Потім вони повернулись до Києва й стали жити разом із Владиславовими батьками в їхній трикімнатній квартирі.

Вони дійшли до площі Калініна. Ліворуч, на горі, у невеселому мокросніжжі темно вгадувалось громаддя готелю «Москва».

— У тебе… не можна переночувати? — боязко спитав він.

Що з ним сталось? Він, який ревнував її до телеграфних стовпів, який ночами бив її по обличчю й кричав: «Суко! Суко!», й казав, що ненавидить її, що вона зіпсувала йому життя, що вона бездарна, лінива сука і що якби не вона — він би написав свій роман, він би став справжнім письменником, а не гнив би все життя в провінційних газетах, він, який горів тихою ненавистю до всього, що вона робила — чи то вона готувала йому їсти, чи до її статей, чи до її нічних любощів — його останнім часом дратувало в ній усе, щонайменші дрібниці, — він тепер стояв перед нею покірливий, зламаний і просився переночувати в її кімнаті. І в цій його приниженості не було фальші, не було гри, вона відчувала, що все, що він говорить зараз і робить, — все це справжнє, щире, — і це злякало її. Не чекала вона цього.

— Можеш побути в мене, — сказала, не дивлячись на нього.

— Спасибі, — сказав він і поцілував їй руку. Вона відчула, яке холодне й мокре в нього обличчя.

— Я переночую в подруги, — додала вона.

Він нічого не сказав, може, не повірив їй. А може, не хотів перечити.

Де взялась його ненависть? Змалку він був сам, і змалку він був переконаний, ні хвилини не сумнівався, знав напевно, що його чекає велике майбутнє, не має значення, де і яке. Його таточко ходив виснажений працею, і колір його обличчя був такий, наче вийшов він із тюрми, — татечко все скаржився на печінку і їздив з мамою в Єсентуки. Днями татечко відсипався, вечорами порипував чобітьми по квартирі та повчав маму, як треба жити, а синові подеколи давав хльосту за четвірки. Згідно з татовою життєвою генеральною концепцією, син його мав стати круглим відмінником. І став ним. Четвірки були рідкістю. А як навчився бацькати на піаніно, то татечко був і зовсім утішений. Виникли тільки репертуарні незгоди між батьком і сином. Перший наполягав на переважному виконанні народних пісень. Опріч того, були ще в них старі ноти — велика книжка в пошарпаній обкладинці: «Військові марші всіх російських гвардійських полків» в аранжировці для фортепіано А. Дернфельда. На обкладинці було намальовано купу всякої зброї: рицарський шолом, мечі, списи, мушкети, ядра, димом і вогнем пахкали гармати, прикриті щитом, на якому був зображений двоголовий орел. Виявляється, кожен полк мав свій марш: лейб-гвардії Преображенський, лейб-гвардії Семенівський, лейб-гвардії Ізмайлівський, лейб-гвардії Гатчинський полки, Кексгольмський гренадерський імператора австрійського полк, Санкт-Петербурзький гренадерський короля Фрідріха Вільгельма III полк, лейб-гвардії кірасирський його величності полк; навіть якийсь зачуханий лейб-гвардії саперний батальйон мав свій власний марш. Тато любив слухати ці марші. Владик насуплено тарабанив марші лейб-гвардії — наче білі й чорні коні важко гупали по клавіатурі, від чого в татовому серці ставало солодко, й серце його соколом злітало від акордів величних, мов колонади Зимового палацу. Владик плював на всі марші, бо захопився джазом і вже знав, хто такий Оскар Пітерсон, а тато лаявся, казав, що це музика товстунів, хоч, звісно, Владик ніяким товстуном не був. А що тато через велику перевантаженість роботою не мав часу на естетичне виховання сина, то джаз переміг.

