушите реципієнту, підтримувалося б завдяки штучному кровообігу. Це був так званий метод ізольованої коронарної перфузії серця. Х'юстонський хірург Д. Кулі не застосовував перфузії серця — просто брав серце від донора й переносив, але наслідки в нього були невтішні. Натомість Барнард вдавався до цього методу. Перша модель мікро-АШК, створена Костюком і Борею, була досить вдала. Та Боря вирішив удосконалити оксигенатор — те місце в апараті, де кров насичується киснем.

— Гаразд, — сказав Костюк. — Підсумовую: ніхто не висловив ніяких принципових заперечень проти пересадки серця. Я ставлю питання про трансплантацію перед проблемною комісією міністерства. Тим часом ми повинні розгорнути всі приготування до операції. Треба буде зібрати весь колектив клініки, пояснити людям, навіщо ми йдемо на цю операцію, визначити місце кожного, розподілити обов'язки. І тепер головне. Нам треба заздалегідь визначити кандидата на пересадку.

Він подивився на співробітників, але всі мовчали.

Кожен думав про своє.

Боря, намагався уявити обличчя Милочкиного нареченого. Мабуть, молодий верткий піжон у синій шинелі з золотими крилами на рукаві. «Цікаво, — подумав він, — чи запросить вона мене на весілля?»

А Микола Іванович думав про те, як, мабуть, страшно, коли відсікається аорта, порожнисті вени, потім легеневі вени, потім легеневі артерії… І серце донора лишається у твоїх руках. Живе серце. А перед тобою лежить труп із жахною порожниною в грудях.

— Так ось, — мовив Костюк, — я дав вказівку завідувачеві відділенням підбирати потихеньку можливих кандидатів на пересадку й класти їх у сьому палату. Треба брати тільки безнадійних хворих, яким ніякі інші операції не допоможуть. Питання є? Тоді все.

Засовали стільцями, Даня попросив у Голуба сигарету й розповів новий анекдот про телепатів.

На всіх сходах того великого будинку, в якому працювала Валя, смерділо паленим залізом. Робили капітальний ремонт їхнього ліфта. Замість розкішної, з дзеркалами та купідонами, кабіни, схожої на графську карету, монтували щось скромне — пластмасову сучасну скриньку, вантажопідйомність — 4 особи, або 250 кг. Тому на сходах лежали мотки стального каната, а сітчасті двері було знято — їх різали автогеном, потім зварювали, пристосовуючи до потреб нової техніки, й ліфтовий колодязь зяяв пусткою. Завдяки ремонту ліфта, редакції, що містилися в цьому будинку (а їх було тут із півдесятка) відчули тимчасове полегшення, надто ті, що на верхньому поверсі. Різко зменшився приплив графоманів, надто старих, на пенсії, — бо вони не так любили літературу, аби рискувати власним здоров'ям і дряпатись нескінченними сходами вгору, несучи свої спогади про зустрічі з Ф. І. Шаляпіним або ще якусь макулатуру. Тому менше стало вештатись на сходах сірих, мов промокальний папір, людей з пошарпаними картонними папками в руках.

Валентина йшла вниз, замислена, не звертаючи уваги на сморід горілого металу, фіолетові зблиски зварки, гудіння й іскри, що летіли в ліфтовому колодязі. На підвіконні третього поверху сидів її колишній чоловік. Поруч із ним стояла невеличка шкіряна валізка. Шапка теж лежала на підвіконні. Окуляри він зняв — завжди знімав окуляри, коли читав щось, бо був короткозорий. Зараз він читав газету. Побачивши на площадці Валентину, похапцем надягнув окуляри і, зім'явши газету, сунув її в кишеню.

Зіскочив із підвіконня. Стояв розгублений і нерішучий. Вказівним пальцем поправляв окуляри на переніссі.

— Ти… давно чекаєш? — спитала Валентина.

— Дві години. Ти одержала телеграму?

— Так.

Він узяв валізку, шапку й пішов поруч із нею. Їй здалось, що за цей короткий час, що вона його не бачила, він дуже змінився: збляк, став меншим на зріст. З'явилася в ньому досі небачена метушливість і непевність. Ні, не таким був колись Владислав Гармаш, зірка студентських вечорів — постійний конферансьє на журналістському факультеті, заводіяка, піаніст студентського джаз-оркестру, за яким упадали кращі дівчата факультету. Він носив тоді модну зачіску «ластівка» — спереду білявий кок і зализане на скронях довге волосся; ясні очі й рожеве обличчя сяяли здоров'ям і самовпевненою душевною ясністю. Нічого зараз не лишилося від тої «ластівки». Рідке волосся, крізь яке вже виразно проглядала майбутня лисина, й журливий вираз очей — у серці Валентини ворухнулась жалість до нього. Жалість — і нічого більше. Навіть дивно, бо безслідно минув гіпнотичний сон, в якому вона перебувала кілька років, живучи з Владиславом. Жалість, маленька тиха жалість, як тоді, коли бачиш кішку, що мокне під осіннім дощем. Жалість, із якої ніщо вже не народиться, бо Валентина не належала до того типу жінок, у котрих жалість переходить у кохання.

Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.

— Де ти зупинився? — спитала Валентина.

— Ніде, — сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.

— Ти даремно приїхав, — сказала вона. — Чи, може, в тебе є тут якісь справи?

— Ніяких, — швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. — Тільки ти.

Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні — тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.

Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.