Коли до нього підійшли люди, він сидів, поклавши голову на коліна. Хтось поторсав його:

— Діду, вставай.

Хтось сказав:

— Не чіпай. Не бачиш — п'яний. Проспиться — й піде далі.

— Ніби культурна людина, а нализався, як свиня.

Але в цю мить професор Майзель повільно звалився на асфальт. Капелюх покотився по вулиці. І той, хто торсав його за плече, злякано вигукнув:

— Він мертвий! Дивіться! Він мертвий!

Хворого Маркевича поклали в сьому палату, навпроти Максимова.

Більше в цій палаті нікого не було.

Ні Маркевич, ні Максимов не знали, що не можна було знайти двох несхожіших людей, ніж вони. Люди-антиподи, люди, немовби заряджені протилежними життєвими потенціалами. Справа, звичайно, була не лише в тому, що Маркевич ніяк не міг зрозуміти — як це одні дорослі люди цілком серйозно можуть ганяти м'яч, а інші дорослі люди можуть цілком серйозно перейматись долею цього м'яча; якби на те воля Маркевича, то на футбольному газоні він радше б вирощував квіти чи віддав би його дітям.

Його худу постать знали в Києві. Ходив у старому светрі, латаних джинсах; взимку — в чорному вельветовому сурдуті з каптуром; ніколи не наїдався досита й ніколи в своєму житті не мав нараз більше десяти карбованців у кишені. М'яса не їв, горілки не пив — і все це примушувало більшість його знайомих дивитись на нього, як на божевільного. Дехто прощав йому ці дивацтва — мовляв, що з нього візьмеш: художник. Володя Маркевич малював рекламні щити в кінотеатрі «Україна». Малював триметрові обличчя П'єра Безухова та двометрові постаті Наполеона, сміливі усмішки невловимих месників та палаючі погляди Івана Карамазова й Грушеньки. Робота була непостійна — інколи, заробивши трохи грошей, він зникав кудись; куди саме — ніхто не знав; потім знову повертався до тісної майстерні, де, повзаючи на колінах по підлозі, розмічав контури героїзму, кохання, ненависті й підлості на обличчях кіногероїв.

Жив Володя Маркевич самотньо. До нього майже ніхто не заходив. Але ті, хто бував, дивувались чистоті й затишку тої кімнати: алюмінієве складане ліжко, два похідні алюмінієві стільці, стіл до роботи, невеличкий саморобний стелаж, де стояли вірші японських та китайських поетів, котрих так любив Володя, кілька монографій про тих художників, яких справді цінував, — Пітер Брейгель, Леонардо, Дюрер, Архипенко, Клеє, Магрітт, Гавриленко. І грамофонні платівки: Моцарт, Бах, Вівальді, Бортнянський, Пендерецький. Не часто — кілька разів на рік — Володя слухав музику. То було його тихе свято, єднання з іншим — вищим — світом, бо Маркевич був переконаний, що нічого ліпшого за музику людство на шляху свого поступу не створило. А на стіні його світлої кімнати висіло одне-єдине фото в іконній золотій ризі: зафіксована на чорно-білу плівку страта в США на електричному стільці. Фото вражало своїм науково-технічним прозаїзмом: дроти, рубильник, електроди — все доцільно, все розумно зладнане; на очах стратенця — пов'язка, електроди припасовано до оголених рук та ніг.

Були такі, хто вважав Маркевича з його мінімальними вимогами до життя за егоїста; були такі, хто ненавидів його за те, що живе не «як усі» — пташине його життя було в їхніх очах безперечним злочином. Були такі, хто вважав, що Маркевич не здатен на справжні людські почуття — любов чи ненависть.

Вони помилялись.

