Він, нарешті, повернувся до неї обличчям.

— Тільки зараз я зрозумів, — сказав рівним голосом, наче й не плакав — тверезим, рівним голосом, — тільки зараз я зрозумів, що найбільше й найкраще, що можу я мати в цьому житті, це ти.

— Тільки не треба гучних слів, — сказала вона.

— Можеш мені не вірити. Навіть більше — не вір мені. Надто багато я брехав тобі. Але зараз я кажу правду. Я зрозумів один страшний закон життя. В цьому світі людина самотня. Вона природою приречена на самотність. І якщо людина має двоє, троє близьких їй людей, то й це багато. Це найчастіше батько, мати… ну, може, брат. Інколи друг. І все. Це страшно. Розумієш? Це страшно! А я завжди був сам. Усе життя. Сам, сам, сам! Завжди сам. Розумієш? Батьки чужі. Нічого спільного я не мав із ними. І от з'явилась єдина в світі людина, яка любила мене, яка терпляче зносила мої вибрики, виконувала всі мої забаганки, для якої я був найголовнішим на землі — незважаючи ні на що. Адже ти знала, що я поганенький журналіст. Ти ж розуміла. Скажи — знала? Знала?

— Тоді мене це не цікавило.

— Тебе це не цікавило. І в цьому було моє щастя. Ти просто любила мене. А я на все це наплював. І тільки тепер зрозумів це. Благаю тебе — пробач. Прошу, благаю. Мені страшно. Без тебе я загину. Пробував забутись… пішов по якихось бабах… думав — подумаєш, велике щастя. Чи мало на землі жінок. І нічого не вийшло. Лежу поруч із нею, а згадую тебе. Я прошу тебе — давай помиримось.

— Ні, — сказала Валентина.

— Не поспішай! — вигукнув він, і вона подумала, що все це нагадує їй давно бачену мелодраму. Потім вона подумала, що, мабуть, життя багато в чому скидається на мелодраму.

— Не поспішай, не кажи «ні». Я розумію — я тебе образив… Мій батько… він подонок… ми нічого з ними не матимемо спільного. Я завинив перед тобою. Мені треба було одразу послати моїх батьків до біса…

Треба було послати. Чого ж ти не послав, мій милий? Чого ти не послав того худого чоловіка в шкіряному плащі, людину з обличчям Великого Інквізитора, котрий вже ніде не працював і не знав, куди дівати свою диявольску енергію. Великий Інквізитор на пенсії, на заслуженому відпочинку. В цих людей вузькі очі. Як я одразу не помітила, що в них вузькі очі? І у Владислава теж батькові очі. Як я одразу не помітила цього? Коли він постаріє, він зовсім стане схожим на свого батька, і я не зможу з ним жити, бо він щохвилини нагадуватиме мені свого таточка. І коли він наближатиметься до мене, мені здаватиметься, що то його батько наближається, як того літнього вечора, коли ми залишилися з ним самі в квартирі. Старий кавалерійський кінь, як він казав про себе. Кінь. Він ніколи на коні не їздив, цей старий вогнепоклонник. А ноги криві в нього від рахіту, а не від коня. Я дала йому по морді, — потім довго боліла рука, а світла він так і не запалив і тінню кружляв по квартирі. А коли я сказала Владикові про його дорогого таточка, він тільки засміявся, наче йшлось про дотепний жарт, і сказав: «Ого. Ти дивись. А батько ще нічого. Справжній мужчина. Не надавай цьому значення. Він пожартував». Так, вони дуже любили жартувати. Це родина жартівників. І він, і його батько, й мати, яка ненавиділа мене й ревнувала до батька. В їхньому домі панувала атмосфера жартів. І коли я прибирала квартиру й знайшла той зошит, це теж був жарт.

Авжеж. То був жарт.

То був один із найдосконаліших жартів Гармаша-батька. Після тої історії він принишк, і лише в його вузьких очах читала вона свій вирок. Він засудив її на страту. На повільне, крок за кроком, міліметр за міліметром, слово за словом, клітина за клітиною духовне винищення. І от, якось прибираючи квартиру, вона випадково натрапила на звичайний загальний зошит. Із зошита випала на підлогу фотографія. Її фотографія. Здивована, вона розгорнула зошит і мало не зомліла. То був щоденник її життя, заведений Гармашем-татечком. Він збирав компрометуючі матеріали про неї. Він стежив за нею, збирав інформацію про її друзів — із ким вона зустрічається, хто до неї дзвонить, хто може бути її коханцем. Усе, що вона казала, було акуратно записано в щоденнику, який вівся день за днем. До щоденника було прилучено кілька її фотографій — вона в колі університетських друзів, вона в редакції, вона з хлопцями з радіокомітету під час одного з відряджень у село.