Владислав мусив бути першим із перших, інакше він жити не міг, і вже тоді в цьому хлопчакові зріла холодна ненависть до тих, хто відсовував його вбік, хто заважав йому доводити свою зверхність. Ставши старостою класу, він створив струнку ієрархічну систему, оточивши себе підлабузниками. Тут плелись інтриги й заохочувалися доноси; його боялися в класі, бо його найближчими поплічниками стали два брати — відомі на всю школу зарізяки Афонські. Та, незважаючи на це, життя з деякого часу почало відміряти Гармашеві болісні ляпаси, і він потроху почав розуміти, що він не перший, що є хлопці кращі за нього, що він взагалі, може, й не буде ніколи першим, — і постійна, голодна лють заволоділа ним: він ненавидів Вітьку Журбу за те, що в того виявились яскраві математичні здібності, за те, що Вітька був улюбленцем школи, й за те, що коли у Вітьки помер батько, на похорон пішли всі вчителі разом із директором школи. Він ненавидів гарного кучерявого хлопчика Стефана Брилля за те, що той блискуче грав на роялі — батько в Стефана був композитором, і хлопчик успадкував од нього абсолютний слух і тонкі, напрочуд граційні пальці; Стефан грав на їхніх вечорах Моцарта й Шопена, і Гармаш ненавидів його кучері, його дівочі вії, його довгі пальці. Він ненавидів Тольку Черненка за те, що той пише гарні вірші й вчителі пророкують йому літературне майбутнє, і тільки десятьма роками пізніше ця ненависть минула, коли Гармаш зустрів випадково Черненка, спустошеного п'яничку, викінченого алкаша, зіжмаканого й розтерзаного кололітературним московським життям, геть зіпсованого якимись режисерськими та сценарними курсами.

Ще більше почав діставати ляпасів Владислав Гармаш в університеті, де ніякі суспільні навантаження не могли замінити того, чого в нього не було: таланту. Він посідав багато всяких посад — і все це були немовби протези: протез обличчя, усміхненого, компанійського, свій хлопець в дошку, усмішка привітна з затверділого алебастру, скляні очі й штучний ніс; протез душі — широкої, відкритої, бо Владик зрозумів, що шкільні методи тут себе не виправдовують; він народжував і виховував себе знову, й душа його стала, як складаний ніж: сталеві леза всередині, а зовні — ніжний мінливий перламутр.

І коли зустрів Валентину, він був ніжний і перламутровий, глибокий і складний, блискучий і добрий, дотепний і, якщо цього вимагали обставини, меланхолійний. Чи кохав він її? Так. Чи кохала вона його? Так. Чи було їм добре вдвох? Так. Чи не розуміли вони одне одного? Так. Чи було їм спочатку байдуже, що вони не розуміють одне одного? Так. І кілька перших років їхнього подружнього життя на всі питання можна було давати стверджувальну й безтурботну відповідь: так, так, так.

Вона відчинила двері. Він ступив у кімнату, коло дверей обережно поставив валізку. Він був у цій кімнаті лише один раз, коли вони розмінювали квартиру. Вона запалила велике світло, хоч ще не сутеніло. Він довго витирав черевики, потім став, мнучи в руках шапку.

— Зніми пальто, — сказала вона.

Тільки тоді він скинув пальто,

— Сідай.

Він сів на стілець, коло столу. Вона нервово жбурнула свою шубку на тахту, хотіла було зняти при ньому чобітки-козачки, та передумала: наче було щось у цьому інтимне, таке, чого при ньому не варто було робити.

— Їсти хочеш?

— Хочу, — сказав він.

— Тільки в мене хліба немає.

— Нічого.

— Як тобі працюється?

— Я переходжу на нову роботу,

— На яку?

— Зовсім нову. Відповідальну.

«Навіщо я його питаю, — подумала вона. — Хіба мене це зараз цікавить? Яку нову відповідальну роботу може знайти собі пересічний журналіст? Журнал товариства сліпих? Нову редакцію, нові столи, заляпані чорнилами, нову метушню й нових друзів, які з кожного приводу і без приводу ходять у винний магазин, де оповідають брехливі історії про жінок».

Вона підійшла до холодильника.

Владислав устав, наблизився до неї й зняв окуляри.

«Невже збирається цілувати», — з огидою подумала вона. Та потім побачила, що він плаче. Він пучками витирав очі, а сльози бігли по щоках, затікаючи в кутики рота. Він став на коліна перед нею.

— Валю…

— Встань, — сказала вона злякано. Ніколи таким вона його не бачила. Огиду й жаль почувала вона. — Встань… прошу тебе…

Він цілував їй руки, плакав, потім підвівся, сів на стілець, прикрив обличчя руками. Плечі його здригались:

— Тільки ти… тільки ти… — твердив він, схлипуючи. — Без тебе не можу. Не можу. Ні з ким не можу. Не хочу. Все не так. Я винен. Винен. У всьому. Пробач, мені. Пробач.