Була в Маркевича любов, про яку ніхто не знав, любов, що сповнювала його серце великою ніжністю: любов до свого десятирічного племінника Тимоша. Племінник вартий був тої любові: чорнявий, з янгольським обличчям, лагідний і розумний, отрок сей теж душі не чув у своєму дядькові. Вдвох блукали вони по тихих закутках Києва, вивчаючи місто, як велику книгу, яку несила швидко подужати, — й щоразу відкриваючи в ній незнані сторінки. То знайде Маркевич на Андріївському узвозі старовинний двір із галереею-сходами, пройшовши по яких людина потрапляла на маленький майданчик над урвищем, звідки відкривалась панорама Подолу та задніпровських далей; і приходити сюди слід було не вдень, а ввечері, в місяці травні, коли сизе подільське смеркання й тиха узгодженість вуличок створювали особливий настрій нескінченності й незмінності київського буття, а в обрисах передвечірніх хмар угадувались вічні знаки давніх палаців і храмів — і на Володиних очах виступали сльози від відчуття причетності до таємниць цього міста; то прийдуть вони з Тимошем на Петрівську вуличку, що поміж ярками неждано-негадано вискакує з району Сінного базару на Глибочицю; на схилах ярків туляться старі будиночки; та вуличка — теж одна з загадок Києва — немовби заповідник тих далеких часів, коли тут ходив Шевченко; навесні їдуть вони з Тимошем дивитись повінь — катером до Микільської пустині, по ярій жовтопінній воді, по молодому могутньому повноводдю, а повертаються, щасливі й зморені, ввечері, коли в останніх зблисках сонця вода здається викарбуваною з червоної міді; повітря холодне, але вони сідають коло труби теплохода — там тепло; восени їздять вони на Жуків острів — слухати, як шелестить листя; Маркевич вчить Тимоша осіннього неба, в якому є щось більше за синяву: чистота, прозорість і смуток, — і небо над деревами має зовсім іншу тональність, ніж небо над будинками, а вода в піщаних заплавах тоді стає сумирна, вода постаріла — куди поділась її весняна зухвалість? Вода стала обережна й мудра, вона світиться всегармонійністю осені. Малий Тиміш вбирає все чорними очима й стає задумливим не по літах. «Де взявся цей світ? — питав він. — Хто його створив?» — «Цей світ створено для того, — відповідав Маркевич, — щоб довести нам брехливість поділу всього, що ми бачимо, на велике й мале. Ось ти бачиш це дерево. Воно здається тобі великим. Але насправді воно дуже мале в порівнянні з небом. Ось ти бачиш мураша. Він здається тобі малим — таким малим і беззахисним, що ти можеш легко його розчавити. Але насправді він дуже великий, цей мураш, — бо навколо нього повзають значно менші істоти, порівняно з якими він — велетень. Не треба поклонятись тому, що здається великим, і не треба зневажати того, що виглядає, як мале. Цей світ було створено як велику рівність усього сущого, — а з нього зробили підручник геометрії. Замість того, щоб сприймати його як неподільну сукупність, його почали міряти на кілограми та сантиметри, на карбованці та секунди. Його зважують і оцінюють, як на ярмарку. Нема нічого помилковішого».

Маркевич не знав, що настане час, коли його самого в клініці Костюка мірятимуть та зважуватимуть — тільки метричною системою оцінки буде щось незрівнянно важливіше: його шанс вижити після пересадки серця… Бо ніяка інша операція врятувати Маркевича не могла.

Маркевич не знав, що в нього з'явився могутній спільник, який наполягав на тому, щоб першу трансплантацію вробили не Максимову, а саме Маркевичу. Цим невідомим його спільником був лікар Голуб. Так, так — саме той Борис Миколайович Голуб, який починав певні кроки на шляху визволення з-під Костюкової деспотичної влади, і, вдихнувши уманське повітря свободи, все ж таки повернувся до виконання службових обов'язків завідувача лабораторії медичної кібернетики з заробітною платнею 320 карбованців на місяць. Його дружина Милочка перейшла на роботу в сусідній інститут, у лабораторію, де працював Борин приятель Ігор Лозицький. Голуб провів складні обчислення на електронній машині — він порівняв безліч клінічних даних, що характеризували стан здоров'я Максимова та Маркевича, й дійшов висновку, що Маркевич має ліпші шанси, ніж Максимов. Він не знав ні Маркевича, ні Максимова — його не цікавило, хто вони. Його переконували цифри. На черговій нараді в Костюка він навів такі докази:

1. Маркевич молодший від Максимова, й регенеративна здатність його тканин вища, що сприятиме швидшому загоєнню оперованого серця.

2. Маркевич легший від Максимова, він не має такої великої маси м'язів, для кровопостачання яких від серця вимагається значно більший обсяг роботи. Серце, трансплантоване в тіло Маркевича, легше справлятиметься з навантаженням.