І коли невдовзі після того, під час чергового нічного приступу ревнощів, Владислав, який став хворобливо підозріливим, ударив її, вона сказала: «Ти фашист. Ти і твій батько — фашисти. Вам би в концтаборі наглядачами бути. Щастя, що держава вас тримає в руках і що ви писнути не можете. Дай вам волю, ви б себе показали». І пішла від нього. Потім повернулась. Потім знову пішла. Вона тоді ще любила його. Ще залишалась та велика інерція кохання, та звичка, та оболонка, той стереотип поведінки, що штовхає людей в обійми одне одного. Кохання на згарищі.

— Ні, — сказала вона. — Я тебе не люблю. В Києві тобі нема чого робити. Можеш повертатись до Риги.

— Рига, Рига, — сказав він із ненавистю (перламутр кудись подівся, й виблиснуло добре приховане лезо). — Я не можу бути в Ризі без тебе… Не можу без Києва і без тебе. Якби ти знала, як важко мені в тій Ризі.

«Він не змінився. Він став ще небезпечнішим, — подумала Валя. — Він ненавидить усе. В нього рак душі. Він випльовує з себе метастази, й це дуже небезпечно. Він може заразити тих, хто стоїть поруч. Я не залишу його в цій кімнаті. Після нього треба робити дезінфекцію».

Подзвонили в її дзвоник.

Вона відчинила двері.

Це був Костюк.

— Пробач, — сказав він, — у мене сьогодні дві операції. Я не встиг попередити. Хотів тебе бачити…

— У мене сидить мій колишній чоловік, — сказала вона.

— Мені піти?

— Якщо хочеш — зайди.

— Гаразд, — він ступив у квартиру.

Гармаш розгублено підвівся, побачивши незнайому людину, яка владно увійшла в цю кімнату. «Ось воно що», — подумав Гармаш і тільки тепер зрозумів, що дарма він приїхав у Київ. Досі він вірив, що все вдасться владнати.

— Знайомся, — голосно, надто голосно мовила Валентина. — Це мій колишній чоловік Владислав Трохимович Гармаш, журналіст. Він приїхав із Риги на один день.

— Костюк, — вклонився Андрій, не скидаючи кепки.

Потім, не чекаючи дозволу, Костюк скинув куртку та кепку і, як завжди, підійшов погрітись до грубки.

— Що там у вас у Ризі? — спитав.

— Нічого. Холодно.

— Слухайте, — спитав Костюк, — а що означає той пам'ятник у центрі міста: жінка, обернена лицем до моря. А внизу якісь солдати.

— Не знаю, — байдуже відповів Гармаш.

— Здається, пам'ятник свободи, — сказала Валя. Вона накривала на стіл.

Гармаш подивився на руки Костюка, й знайоме відчуття підкотилося до горла: те саме відчуття він переживав, коди грав на роялі Стефан Брилль. Він глянув на свої пальці — короткі пальці, широку міщанську долоню, і йому знову схотілося заплакати — заплакати безнадійно-гірко, як на власному похороні. Він пригадав, як відштовхував від піаніно хлопців, які грали трохи гірше за нього, як поспішав сісти за клавіатуру, аби себе показати, як вважав він себе за найкращого піаніста чортзна-чого — двору, району чи континенту? — і як підійшов у. актовому залі до Стефана Брилля, щоб і його відштовхнути, самому сісти, але щось зупинило його — ні, не погляд Стефана, бо той зовсім на нього не дивився, наче Гармаш не існував, не погляд, а музика. Він зрозумів, що зі своїми короткими, мов цурпаки, пальцями він може грати лише бравурні марші Кексгольмського, її імператорської величності, лейб-гвардії полку. Навіть порядне буги-вуги, де потрібна особлива техніка гри лівою рукою, він не зможе зіграти як належить.

Вони сіли втрьох за стіл — без хліба, без вина.

У Гармаша, щоправда, у валізі був ризький бальзам, та Гармаш вирішив його не витягати. З якої радості пити?

— Пам'ятаєш, Валюшо, як були ми в Ялті і як пили кумис? Грошей у нас тоді не було, — пояснив він Костюкові, — то ми взялись до кумису. І випивка й закуска одразу, А потім я влаштувався в маленькому ресторанчику, грав у джазі.